Чужий

Шлях ВОЇНА В УКРАЇНI
Чужий

Так — було холодно, хмарно i йшов дощ.
Майже на всiй територiї Ук... союзної республiки,
аби вони вже... Зате в ЙОГО Українi
було сонячно. Над всiєю його Україною
було чисте небо. А так — негода. Тому Iванiй
Алмазко змушений був одягнути свiй
останнiй чорний плащ. Дорогою муки його
мучили неймовiрнi. За — значок! Чи зняти
його, цей прегарний i дорогий синьо-жовтий
значок з тризубом, привезений з Канади
одним з вождiв демократiї i подарований
Iванiю за... чи все-таки за п’ять рублiв? Чи
не знiмати? Якщо вiдстiбнути вiд пiджака i
пришпилити на комiр плаща, то буде дуже
ефектне сполучення кольорiв — синє i жовте
по чорному. Але можуть побити. Або менти,
або комсомольцi. Якщо не знiмати i залишити
на вилозi пiджака, то хто його побачить?
Хто буде знати, що цими березневими Чернiвцями
йде не просто собi гарний хлопець
в iмпортних черевиках «саламандра», а

особа, наближена до вождiв демократiї?!
Хоча можна просто не зашпiнкувати ґудзики
плаща, i пориви вiтру будуть раз по
раз то вiдкривати синьо-жовтий значок, то
затуляти: блим-блим, блим-блим. Як-не-як,
це — єдина барвиста пляма у цьому сiрому
мiстi. I люди кругом якiсь сiрi.

Хоча не всi! Iванiй вийшов на Центральну
площу, яку свiдомi чернiвчани перейменували
на Майдан Незалежностi, i побачив
яскравих людей. Бiля фонтану менти били
демонстрантiв. Розганявся черговий мiтинг
проти горбачовського референдуму за «оновлений
союз». Молодi дужi хлопцi з синьожовтими
та червоно-чорними значками
на грудях пiвколом вiдгородили мiтинг i
вiдбивались вiд мiлiцiонерiв, якi мляво побивали
їх ґумовими буками. За хлопцями
тупцювали лiтнi люди з прапорами i гаслами
та дiвчата, якi гнiвно таврували мiлiцiонерiв
вже звичними для них лайками — «пси
соцiалiзму» та «яничари». В центрi пiд
найбiльшим синьо-жовтим прапором стояли
три вождi демократiї. Вони були незворушнi,
як i годиться мудрим вiтцям нацiї, їхнi
профiлi чiтко окресленi, як на бронзових медалях,
їхнi постатi, мов вирiзьбленi в мармурi,
лише бороди розвiвались на вiтрi... Вождi
повагом передавали один одному мiкрофон
гучномовця i з усiм запалом «любови та ненависти
» (як учив Дмитро Павличко) ганьбили

тоталiтарну iмперiю i славили майбутню
демократичну Україну.

Iванiй Алмазко як правдивощирий український
патрiот не вагався нi хвилини. Вiн
вирiшив вступити у цю битву. Адже це
битва за Неньку-Україну, а вiн — воїн! Вiн
вiдгорнув плащ так, аби добре було видно
синьо-жовтий значок на вилозi пiджака, i,
випнувши вперед праве плече, впхався у
ряди мiлiцiонерiв. Як мiж гадюки чорний
вуж. Окриленi пiдмогою, хлопцi-українцi
почали тiснити мiлiцiю, i та розiзлилась.
Бити почали бiльш ретельно.

— Евакуюйте вождiв! — вигукнув Iванiй,
який у цей скрутний час взяв командування
на себе. — Затим старше панство й жiноцтво!
Потiм самi органiзовано вiдступаємо в бiк
пошти!
Iванiй зi своїми юними соратниками,
взявшись пiд руки, утворили мiцну живу
стiну, яка успiшно стримувала натиск озвiрiлих
ментiв. Iванiй озирнувся i побачив, що
вождi, прапори, старше панство та дiвчата
вже евакуювались за рiг... Лусь!!! Ворожа
ґума вразила Iванiя, вiн побачив водночас
сто тисяч свiчок, втратив свiдомiсть i впав
на руки побратимiв...

— Це ж сам Iванiй Алмазко! — такi слова
не могли не привести його до тями, i вiн
розплющив очi. Сидiв Iванiй на лавцi в Поповому
саду бiля унiверситету, а двi дiвчини

прикладали йому примочки до рубiнової
ґулi на лобi.

— Це ж сам Iванiй Алмазко! — повторила
одна з дiвчат, бiлява й сiроока.
— Побачила б ти його в бою, — вiдповiла
їй друга дiвчина, чорнява.
Iванiй, симулюючи непритомнiсть, почав
розглядати своїх доглядальниць. Обидвi
були одягнутi за останньою патрiотичною
модою — джинси, спортивнi куртки, вишитi
псевдонароднi сорочки, синьо-жовтi стрiчки,
вплетенi в коси. Бiлявка була гарненька,
а чорнявка — справжня красуня, нечуйлевицькiвський
стандарт: кругле лице, тонкий
рiвний нiс, гнучкий стан, чорнi брови, двi
коси, довгi, довгi вiї та очi, темнi, як терен.

— Де я? — дуже жалiбним голосом спитав
Iванiй.
— Ви в безпецi, пане Iванiю, — сказала
чорнявка, — побратими не покинули вас на
наругу псам соцiалiзму.
— Когось заарештували? — вже мужнiючим
голосом спитав вiн.
— На цей раз нiкого, — вiдповiла дiвчина.
— Бояться нас! — вже геть твердим голосом
промовив Iванiй. — Знають, що завтра
на референдумi ми скажемо «нi» їхньому
союзу.

Iванiй спробував встати, але дiвчата одночасно
схопили його за плечi:

— Сидiть, пане Iванiю, вам ще не можна
вставати, вiдпочиньте ще трохи!

Iванiй сiв, мимохiть вiдзначивши про
себе, що доторк рук чорнявки йому чомусь
приємнiший, нiж бiлявки. Що це таке?

Дiвчата сiли обабiч нього i почали розповiдати,
який патрiотичний та антирадянський
вечiр вони провели в унiверситетському
гуртожитку на Шевченкiвськi днi.

— А на завершення всi хором заспiвали
«Ще не вмерла...» — цокотiла бiлявка.
— Один з воспiтатєлiв хотiв був ОМОН
викликати, але нашi хлопцi порадили йому
цього не робити, — весело розповiдала чорнявка.
— Яничар? — стурбовано спитав Iванiй,
ловлячи себе на думцi, що вiд слiв «нашi
хлопцi» з вуст чорнявки його неприємно
штовхнуло десь всерединi.
— Манкурт! — пiдтвердила дiвчина.

— Про ваш вечiр хтось уже передав на
«Свободу»? — дiловим тоном спитав Iванiй.
— Якщо нi, то я цим займусь.
— Ви маєте вихiд на радiо «Свобода»? —
здивовано вигукнула бiлявка.

— А ти, Оксано, й не знала, «Свободу»
треба слухати регулярно, — сказала чорнявка
i чомусь зашарiлася.
— Ви менi дайте детальнiшу iнформацiю,
передам, чого ж, — поблажливо мовив Iванiй,
— але, як народ мусить знати своїх

героїв, так i поранений воїн — своїх сестержалiбниць,
тому, вважаю, прийшов час познайомитись.

Дiвчата аж замовкли вiд такого кучерявокуртуазного
пишнослiв’я.

— Оксана, — сказала бiлявка.
— Панна Оксана, — поправив її Iванiй.
— Катерина, — сказала чорнявка.

— Па... чи, може, панi? — пробелькотiв
Iванiй.
— Панна, панна, — посмiхнулась чорнявка.
— Iванiй Алмазко, — полегшено зiтхаючи,
сказав вiн.
— Пан чи панич? — лукаво спитала Катерина.
— Що? — перепитав Iванiй i, зрозумiвши
суть запитання, густо почервонiв, а потiм
спромiгся на заяложену банальнiсть: — Вопрос,
конєшно, iнтєрєсний.
Всi троє нервово засмiялись. Згодом
Оксана суттєво полегшила Iванiєву ситуацiю,
рiшуче заявивши:

— Нє, я таки пiду в бiблiотеку.
Iванiй її не вiдмовляв, та й Катерина
теж.

Залишившись удвох, вони якось несподiвано
знiяковiли, трохи злякалися того,
такого солодкого передчуття, що ворушилось
десь у пiдсвiдомостi, як заспаний карась
пiд льодом. Але це швидко минуло, i вже

за якийсь час вони, за рученьки бiленькi
взявшись, балакали то сяк, то так.

— То ти на кого, Катерино, вчишся?
— На хвiзика.
— А я, бач, хiмiк.
— Хемiк.
— Що?

— А те, Iванiю, що «хiмiя» — це за русифiкованим
правописом, а правдивою українською
буде «хемiя». Та, зрештою, весь свiт
так пише, крiм Росiї.
— Нiчого, Катерино, вже недовго москалевi
панувати на Вкраїнi милiй.
— Вони так просто не вiдступляться.

— Та й що?! Ти ж бачила нашу силу! I вона
буде лише зростати. Бо все бiльше й бiльше
свiдомих українцiв стають на шлях воїна.
— Ти — теж.
— Вже три роки.

Катерина плечем притиснулась до Iванiя.
У нього пересохло в ротi.

— А чи не пiти нам, Катерино, десь кави
випити? — фальшиво-бадьорим голосом
запропонував Iванiй.
— Та можна, але черги скрiзь немилосерднi.

— Вистоїмо, молодi ж бо.

У «Снiжинцi» було дуже глiтно, «Сайгон»
був зачинений, тому залишалась «Шоколадка
». Iванiєвi це ще бiльше сподобалось, бо це
був єдиний бар, де вiдпускали алкоголь. На

щастя, черга не була довгою, в залi подекуди
були вiльнi столики, тож настрiй в Iванiя
поповз догори.

— А ось нашi журналiсти сидять, — радiсно
сказала Катерина i, вiтаючись, помахала
комусь рукою. Iванiй побачив у глибинi
зали за двома зсунутими столиками теплу
компанiю. Це були знаменитi на всю область
журналiсти, переважно з двох легендарних
газет, що безкомпромiсно стояли на позицiях
демократiї i нещадно викривали злочини
комуно-фашизму. Як простi смертнi люди,
вони сидiли у цьому запльованому барi, їли
канапки з сиром i пили принесену з собою
горiлку. Один iз них, у краватцi, зашпиленiй
латунним тризубом, пiдвiвся i пiдiйшов до
їхнього столика.
— Панно Катерино, — надзвичайно ґалантерейно
вiн вхопив своїми ручиськами нiжну
Катеринину руку й пiднiс до своїх сирних
крихт у вусах, — я б хотiв з вами iнтерв’ю
зробити про молодiжний рух в унiверситетi,
та й про сьогоднiшнi подiї на Майданi Незалежности
теж.

В Iванiя аж серце заболiло вiд такої
неправди, — мало того, що цей писака чiпляється
до ЙОГО дiвчини, вiн ще й зухвало
дозволяє собi iгнорувати його, Iванiя Алмазка,
нiби не знає, хто сьогоднi виграв битву
на Майданi з озброєними яничарами. Та
вiн... Iванiй гордо засвiтив ґулею на лобi в

бiк журналiста, але той уже пiшов до свого
столика.

Має щастя, подумав Iванiй, а до Катерини
сказав:

— Що вiн хоче тебе питати?

— Пiдемо в редакцiю разом, Iванiю, адже
ти бiльше за мене можеш розповiсти про
сьогоднiшнє Прифонтанне побоїще.
— Щось я не бачив його на наших мiтингах,
— буркотiв Iванiй, — а статтi про акцiї
протесту пише, та й сьогоднi його не було
бiля фонтана. А розпише потiм так, нiби все
на власнi пульки видiв.
— Що вмiє писати, то вмiє, — захоплено
сказала Катерина.

В Iванiя трохи потемнiло в очах вiд образи,
але позаяк вони з Катериною знайомi
якихось лише кiлька годин, то вiн змусив себе
не образитись смертельно, а тiльки трохи
надутися. Нiчого, ми ще подивимось, хто є
хто на цiм полi крови, подумав собi Iванiй
i зробив замовлення. Вiн взяв кави, соку,
канапок i «два по сто» бридкого лимонного
лiкеру. Вони сiли за вiльний столик, близенько
так одне бiля одного, а коли їх колiна
кiлька разiв торкнулись, у Iванiя геть щезли
рештки образи через тамтого журналiста. Хай
собi пише... А тут ще лiкер! Затишна кав’ярня,
приємна музика (хоча й «колонiальний рок»),
за сусiднiми столиками — однодумцi, поряд
мила дiвчина, чого ще треба солдатовi у короткий
час перепочинку мiж боями?!

— Iванiю, — кокетливо глипнула на нього
Катерина, — наперед перепрошую, але скажи,
звiдки в тебе таке оригiнальне прiзвище —
Алмазко?
— Та що вже казати, Катерино, — зiтхнув
Iванiй, — всi ми так чи iнакше несемо проклятий
тягар колонiального бездержавного
iснування. Тобi скажу! Це моє друге
прiзвище, але справжнє, ось коли Україна
стане вiльною, тодi в новому українському
паспортi воно буде записане. А поки що...
— То Алмазко — це псевдо? — розчаровано
потягнула Катерина.
— Як псевдо? — образився Iванiй. — Кажу
тобi, це — справжнє прiзвище, а в колонiальному
паспортi воно перекручене.
— А можна спитати, яке? — тихо промовила
Катерина.
— Iван Петрович Брильянтин, — сказав
Iванiй, червоний, як перчиця.

Катерина почала люто кусати губи, її
обличчя спотворила якась клоунська гримаса,
вона затулилась руками, плечi її дрiбно
затремтiли, нарештi вона, вибухаючи iстеричним
смiхом, вибiгла з кав’ярнi.

Iванiй не знав, що робити. Нарештi вiн
поволi допив лiкер — свiй i Катеринин, з’їв
канапку i вийшов.

На вулицi побачив свою чорнобриву
Катерину. Вона трималась за липку й поволi
вiдходила вiд свого такого недоречного

смiху, — гикала, вiдсапувалась, витирала
сльози. На неї звертали увагу перехожi.
Iванiй пiдiйшов, мовчки обняв її за плечi, i
вони пiшли до тролейбусної зупинки.

— Може, пiдемо пiшки? — спитала Катерина,
коли вони пiдiйшли до зупинки.

— Чому нi, — весело погодився Iванiй.

Вони мовчки йшли аж до входу в центральний
парк, а пiдiйшовши, не змовляючись,
звернули. Так само, не змовляючись,
знайшли найбiльш затiнений куточок i почали
цiлуватись.

Прийшов зелений березневий вечiр, запахло
свiжою землею та весняною ще не
пророслою травою, i все стало зрозумiло.
Так. Вони кохають одне одного! Вона давно
вже його знає як одного з найактивнiших
борцiв за незалежнiсть України, вiн же все
життя, все своє двадцятисемирiчне життя
мрiяв зустрiти ТАКУ дiвчину.

Iванiй проводжав Катерину до унiверситетського
гуртожитку. Вечiр з ясно-зеленого
став густо-зеленим, як генеральське сукно
хакi. Свiжою землею запахло ще пронизливiше.
Стомленi вiд поцiлункiв та вiд
експресивних слiв про кохання, Iванiй з
Катериною розмовляли вже про несуттєву
всiляку всячину.

— Ось ти, Катерино, хвiзик, тож поясни
менi таку рiч, — допитувався Iванiй, — молекули
дуже дрiбненькi, так?

— Так, — лiниво вiдповiдала Катерина.

— А вони складаються з атомiв, якi ще
дрiбнiшi. Так чи не так?
— Так, так, — переборювала позiхання
вона.
— А атоми складаються з iще дрiбнiших
таких кульок, до речi, як вони називаються?
— Ми це ще не проходили, — знущально
посмiхнулась Катерина.
— Але те, що тi, в свою чергу, складаються
зi ще-ще дрiбнiших частинок, ти знаєш? —
iгноруючи її iронiю, спитав Iванiй.
— Здогадуюсь.
— А тi — ще!
— Так, мабуть.
— I так до безкiнечностi.
— Ну та й що?!

— А те, що у мiкровимiрi iснує така ж
безкiнечнiсть, як i в макровимiрi, тобто у
Всесвiтi.

Катерина здивовано подивилась на нього:

— Ти хочеш сказати...

— Що у тамтiй безкiнечностi є ще один
всесвiт.

— I планети та галактики?
— I планета Земля — теж!
— А на тiй планетi?..
— Україна, Катерино.

Вони замовкли, трохи наляканi недоречними
для весняного вечора розмiрко

вуваннями, i, не змовляючись, натягнуто
засмiялись. А потiм, вже у студентському
мiстечку, зайнялись природнiшими для цiєї
пори року та їх вiку справами — поцiлунками
та шепотiнням за кохання...

— Зустрiнемось завтра? — ковтаючи
слину, запитував Iванiй.
— Завтра, — лагiдно вiдповiдала Катерина.
— Можеш менi зателефонувати додому
години за двi-три.
— Навiщо, адже завтра — знов.

— Справдi, та й телефон у мене зiпсований,
вже два днi не працює.

Зрозумiло, що пiсля таких потрясiнь
Iванiй не змiг одразу пiти додому, вiн мусiв
вiдвiдати... Україну. СВОЮ Україну!

Над всiєю ЙОГО Україною було безхмарне
небо.

Лагiдно дзюркотiв Днiпр широкий.

Гомонiли степи.

Шумiли смереки в Карпатах.

Запорожцi обирали кошового на Хор

тицi.
Хлiбороби весело йшли за плугами,
орючи свою нивку, не чужу.
Сталевари варили сталь, а шахтарi добували
«чорне золото».
В повiтрi лiтали бджоли з хутiрських
пасiк.
В повiтрi також лiтали срiблястi лiтаки
київського виробництва.

Як також по Чорному морi ходили бiлi
пароплави миколаївського виробництва.

В Карпатських горах гострили топiрцi
опришки.

В степ донецький вийшов хлопець молодий.

Лиманський Гайявата душив гроно винограду.

Чумаки везли сiль з Криму.

На космодромi, що у херсонських степах,
приземлився космiчний корабель, який повернувся
з Марса. Генерал Каденюк i члени
екiпажу здоровi й бадьорi. Через кiлька
мiсяцiв готовi полетiти на Венеру.

У Львовi шляхетнi лицарi змагались на
турнiрi за омрiяний приз — мережану хусточку
i право поцiлувати руку незрiвнянної
панi Алiни.

В Полтавi вєлiколєпная Солоха вигравала
конкурс краси.

Козацькi полковники Остап Бульбенко
та Андрiй Бульбенко вирушали зi своїми
полками на Кубань — боронити кавказькi
кордони Українського Королiвства.

В Києвi два вельми мудрi старцi — мiнiстр
фiнансiв та голова Нацiональнолго банку
виконували ритуал зеленої магiї, аби не впав
i навiть не похитнувся курс гривнi.

У волинських лiсах знайшли гриба завбiльшки,
як старий Кайдаш у солом’яному
брилi.

Лише горох того року в Українi не вродив.

Iвасик Дiамантик, простий буковинський
хлопець, яко чемна дитина своїх ґаздовитих
батькiв, увихався, як мiг. Вiн i по гриби в
Закарпаття сходить, i мiшок солi з Криму
принесе, i рибки в Днiстрi наловить, i фiру
вугiлля з Донбасу привезе, i поросят у Сорочинцях
на ярмарку спродає, i все-все...

Але цiєї весни оповив нашого жвавого
Iвасика свiтлий сум. Вже не так весело робив
вiн коло господарства, а мiсячними вечорами,
яко ж i в недiлю, сiдав на призьбу i вигравав
на своїй калиновiй сопiлцi журливих мелодiй.
Бiля його нiг, скрутившись калачиком,
лежав бiло-рудий пес Мухомор, об його
лiкоть терся муркiтливий сiро-блакитний
кiт Маркус, кури сумовито кокали, гуси
приглушено шипiли, навiть цап Андронатiй
не блеяв без нагальної потреби, — всi у дворi
спiвчували цiй безпричиннiй Iвасиковiй тузi.
Лише дурнi качки зловтiшно насмiхалися з
Iвасика — так-так-так-так, — перевальцем
вервечкою прямуючи до ставка.

— Чого ви, качки, такi прикрi? — запитував
їх Iвасик.
— Так-так-так-так! — смiялись качки i
плюхкалися з бережка у ставок.
— Лиши їх, не бачиш — воно нерозумне, —
сказав Iвасикови песик Мухомор.

— А може, цево, — хитро посмiхнувся
котик Маркус, — одну впiймаємо, зарiжемо
та й спечемо у мiкрохвилiвцi?

— Не можна, Маркусе, — пiст! — рiшуче
сказав Iвасик.

Несподiвано голосно засмiялись малi
качата, їх пiдтримали жовтi гусята вкупi з
сiрими iндичатами.

— А ви чого? — розсердився Iвасик. —
Мухоморе, ану дай їм!

Пес Мухомор лише цього чекав. З лютим
гавкотом вiн напав на мале птаство i порозганяв
його по обiйстю. Качата попадали у
ставок, гусята забилися в малину, а iндичата
залетiли на яблуню.

На якийсь час на подвiр’ї стало тихо.
Iвасик вигравав на сопiлцi ще тужливiше. А
позаяк була недiля, то грав панич Дiамантик
цiлий день.

Пiд вечiр на дорозi з’явився слiпий кобзар
iз хлопчиком-поводирем. Вони були
стомленi, запорошенi i, очевидно, голоднi.

— Прошу до нашої господи, мандрiвний
кобзарю, — поштиво запросив їх Iвасик.
Пiсля того, як мати нагодувала й напоїла
мандрiвникiв, уся родина зiбралась на призьбi
слухати кобзаря. Кобзар сiв на стiлець, поправив
чорнi окуляри в золотiй оправi i
торкнув струни кобзи. Хлопчик-поводир
витягнув з полотняної торби коштовний
магнiтофон «Кварк» чернiвецького виробництва,
пiдвiв шнур до електричної розетки
в хатi й увiмкнув мiнусову фонограму.

Кобзар завiв «Марусю Богуславку».
Пiсля того, як мати наплакалась, батько

насмiявся, а Iвасик накусався губ, кобзар
сказав:

— А перед тим, як, помолившись Богу,
вiдiйти до спочинку на гостинних подушках
цього благословенного маєтку, я виконаю
вам, вельмимаєстатнi ґазди, i тобi,
заповзятливий отроку, думу «Про старого
короля України-Неньки Леонтiя ХII-го,
його дочку-королiвну — краси невимовної
чорнооку Катерину та злого супостата
пiвнiчного, поганого Соловєй-разбойнiка»,
в основу якої покладено iсторичнi, до речi,
дуже свiжi, подiї.
Звiсна рiч, що пiсля цього Iвасик не мiг
заснути всеньку нiч, вiн вовтузився у запашному
сiнi на пiдводi посеред двору, дивився
у зоряне небо, згадував кобзареву думу, а
вранцi зважився.

— Благословiть, пане-батьку i панi-мамо,
на прю з супостатом стати. З Соловєйразбойнiком,
що вийшов на великий Лубенський
шлях i їсть курей, поросят, а також
людей.

Мати заплакала, а батько винiс iз хати
родинний образ Божої Матерi та давнiй мечкладенець,
з яким один предок Дiамантикiв
ходив iз князем Олегом на Царгород, другий
брав iз Сагайдачним Москву, а ще один бився
разом з Виговським пiд Конотопом.

Iвасик одягнув сiрий похiдний жупан,
пiдперезався червоним поясом та одягнув у
збрую срiбну буланого коника Хмарку.

... Iвасик йшов Україною, київським
шляхом, а у вухах ще чулись материн плач
та батькове напучування, жалiбне завивання
песика Мухомора та прощальне нявчання
котика Маркуса.

Iвасик йшов Україною, з одного боку
йому траплялись чепурнi бiлi села, неначе
писанки, а з другого — верби над ставками,
рiчечки в зелених берегах, гаї з солов’ями, i
пшеницi, пшеницi, пшеницi. Золотi пшеницi
пiд блакитним небом. Iвасик йшов пiшки, бо
скiльки там до того Києва, вiв за вуздечку
буланого коника Хмарку, на якого навантажив
клунок iз харчами, легендарний мечкладенець
та новi чоботи, ретельно змащенi
дьогтем. На лiвому плечi в Iвасика стояла
маленька, завбiльшки з горобця, Смерть. Як
i належить цiй особi, вона була кiстлява, в
бiлому саванi i з косою в руках. Смерть вiд
ходи час вiд часу заточувалась i лоскотала
своєю щербатою косою Iвасиковi вухо, вiн
давав їй щигля, вона пищала, як молодий
мишак, i вони йшли далi. Смерть докучала
Iвасиковi, але вiн терпiв, бо знав, що на цьому
шляху — воїна — без НЕЇ не можна.

Наполудне Iвасик зупинився перепочити
бiля козака Мамая, що сидiв пiд липкою
придорожньою i замрiяно вигравав на
кобзi старовинних мелодiй. Вони випили
з козаком Мамаєм по чарцi дуже доброго
спотикача, поговорили трохи про те, про се,
та й Iвасик пiшов далi...

А тим часом у Києвi старий король Леонтiй
ХII проспався з тяжкого хмелю, iз’їв
солоний огiрок, сяк-так умився й убрався.
Надумав йти на полювання. Взяв надiйну
рушницю-дубельтiвку вiнницької зброярнi,
свиснув на пса — старого, як i сам король,
розумного кокер-спанiєля Джульбарса Песовича,
i, обережно притримуючись за кущi,
почав спускатися з печерського горба до
Днiпра.

— Знову ти вчора напився, Леонтiю, —
докiрливо сказав Джульбарс Песович королеви,
— старий уже єси, а нарозумитися
не хочеш.

— Мовчи, враже зоологiчний, — мляво
вiдмахнувся вiд пса король України.
— За державу прикро, не дбаєш за неї,
спадкоємця не справив собi, на кого Україну
залишиш? На Катерину?
— А що, — огризнувся король, — вона
розумна дiвчина.
— Молода ще вона, Леонтiю, — сумовито
промовив пес, — державної справи не
розумiє, ще в ляльки бавиться, у волан грає
з дiвчатами на королiвськiй передхатi.
— Спортом займається, — поправив король
пса.
— А те, що на Лубенському шляху з’явився
Соловєй-разбойнiк i вже два десятки лицарiв
полягли у двобоях з ним, тебе не турбує?
— Турбує, Джульбарсе Песовичу, турбує.

— А чому у твоєму королiвствi ще й досi
не з’явилось лицаря, який би поборов цього
супостата? — допитувався пес.
— Маємо те, що маємо, — зiтхнув старий
король. — Iван Царевич у вiдрядженнi на
Канарських островах, Микита Кожум’яка
поїхав у Туреччину за шкiрою, Їлик ще сидить
на печi в Муромi, ще й, як на зло, цього
року в Українi горох не вродив i, вiдповiдно,
Котигорошко не вродився. Бiда!
— Бiда, — погодився пес, i вони попленталися
вздовж Днiпра.

Iвасик прийшов до Києва пiд вечiр, заночував
у готелi «Гiлтон», а коника Хмарку
стриножив i пустив пастись на луки бiля
Днiпра. Вранцi вiн одягнув малинового
кунтуша, шапку з решетилiвських смушкiв,
сiв на Хмарку i пiд’їхав до королiвського
палацу. На горбi бiля королiвської господи
вiн побачив, як двi гарненькi дiвчини грали у
волан. Одна, бiлявка, — була гарною, а друга,
чорнявка, — ще кращою. Iвасик придивився
i побачив, що чорнявка на головi у густому
чорному волоссi має маленьку золоту корону.
Це i є королiвна, здогадався Iвасик, i вiдразу
ж вiдчув, що закохався в неї по вуха.

Тим часом королiвна невдало вiдбила волан,
i вiн залетiв кудись у кущi, вона надула
губи, опустила руку з ракеткою i збиралась
заплакати. Iвасик, побачивши таке, схопив
зi свого лiвого плеча Смерть, пiдкинув її у
повiтря i крикнув дiвчатам:

— Гра продовжується!

Дiвчата весело почали вiдбивати Iвасикову
Смерть, яка дуже смiшно пищала. Коли
вони награлись, королiвна взяла Смерть на
долоню, простягнула Iвасиковi i сказала:

— Дякую тобi, воїне.

— Нема за що, — весело вiдповiв Iвасик, —
менi не шкода. Коли захочеш ще пограти,
будь ласка.

— Боюсь, що вже не буду бiльше грати
у волан, бо Соловєй-разбойнiк, який на
Лубенському шляху побив уже двадцять
лицарiв, вимагає мене замiж узяти, — заплакала
королiвна.
— Не вiзьме, — заспокоїв її Iвасик, — я
зараз поїду i вб’ю Соловєй-разбойнiка!
— Правда? — королiвна вилiзла на тин,
мiцно обняла й поцiлувала Iвасика. — А для
того, аби тобi легше було з ним змагатись,
даю тобi, лицарю, трохи живої води.

Вона простягнула Iвасикови флакончик
з-пiд парфумiв «Чорне i зелене». Iвасик чемно
поцiлував королiвну Катерину i поїхав на
Лубенський шлях.

Старий король зi своїм псом поверталися
з полювання. Звичайно, вони нiчого
не вполювали i, за звичкою, мляво пересварювались.

— Знову ти, Джульбарсе Песовичу, цiлу
нiч шкрябав у дверi, до хати просився. А
палац хто пильнувати буде?

— Так холодно же ж, — виправдовувався
пес.
— Ти ж кожушок маєш, та й сало знову
ж таки.
— Сказав би я тобi, Леонтiю, яке сало на
твоїх харчах... Ти б менi кiсток iмпортних виписав,
є такi, «нiжки Буша» називаються.
— Та вони ж дорогi, як душi праведникiв!
— Зате на свята, рiзнi там паради-дефiляди,
ти грошей з королiвської скарбницi не
шкодуєш. Ось 17 березня в День Непочатку
Великої вiйни триста гривень лише на феєрверки
витратив, — ображено сказав пес.
— Та то ж для пiдданих, — поважно мовив
король, — для людей, для народу!
— Демагог ти, Леонтiю, — сказав пес i
стрибнув на колiна королiвни Катерини, що
сидiла в плетеному крiслi пiд калиною.

Три днi i три ночi бились Iвасик з Соловєй-
разбойнiком, але, зрештою, Iвасик Дiамантик
перемiг. Кiлька разiв Соловєй-разбойнiк
вiдкушував Iвасиковi то руку, то
ногу, але Катеринина жива вода у флаконi
з-пiд парфумiв «Чорне i зелене» негайно
вiдновлювала бракуючi органи. Таким чином,
третього дня пополуднi Соловєй-разбойнiка
було розчленовано Iвасиковим мечемкладенцем
на дрiбнi шматки, якi вiддано було
хижим вовкам i хитрим лисам iз сумських
лiсiв. Все!

Україною роз’їжджали кiннi герольди
i, протрубивши на трембiтах добру вiсть,
сповiщали, що король всiєї України Леонтiй
ХII вiддає свою єдину доньку — королiвну
Катерину — за звитяжного лицаря з Буковини,
шляхетного Iвасика Дiамантика, якого
ж вже оголошено спадкоємцем українського
престолу. Слава Українi!

— Героям слава! — вiдповiдали посполитi,
втiшенi бiльше тим, що Соловєй-разбойнiк
вже не їсть людських курей i поросят, нiж
Iвасиковим майбутнiм сiмейним щастям.

Зате сам Iвасик був дуже радий. Вони
з королiвною Катериною цiлими днями,
взявшись за руки, гуляли собi королiвським
садом, їли яблучка-петрiвки i терпляче чекали
на весiлля.

Нарештi настав той свiтлий день. Була
недiля. Вiнчання вiдбувалось у Софiї Київськiй,
а чин здiйснив сам Патрiарх всiєї
України. Потiм старий король Леонтiй ХII
запросив усiх гостей у Марiїнський палац
пополуднувати чим Бог послав. А послано
було на королiвськi столи страв багато, i всi
смачнючi. I все з полив’яних мисок. Гостi їлипили
i дуже тiшилися за українського короля.
Але самого короля за його столом спiткала
прикра оказiя. Вiн перед тим, як випити
першу чарку слив’янки, захотiв поцiлувати
свого звитяжного зятя. Iвасик встав, потягнувся
через стiл до свого тестя, i тут з-за

його червоного пояса випав флакончик з живою
водою. Цiлюща рiдина розбризкалась
столом, i сталося диво. Воскресли печенi
поросята, вони повипльовували з рийок
кружальця цитрини i, весело хрюкаючи,
забiгали столом, свиняча голова порозкидала
корiнцi хрону i вкупi з ковбасами й шинкою
стала великою старою свинею, в одному кiнцi
столу з пiдливи пiдвiвся молодий цапок, а в
iншому — баранчик, заплюскались карасi в
сметанi, злетiли пiд стелю фазани, закудкудакали
ожилi кури, гордо столом походжав
надутий, ображений на мiкрохвильову пiчку,
iндик, потужно били хвостами осетри, навiть
сардини заворушились, i одна з них запхалась
у чобiт старому королеви...

Iвасик з Катериною вiд смiху попадали
зi своїх позолочених ослiнчикiв.

Згодом, коли все трохи вгамувалось,
з’ясувалося, що з м’ясних страв на кухнi вже
нiчого не залишилося, i старий король мусив
їсти локлшину, кулiш, кашу, лемiшку, зубцi,
путрю, квашу i з маком медовий шулик...
Зате пан король надолужував втрачене напоями
— спотикачем, калганiвкою, ялiвцiвкою,
медовухою, варенухою, а також сивухою, а
ще — медом, пивом i червоним французьким
вином...

— Сину, Iвасику! — пiсля десятої чарки
сказав король. — Поки я ще геть не п’яний,
нумо ходiмо до мене в канцелярiю, я офi

цiйно пiдпишу свiй королiвський унiверсал
про призначення тебе законним спадкоємцем
престолу. А ти, Катерино, залишайся з
гостями!

В присутностi канцлера та державного
секретаря король, сiвши в своє робоче крiсло,
поставив кучерявий пiдпис пiд Унiверсалом.

— Тепер ти, синку, — звернувся вiн до
Iвасика, — сiдай в моє крiсло.

Iвасик сiв у зручний офiсний стiлець, взяв
у руку золоту авторучку «Паркер»...

— Пiшi, Ваня.
— Що? — смикнувся Iвасик.

— Пiшi, пiшi, Ваня, — сказав майор КҐБ
Симоненко своєму секретному агентовi,
який писав повiдомлення пiд псевдом «Спiноза
».

Iванiй Алмазко, сєкрєтний сотруднiк
КҐБ, а простiше — сексот, мусив писати.
Вони сидiли з майором Симоненком, його
шефом по агентурнiй роботi, на конспiративнiй
квартирi i... працювали. Вже три
роки, пiсля того, як Iванiя впiймали iз саморобними
листiвками («Українi — волю!» та
невмiло намальований тризуб у синьо-жовтих
барвах) i пообiцяли сiм рокiв — або спецпсихтюрми,
або концтабору в Мордовiї, — вiн
працює на «фiрму». Спочатку Iванiй не дуже
мав що писати, але з кiнця 1989-го матерiалу
набиралось — щотижня на нових «Дiтей
Арбату».

— Напiшi, Ваня, што гаварiл каждий iз
етiх важдєй дємакратii, — нацiлював Iванiя
майор, — в аддєльнастi.
Iванiй писав, а майор, палячи цигарки
«Мальборо», терпляче чекав.

— Все, — сказав Iванiй i простягнув майоровi
папери.
— Падпiшi, Ваня, — поглянувши на аркушi,
сказав майор.

Iванiй пiдписав «Спiноза», поставив дату
«16 березня 1991 р.» i поглянув на свого
«кума».

— Дозвольте спитати, товариш майор.
— Спрашiвай, Ваня.
— Чому — «Спiноза»?

— Спiноза, Ваня, — засмiявся майор, — це
ж той фiлософ, який заробляв собi на життя
тим, що шлiфував алмази, перетворюючи їх
на брильянти.

Iванiй вiдчув нудний бiль, нiби його хтось
сильно вдарив у голову десь iзсередини, вiн
почервонiв, в очах закрутились сльози. Вiд
того, що офiцер перейшов на українську
мову, стало ще гiрше. Вiн глипнув на майора,
той не звернув уваги на його стан, читав
донесення.

— Ще один папiр напиши, Ваня, — сказав

майор, — про юну поросль.
Iванiй нерозумiюче глипнув на майора.

— Про цю дiвчину, Катерину, напиши,
ти ж з нею знайомий, — говорив майор,

простягаючи йому аркуш паперу, — вона з
Галичини, по-моєму, небезпечна.

Iванiй ледве не втратив свiдомiсть.

— Товариш майор!
— Пиши, пиши, Ваня!

... Цю нiч Iванiй не спав. А вранцi, поки
батьки i молодший брат порозходились, вiн
почав роззиратись по кiмнатi. Поверх — четвертий,
не пiдходить, ненадiйно. Електричний
струм — якось дуже по-американськи.
Мотузка — банально i неестетично... Вiн
зайшов у лазничку, подивився у дзеркало,
поголитися треба, подумав. Вийняв з пачки
нову бритвочку «Шiк», розпечатав, вставив
у пристрiй, ретельно поголився i — зрозумiв.
Ось воно! Iванiй вийняв з пачки ще одну
бритвочку, почав розпечатувати, i раптом
його погляд упав на упакування: воно було
виконане у синiх i жовтих барвах. Iванiй
взяв ножицi i вирiзав прямокутник з рiжка
картону упакування, утворився гарний
нацiональний прапорець.

Референдум же сьогоднi, осяйнуло Iванiя.
Не подарую iмперiї свiй голос!

Iванiй швидко одягнувся i пiшов на свою
дiльницю, розташовану в рiднiй школi. Там
на нього накинулись рухiвськi активiстки:

— Пане Iванiю, ви ж спостерiгачем заявленi,
чому зранку не прийшли, що сталось?
— Хворий я, панi, хворий, — не збрехав
Iванiй, — ледве на ногах тримаюсь, ось,

синьо-жовтий прапорець вам принiс, можна
гарний значок виготовити. Може, в другiй
половинi дня прийду, як оклигаю.

Вiн ледве вiдчепився вiд активiсток, якi
навперебiй почали давати йому рецепти
швидкого видужання за народними методами,
i бiгцем повернувся додому.

Вдома не було нiкого, i це розвiяло остаточнi
сумнiви. Iванiй наповнив ванну гарячою
водою, роздягнувся, одягнув тенiснi
шорти замiсть трусiв, залiз у ванну, лiг i
розрiзав бритвочкою лiву руку на зап’ястку,
потiм швидко взяв бритву в iншу руку,
розрiзав праву. Кров потужно зацебенiла,
i вода вiдразу ж зробилась рожевою, потiм
все бiльше i бiльше червонiла...

Це смерть! — пронизала Iванiя проста, але
незаперечна думка, треба щось робити, ще
є шанс, ще є час, треба викликати швидку,
лiкарiв треба...

Iванiй вилiз iз ванни, на тремтячих ногах
вийшов у коридор до телефону, залишаючи
за собою слiд iз кривавих бризок,
нiмiючими руками зняв трубку. Телефон
не працював.

Березень, 1999