Кілька років зими

«Казкар?» — суворо і сердито спитав великий свиноподібний суддя, важко позираючи своїми маленькими безколірними очицями з-під запітнілих окулярів на миршавого чоловічка в поношеному рудому піджаку і м’ятих вицвілих штанях.
«Ну… Колись мав необережність… Але…» — промимрив чоловічок.
«Досить прикидатися!» — раптово верескнув суддя неочікувано писклявим голоском, награно стукнувши при цьому випещеним кулачком по грубій теці з паперами, яка лежала перед ним. — «Відповідати чітко і по суті! Ви розповсюджували минулого місяця серед шкільної молоді казки власного авторства?»
«Ні… Точніше, так.. Але я не думав, що…» — налякано забігав очима по залі чоловічок.
«Негайно припиніть знущатися з суду! Відповідайте конкретно — чи ви є автором оцієї книжки?» — суддя погрозливо помахав над головою малесенькою брошуркою у коричневій палітурці, на якій було написано: «Марвін Джонс. Човен, що приплив з неба».
Чоловічок остаточно втратив душевну рівновагу, впав на коліна і залився слізьми, немов підліток, якого збираються покарати за невинну, на його погляд, витівку.
«Благаю вас… Помилуйте мене… Не треба… Я не хотів зробити нічого поганого», — гугнявив він, рюмсаючи і розмазуючи сльози по худорлявому, побитому слідами віспи обличчю.
«Останній раз запитую — чи ви є автором цієї книги?» — вже неабияк розлютився спітнілий суддя.
«Так! Це я її написав… Але я не хотів зробити нічого поганого…» — заскімлив письменник і закрив обличчя руками.
«Суд вважає, що ця людина зізналася у скоєному злочині, підтвердивши авторство цієї книжки. Згідно з нашими законами, суд оголошує такий вирок: визнати Марвіна Джонса винним у порушенні статті 213 Карного кодексу, а саме — у написанні і розповсюдженні казок. Суд присуджує звільнити Марвіна Джонса із займаної посади шкільного вчителя і покарати п’ятирічним перебуванням у Зоні Мороку. Всі вилучені в підсудного книжки його авторства, а також інші знайдені казки підлягають знищенню. Вирок остаточний і не підлягає оскарженню», — суддя, не дивлячись на вкляклого на підлозі письменника, підтвердив свій вердикт ударом дерев’яного молоточка.
Марвіна Джонса, який від розпачу вже начебто і не подавав ніяких ознак життя, підняли під руки двоє дебелих поліцейських і вивели із зали засідань, де окрім них та судді сиділо ще з десяток людей — переважно журналісти, які висвітлювали подібні процеси у пресі. Суддя витер хусточкою чоло, щоки, шию і окуляри та важко зітхнув ніби сам до себе: «Нарешті ще одного запроторили. Та скільки ж цих казкарів розплодилося?..»

* * *
…Іван згорнув зошита й глянув у вікно. Вечоріло. Раптом він згадав про жінку з оранжевим волоссям. Він зрадів і посміхнувся — спочатку обережно, ніби боявся, що хтось побачить цю його слабкість. Потім — все ширше і ширше, поки раптом не відчув, як до його тіла і душі вдерлася — так-так, саме вдерлася — радість. Нестримна, навіжена, сліпуча радість, якої він не відчував уже…. сто років. Він підхопився з ліжка і кулею вилетів із квартири. У руках тримав лише свого зошита.
Уже за мить він тиснув ґудзик дзвінка квартири жінки із оранжевим волоссям. За якусь мить двері відчинилися й Іван збуджено увірвався до неї. Одразу з порога він прокричав:
— Ось що я знайшов! Це — моя остання робота перед тим, як я… покинув писати. Сьогодні я роздивлявся свої папери і випадково натрапив на цей зошит. І знаєте що? Я вирішив знову писати! Знову створювати казки! Я відчуваю в собі цю силу, я готовий!
— Добрий вечір… Але ж ви знаєте, що це небезпечно. Казкарі тепер прирівняні до карних злочинців, на них триває справжнє полювання.
— А мені це байдуже! Я хочу писати. Я знову маю силу. Я прочитав цей уривок і зрозумів, що повинен продовжувати цей твір, за будь-якої ціни! Ви чуєте? Я знову відчув надію. Це якраз те, про що ми розмовляли минулої ночі. Я знову повірив у себе!
— Це пречудово! Я радію за вас. Якщо ви не боїтеся переслідувань, якщо здатні знову творити, то хто, чи що зможе вас зупинити на цьому шляху? Я щиро рада вашому пробудженню, щиро! — жінка на мить замовкла й пильно подивилася Іванові в очі. — До речі, ми так і не познайомилися. Мене звуть Софією, а вас?
— А я Іван. Просто Іван-Казкар. Відтепер називайте мене саме так і не інакше! Просто зараз, цієї миті, як піду від вас, повернуся до себе і почну писати. У мене всередині все вирує, наче прокинувся давній вулкан, який спав протягом кількох століть. Я більше не можу стримуватися. Я маю написати цю казку!
— Тоді менше слів — йдіть і пишіть! — Софія лагідно посміхнулася йому, а Іван відчув, як все його єство наповнюється нечуваною енергією, шаленим бажанням творити і жити далі. Він у нападі дивного шалу схопив її руку, поцілував, потім знітився й вибіг із її квартири.
…
* * *
Уже три доби Іван шалено, люто писав. Відходив від письмового столу лише за крайньої потреби. Творча наснага повернулася до нього із новою, небувалою досі силою. Сторінка за сторінкою, він працював, ніби у гарячці, не помічав навіть, як спливають за вікном дні і ночі. Він не їв, не пив, не спав, навіть не курив, а лише літав уявою ген за обрій, туди, куди вела його зараз розбурхана і спрагла потреба творити, і де він почувався щасливо та впевнено. Шляху назад у нього вже не було…

Софійка відчинила вікно
…
Дім стояв на березі лагідного моря під великою скелею, що заросла низенькими покрученими деревцями і товстим шаром темно-зеленого моху. Він вріс у скелю і став з нею одним цілим.
Вхід у Дім знайти одразу було важко. Він ховався у скелі, затінений кількома деревами і великою чорною брилою, що нависала зверху, і спершу здавався схожим на печеру. Насправді, це були звичайні двері. Кожен, хто входив у Дім, одразу потрапляв до широкої, але темної вітальні з єдиним великим вікном, що виходило на піщаний берег. Темно було тому, що це вікно також охороняло кілька дерев-карликів, і сонце сюди майже не пробивалося. Заставлена старовинними меблями, вітальня закінчувалася гвинтовими сходами наверх. Другий поверх складався з кількох великих і просторих кімнат, що слугували спальнями для гостей Дому. Кімнати були з окремими виходами до широкого коридору, який мав замість зовнішньої стіни одне суцільне вікно з видом на море. Тут-таки був вихід на веранду, де полюбляли сидіти дивні науковці, а з веранди гвинтові сходи вели до невеликого внутрішнього дворика, огородженого природною стіною з трьох великих брил. У дворику росли вічнозелені колючі рослини, а посередині стояв розвалений камін. Хто, коли і для чого побудував його просто неба, не знав ніхто, проте мешканці Дому ввечері залюбки розводили в ньому вогонь і сідали довкола у старі поламані фотелі. Оце і був увесь Дім, що самотньо стояв на цьому піщаному березі й вдивлявся великими очницями вікон у блакитну морську далечінь.
…Я люблю бувати у Домі. Завжди повільно йду вздовж берега, уважно роздивляюся знайомий пейзаж — нескінченні піски, з-під яких подекуди поросли самотні покручені рослини, велику скелю зі врослим у нею будинком, і, звичайно, море, що приємно шурхоче лазуровими хвилями, наче підлещується до нового прибульця. Тут я відчуваю спокій і душевний затишок. Наче й не було нічого поганого й тривожного вчора, коли я перебував далеко звідси, у хворій метушні великих міст. Усе одразу відступає, затуманюється, стає незначним, втрачає сенс і вивітрюється, наче непотрібний порох. Є тільки цей Дім із його таємничою вечірньою тишею й особливим духом нескінченного відпочинку, навіть якогось забуття, що, за бажання, може ніколи не скінчитися. Може, так і треба? Забутися назавжди, залишитися тут, відростити довгу бороду і волосся, самому на свій смак пошити одяг, навчитися грі на старій лютні, що висить на стіні у вітальні. Ходити потім цими пісками, дивитися на море, залазити на скелю, милуватися вранішнім сонцем, що полощеться у прохолодних хвилях. А може, колись і самому вийти у відкрите море на старому баркасі, якого бачив за скелею, і не повернутися вже ніколи більше? Втекти від себе й від світу?
Я підходжу до коротенької алейки, що веде до входу в будинок. Миршаві вічнозелені деревця сплелися кронами над доріжкою попід скелею і утворили живий коридорчик. Доводиться нахиляти голову, аби не зачепитися за їхнє віття. Підходжу до брили, що утворила справжній піддашок над непомітним здалеку входом. Відчиняю важкі різьблені двері й одразу потрапляю зі світла у темну вітальню, де пахне старими речами, книжками і чимось до сліз рідним і незбагненним водночас. Тут я зупиняюся на довше. Люблю роздивлятися старовинні меблі попід стінами вітальні. У цих сервантах і буфетах зберігається безліч різних речей, біля яких я можу простояти довгі години і не помічати, як спливає час. Статуетки, дивні фігурки, попільнички, ляльки, дудки і сопілки, чашки й тарілки, годинники, гральні кості й карти, медальйони, люстерка, підсвічники, ладанки, якийсь одяг, книги, прикраси, чорнильниці, коробочки, фляжки, люльки, горнятка, старі фотокартки, альбоми, і ще якісь зовсім невідомі мені речі. Їх тут повно, бо кожен відвідувач Дому залишав на згадку щось своє, а може, ці речі з’явилися тут ще більш дивним способом.
Хтось казав, що майже половину цих предметів знайшли на березі моря. Вода повертала людям колись у них відібране. Хто зна? Напевно, вони тут комусь потрібні, якщо їх ніхто не викидає.
А наді мною вони чомусь мають незрозумілу владу: не відпускає мене магічна сила цих загублених чи залишених свідомо речей.
Роздивляюся ці предмети й ніби потрапляю в якийсь невідомий людству вимір, де минуле, теперішнє і майбутнє зливаються в єдиний вир почуттів. Вони враз налітають на мене, захоплюють у полон спогадів, і колишніх, або незвіданих ще, переживань.
Цей вихор кидає мене в різні боки, грається мною, наче однією з тих забутих дрібничок за склом сервантів, і нарешті засмоктує у вирву багатовимірної пам’яті. Я одразу гублюся в могутніх потоках спогадів і думок, і цей водоверть повністю заволодіває моїм тілом і моєю душею. Я непритомнію, хоча залишаюся стояти на ногах. Я не відчуваю себе в цьому просторі, тільки десь там — за видимим і відомим мені колом звичних понять.
Але особливо мою увагу привертає дивна картина, що висить на стіні між старовинними сервантами. Її колись привезли із собою двоє постійних мешканців Дому, з якими я здавна товаришував — двоє не зовсім звичайних науковців, що жили тут невідомо скільки. Вони розповідали мені, що цю картину написав невідомий художник спільно з дощем. А потім той митець зник безвісти, добровільно відійшов у небуття. Тим самим він хотів довести світові справжню сутність мистецтва, яка, на його переконання, полягала в повному зреченні від усіх благ цього світу й остаточному розчиненні у порожнечі. Картина являла собою чудернацьку мішанину всіх можливих і неможливих фарб, сплетених між собою у фантастичних візерунках. І якщо дивитися на неї довго і уважно, можна побачити довгий, освітлений яскравими вогнями тунель, що веде у безкінечність, і почути заспокійливі звуки дощу, що падає десь там, у глибині картини. Науковці також казали, що почути ці звуки і побачити тунель дано не кожному, а лише тому, хто пізнав сенс свого буття. Біля цієї картини я можу стояти дуже довго, допоки хтось не знайде мене і не розбуркає. Лише тоді я приходжу до тями і згадую, навіщо сюди прийшов. Правда, я все одно повертаюся згодом до цих речей і цієї картини, знову і знову опиняюся у вихорі власних спогадів. Здається, таким чином я очищую душу, а може, це мені тільки ввижається.
Цього разу я пробув у вітальні довше, ніж зазвичай. Тому що Дім був майже порожнім. Окрім Софійки і двох дивних науковців тут більше нікого не було. Напевно, я потрапив у той проміжний період, коли попередні гості вже роз’їхалися, а нові ще не заселилися. А може, ніяких гостей взагалі тут не було? І не буде? Так навіть краще. Я ж хотів побути хоч трохи на самоті.
Мене знайшла і відвела нагору радісна Софійка, яка сьогодні трохи не літала над підлогою. Щось дивне трапилося з чарівною хазяйкою Дому, бо я раніше не бачив її такою піднесеною. Вона міцно схопила мою руку і майже силоміць перетягла на другий поверх, де гуляв шалений протяг. Я зрозумів причину — всі кватирки й вікна довжелезного вікна-стіни були розчинені навстіж, і в них лилося море. Звідусіль лилося море і небо. Софійка сміялася, підштовхуючи мене до вікна.
— Подивись! Вони вже тут! — прошепотіла вона.
Я обережно визирнув назовні. Дивні кольорові хмари клубочилися небом, розфарбовували обрій у веселкову палітру. Я ніколи раніше не бачив нічого подібного! Що це — зорова галюцинація, чи казкова реальність? Навіщо, для чого, кому?
Софійка зрозуміла мої питання і раптово обійняла мене за шию.
— Не питай нічого. Так треба, — знову прошепотіла вона.
Я кивнув головою на знак згоди.
— Я рада тебе бачити, та ще й у такий день! — сказала вона, і швидко відсторонилася. — Ти ще не привітався з паном професором і паном кандидатом! — вигукнула вона.
Я розсміявся.
— Йдемо, я проведу тебе. Вони, як завжди, грають в шашки, — вона владно взяла мене за руку й потягла до веранди.
Науковці зустріли мене, як завжди, привітно. Професор химеристики і кандидат потойбічних наук саме закінчили чергову партію в шашки, і тепер зосереджено вдивлялися в небо, вкрите кольоровими хмарами.
— Вітаю вас, друже мій! — підхопився з низенького стільця професор химеристики. — Не повірите, але ми з паном кандидатом згадували вас три дні тому. Вже почали нервувати, чому в цьому році вас не видно. Радий, дуже радий! — він потис мені руку.
— Приєднуюся до слів пана професора, — пробуркотів кандидат потойбічних наук. — Дійсно, ми говорили про сутність вашої потенційної відсутності в Домі. Але ви випередили нас із нашими недолугими висновками, бо з’явилися. Вітаю, — кандидат теж простягнув мені руку.
Я обійняв обох науковців і присів поруч із ними на низенький стілець. Їхні погляди знову спрямувалися в небо. Я також поглянув у той бік.
— Що ви про це думаєте, шановний друже? — спитав професор.
— Не знаю. Я такого раніше не бачив, — чесно відповів я.
— З точки зору традиційної науки — це нонсенс, — сказав кандидат потойбічних наук.
— Але ж ми є представниками якраз нетрадиційної науки!
Тому для нас не повинно бути особливих загадок у цьому феномені, — відповів професор.
— Так-так, не повинно. Але вони є, мушу констатувати, — озвався кандидат.
— Послухайте! — раптово перервала їхню суперечку Софійка.
Ми всі разом замовкли і почали дослухатися до дивних звуків, які долинали з неба, точніше, звідти, звідки наповзали чудернацькі хмари. Із виразу облич своїх співрозмовників я здогадався, що вони раніше не чули подібного. Я упіймав себе на тому, що мій слух виявився не готовим сприймати ці вкрай дивні звуки. Із неба — так-так, просто з неба — лунала ціла симфонія. У моїй голові з’явилося кілька питань одразу: що це були за інструменти? хто грав на них? за якими канонами композиторського мистецтва було створено цю мелодію? Симфонія не була схожа на звичну земну музику, а інструменти, на яких вона виконувалася, мали фантастичні голоси, які я навіть не міг порівняти із будь-якими відомими мені музичними інструментами. Відбувалося щось неймовірне. Мелодія голоснішала, наближалася, заповнювала звуками всю навколишню порожнечу. І ця музика зачаровувала.
Першою порушила мовчанку Софійка:
— Це чарівно! Вони хочуть, аби ми почули ці звуки!
— І кого це ти, Софійко, маєш на увазі? Все-таки розкрий нам, нарешті, цю таємницю, яку, напевно, відаєш лише ти, — мовив здивований щойно почутим кандидат потойбічних наук.
— Так-так, це дуже цікаво! Ти дуже багато розповідала нам про своє очікування чогось незвичайного, що я вже сам почав вірити в існування всього химерного! Ти сказала «вони хочуть...», а ми б дуже хотіли дізнатися врешті-решт, хто такі ці загадкові «вони»! — закивав головою професор химеристики.
Софійка зачудовано дивилася в небо.
— Послухайте, яку дивовижну музику вони пропонують нам!
Це прояв їхньої любові до нас! Вони хочуть, щоб ми відгукнулися до них, подали сигнал. Я повинна це зробити! — вона блискавично зірвалася з місця і побігла в Дім. І хоча все це сталося раптово, я також не зміг всидіти, і неочікувано для самого себе помчався за нею. Позаду чулися здивовані вигуки науковців. Софійка пробігла усім Домом, потім алейкою, а наздогнав дівчину я вже біля самого моря, де вона раптово вклякла, здійняла руки до неба й закинула голову назустріч кольоровим хмарам.
Чарівна музика з хмар лунала гучно й піднесено, і виникало дивне відчуття того, ніби високо в горах дихаєш розрідженим повітрям. Мені було дедалі важче встояти на ногах, бо пісок засмоктував мене у невідому глибінь. Думки сплуталися, свідомість затьмарилася, і я впав на пісок недалеко від Софійки. Дивитися на неї стало вкрай важко, очі не витримували цього незбагненного сяяння кольорових хмар. Я повністю втратив контроль над реальністю. Та й чи була, взагалі, коли-небудь ця реальність, до якої ми звикли?
Тіло відмовлялося підкорятися внутрішнім наказам. Я корчився в сирому піску, наче якийсь викинутий на берег морський хробак, безсилий подолати свою немічність і вбивчу земну гравітацію. Щось невидиме і незрозуміле притисло мене до земної поверхні, наче перст Божий, і я не міг навіть глянути на те диво, що відбувалося довкруж.
...Вони її забрали від мене, забрали від нас. Я бачив це наче уві сні, ніби крізь якусь завісу, у туманному напівмаренні. Хмари взяли її з собою до невідомих високостей. Вона просто розчинилася у тих шалених кольорах, у тій дивовижній музиці, в тому живому небі, яке кликало її.
Її не стало раптово, в одну мить, в один подих. І одразу все заспокоїлося. Небо зробилося звичайним синім небом, музика — звичайною мелодією, кольори зблякли і потьмяніли, все стало таким, як було завжди, до чого ми звикли. Тільки Софійки з нами вже не було.
Я лежав на холодному піску і плакав. Я поховав уже багато близьких людей, і потроху навчився сприймати ці страшні втрати, як невідворотну і нездоланну данину цьому життю. Смерть завжди забирає у нас найкраще. І у найкращих забирає нас.
І зостається потому лише відразлива і моторошна пустка і дикий щем, який з часом трохи вгамовується і переростає у тихий біль, який все рідше турбує душу, що вкрилася мозолями за роки поневірянь.
Але цього разу я плакав від щастя. Бо знав, що душа тієї, яку любив, відійшла не в загадкову і нікому незрозумілу вічність, а у світи, де довгоочікуване стає реальністю, де бажане враз перетворюється на дійсне, де найсокровенніше дарує тобі щастя і спокій. Там вічно лунає чарівна музика і завжди буяють соковиті кольори, там завжди гріє сонечко і дме легкий приємний вітерець з моря, там тебе люблять усі. Там немає печалі й гніву, а лише тиха радість і яскраві сни...
* * *
— Вона пішла від нас? — спитав мене професор химеристики, коли я піднявся на веранду до науковців. Я мовчки кивнув. Сів на низький стілець, витягнув ноги, струсив із пальта залишки піску. Науковці більше ні про що не питали.
Я заплющив очі і впав у забуття…
Був пізній вечір, з моря зривався холодний вітер. Я поволі прокинувся, наче перейшов якийсь довгий міст, й одразу закутався в пальто. Думки плуталися й ніяк не могли зібратися докупи. Крізь темні зарості навколо Дому я побачив, що в темряві світиться одне-єдине вікно. Це блимало світло в її кімнаті. Софійка?
Я раптом пригадав усе, що сталося вдень. Душу заповнив радісний щем. Я зірвався зі свого стільця і побіг всередину будинку. Мене охопила безумна радість, хоча я не знав, що очікує мене попереду. Я просто біг.