Вакансія для диктатора

Під час робочого візиту до Верхоярського механічного заводу здійснено замах на Президента однієї неназваної країни, яка претендує на світову потугу, Романа Романовича Погодіна. Дорогою до лікарні у кареті швидкої допомоги поранений Президент помер...
Він дізнається про це з теленовин, перебуваючи на державній дачі під Верхоярськом та розуміє, що почалася велика гра за переділ влади, котрому Він може завадити, і одразу вирушає до столиці. Численні впливові вороги намагаються вбити його, але на допомогу несподівано приходить офіцер із президентської служби охорони.
Хто цей герой, чому йому допомагає колишній охоронець покійного, чи вдасться їм досягти мети? Найбільше хобі Сергія Батурина — історія. Можливо, тому в своїх романах він подекуди передбачає реальні події. Не виключено, що й події, описані в книзі «Вакансія для диктатора», не така вже вигадка?

Пролог

Добродій в дорогому офіційному костюмі, що сидів за величезним — завбільшки з більярдний — письмовим столом у просторому кабінеті, зняв слухавку прикрашеного гербом апарата урядового телефонного зв’язку, що всі по-простому називали «вертушкою», й тицьнув кілька разів білим пещеним пальцем у кнопки номеронабирача. Золота, — в тон із обручкою, — запонка заблискала сузір’ям дрібних діамантів. Чекати не довелося: певно, на другому кінці лінії дожидали дзвінка.
— Ну? — спитав по-начальницькому, не вітаючись і ніяк не звертаючись до співрозмовника.
— Повний порядок, — доповіли зі слухавки.
— Все продумали? — уточнив він.
— Від а до я, — запевнили його.
— Як родичі?
— Всі погодилися. Їм пояснили, що вони нічого не втрачають.
— Збою не буде? Ти ж знаєш, які люди задіяні й що поставлено на карту? Дивись, головою відповіси! — загрозив невидимому співрозмовнику власник діамантових аксесуарів.
— Шефе, усе пройде як по нотах! — переконано сказали у трубці.
— Ну, — хотів сказати: «З Богом!» — та враз осікся хазяїн шикарного кабінету, — зичу ні пуху ні пера.
Співрозмовник промовчав: який же дурень начальство до дідька посилає?
Патрон дав відбій. Він трохи нервував, глянув на годинника — у нього на руці сьогодні був Cartier з колекції Ballon Bleu de Cartier у золотому, — бо пасує до решти прикрас, — корпусі: до очікуваної події ще дві години. Ще чи лише — то як подивитись. Підвівся, пройшовся кабінетом з кутка в куток. «Відмінити операцію вже не можна, — зітхнув він, — бо тоді ті, що стоять у мене за спиною, обійдуться без мене і навіть зроблять все, щоб і мене позбутися!» Такий варіант його не влаштовував. «Ні, хай уже йде, як вирішили, — розсудив достойник та заспокоївся. — Так для всіх буде краще!»
Ці дві години він не знав, куди себе подіти, ледь дочекався визначеного часу й увімкнув величезний телевізор, що висів на стіні навпроти його робочого місця. Саме починалися новини.
На екрані з’явився добре відомий ведучий Дмитрій Сбітнєв. Зі скорбним лицем він повідомив:
— Сьогодні близько опівдні за московським часом під час робочого візиту до Верхоярська на місцевому механічному заводі невідомою особою здійснено замах на президента нашої держави Романа Романовича Погодіна. Президента було поранено трьома пострілами: в голову, шию та живіт. Дорогою до лікарні у кареті швидкої допомоги президент Погодін помер. Нападника вбито на місці злочину охороною президента. Під час перестрілки зі зловмисником постраждали дві цивільні особи, що брали участь у зустрічі з президентом. Правоохоронні органи ведуть слідство.
Одразу ж розлилася трель прикрашеного гербом апарата.
— Алло, — відповів шанувальник дорогих аксесуарів. — Так, бачив тільки-но по телевізору. Яке горе!
Потім дзвінки пішли лавиною: міністр внутрішніх справ, генпрокурор, керівники спецслужб та силових відомств, міністри... Він викликав керівника апарату й наказав зібрати на п’яту вечора Кабінет міністрів, а на шосту — Раду національної безпеки. Він крутився, як в’юн в ополонці: віддавав розпорядження, погоджував склад комісії з організації похорону, зістиковував, координував, давав дозволи... Розжарилися його телефони від дзвінків та замайоріла перед очима карусель облич, а дзвінка, на котрий він зараз найбільше чекав, усе не було й не було.

Частина перша

11.
«Ільїн» раніше ніколи не керував літаком Jabiru, виключно вітчизняними апаратами, і мусив визнати, що порівняно з ними ця машина слухалася пілота бездоганно й летіти на ній виявилося легко. Колись його вчили азам пілотажу, але в ті давні часи літаки були інших конструкцій, зроблені з інших матеріалів, з більш примітивними приладами, а фізичних зусиль вимагали більше. Потім сталася перерва в польотах на кілька десятиліть, і ще політав він кілька років тому з пропагандистською метою. Тоді ж він і на гоночному автомобілі «Формули-1» по висохлому соляному озеру ганяв, і на батискафі на дно Північного моря пірнав. Мода така тоді була, щоб усі можновладці один поперед одного показували себе «на землі, в небесах і на морі»: мовляв, наша влада міцна, як ніколи, наші керманичі – справжні мачо та вміють все! Так тоді ті сюжети про польоти — а всього їх було три — знімали по кілька днів, по кілька дублів кожного епізоду, а потім монтували, як справжнє кіно. Інструктор поряд увесь час був, усі елементи на тренажері відпрацьовували. А зараз усе сам, і спершу «Ільїн» відчував досить сильний неспокій, але цю машину зробили, продумавши все для того, щоби пілоту було в ній зручно, і він швидко призвичаївся в кабіні й заспокоївся.
Вони летіли над дорогою, якою проїхали з таксистом не більш як півгодини тому. Кілометрів через двадцять п’ять вона мала з’єднатися з великим шосе, що тягнулося крізь увесь Сибір.
— Нам над трасою зараз, гадаю, літати не варто, — раптом сказав Кондрашов.
— Проте в нас автомобільний навігатор, він іншої дороги не знає, — заперечив «Ільїн».
— Так він же не місцевий, — пожартував Юрій і вимкнув прилад. — Зараз дорогу перетинатиме просіка, а по ній лінія електропередач іде, вона врешті-решт виведе нас на ту ж автостраду, але вже за Верхоярськом, там ми повернемо на захід і спокійно долетимо до Домська. І Мати-ріку ми перелітатимемо південніше міста, ви, коли їхали в резиденцію з аеропорту, під тією ЛЕП проїжджали. Коли дістанемося траси, повернемо ліворуч і летітимемо уздовж неї на Домськ.
Він, звісно, мав рацію, цей капітан, хто там тебе побачить, якщо ти летиш над тайгою на висоті тридцять-сорок метрів над землею зі швидкістю двісті кілометрів на годину? А якщо хтось і побачить, то чи встигне роздивитися? Промайнуло щось в небі — шукай вітру в полі! Та й кого якийсь літак зацікавить? Тут на таких може летіти хто завгодно: якийсь бізнесмен у справах, лікар до хворого у віддалене селище... Мало кому й куди треба? А на трасі — тисячі машин, тисячі людей, не кажучи вже про пости дорожньої поліції, хтось та й зверне увагу.
Двигун упевнено гудів, під крилами проносилася тайга, і Кондрашов спершу невідривно дивився вниз. Йому насправді ніколи не доводилося літати; він був із Верхоярського краю, там виріс, там учився, там працював. На потязі — так, їздив. На службу в армії та назад, наприклад.
У маленькому легкому літаку політ відчувається геть не так, як у великому комфортабельному лайнері — той піднявся на десять кілометрів, і все, що під ним: сріблясті блискучі ріки, густо-зелені хащі тайги, горбаті сопки, рудуваті гострі гранітні скелі — все повільно пропливає під акомпанемент мірного гулу турбін десь знизу, далеке і нереальне. Сидиш собі у зручному затишному кріслі й дивишся в ілюмінатор, точнісінько як у телевізор, навіть так само здрімнути можна. А тут двигун потужно співає, підвиваючи басовито, якщо пілот додає газу, й пейзажі проносяться майже під черевом машини, а політ відчувається кожною клітиною тіла.
Літак нісся на захід зі швидкістю двісті кілометрів на годину. Сама собою ця цифра не справляла враження на «Ільїна»: колись на гоночному боліді він розігнався майже до трьохсот. Проте відчуття стрімкого лету було дуже сильним, чоловік захопився.
Кондрашов подивився на годинник і сказав:
— Судячи з часу польоту, незабаром ріка. Зважте на те, що над руслом проліт між опорами значно довший, тож провисання дротів більше, а отже, і опори вищі.
— Гаразд, — відповів пілот і повів літак паралельно високовольтній лінії.
Незабаром вони летіли вже над рікою. «Ільїн» покрутив головою та раптом впізнав:
— Ага, а там — резиденція, — показав він ліворуч на групу будівель віддалік в лісі понад берегом.
— Вона, — погодився Кондрашов. — Ви не помилилися, отче Серафиме!
Тільки тут «Ільїн» усвідомив, що вони досі виряджені в ряси, а обличчя їхні усе ще прикрашають накладні бороди, і обидва виглядають, як учасники поганого маскараду.
— До речі, Вікторе Івановичу, я з летовища аероклубу хочу спитати: з якого дива ви мене отцем Ферапонтом охрестили?
— Та що спало на думку, те й бовкнув, не до того було, щоб церковні імена пригадувати, — відповів, не відриваючи погляду від небокраю, пілот. — А тут ще на церковний лад треба було говорити.
— Гадаю, машкара служителів церкви нам більше не знадобиться, ба більше — вона тепер небезпечна, — сказав Юрій, знявши скуфію і відліплюючи накладну бороду. — Я оце думаю: може, вуса залишити? А вам, можливо, і бороду слід залишити, ви занадто впізнавана людина в країні.
Вибратися зі стихаря в кабіні, де ані витягтися на повний зріст, ані підвестися, не така проста справа: Кондрашов вигинався, звивався, борсався, вовтузився, борюкався і, нарешті, переміг — одежина опинилася в його руках.
Тим часом вони перелетіли ріку й старший утікач теж вирішив позбутися маскарадного вбрання. «Ільїн» зняв камилавку, таки віддер козлячу бороду та обсмоктані й обвислі, наче в сома, вуса, й сказав капітану: «Потримай штурвал рівно». Направду ніяких штурвалів у кабіні легкого літака Jabiru не було, лише ручка керування між двома кріслами, схожа на комп’ютерний джойстик. Тримати ручку керування Юрію довелося півхвилини, не більше: його попутник був менших габаритів, а його ряса — простора, тож він легко її позбавився. Усе театральне причандалля вони зав’язали в один вузол, зроблений з ряси, й викинули, прочинивши дверцята з боку пасажира.
Просіка, над якою летіли двоє вигнанців, тяглася, здавалося, за горизонт, а шосе, що мало би правити їм орієнтиром для польоту в Домськ, досі не трапилося.
— І де твоя автострада? — суворо спитав «Ільїн».
— Буде, — запевнив Юрій. — Ріка була, тож буде й дорога. Тут машиною години зо дві їхати, отже, літаком — хвилин тридцять, не менше.
Траса відкрилася несподівано, пілот перелетів її, потім заклав віраж і, повернувши ліворуч, полетів над тайгою паралельно полотну дороги на відстані метрів ста. «Це правильно, що не над самою трасою», — вирішив Кондрашов.
— Нам же годин зо шість летіти? — чи то спитав, чи то ствердив «Ільїн».
— Та десь так, — із сумнівом підтвердив Юрій.
— І напрямок на схід? — сказав знову пілот так, що не знати було, з Кондрашовим він бесідує, чи з самим собою.
— Еге ж, — не розумів капітан, куди хилить його супутник.
— То, може, нам має сенс не вмикати навігатор, а вирахувати приблизно азимут і летіти годин із п’ять напрямки над тайгою, не повторюючи усі вигини траси, а потім увімкнути його над першою ліпшою дорогою, і він приведе нас туди, куди нам треба. До речі, а куди нам треба в Домську? Ти ж маєш чіткий план, хіба ні?
— Звідки ви знаєте, що я його маю?
— Я вже придивився трішечки до тебе, — спокійно повідомив старший супутник. — Так куди?
— Нам треба сісти на летовищі Домського льотно-технічного училища цивільної авіації.
— І що там?
— Там на нас чекатиме вірна людина, а що вона вдіє, я і сам не знаю, лише здогадуюся з високою, сподіваюся, ймовірністю.
— То летимо навпростець? — наполягав «Віктор Іванович».
Ще вчора вранці Кондрашов рішуче сказав би «ні» у відповідь на такі пропозиції, але зараз ризик заблукати над тайгою не здавався меншим, ніж ризик бути виявленим, бо тоді — гарантована смерть.
— Робіть, як знаєте, ви ж пілот, — погодився він.
Дорога пішла ліворуч, огинаючи величезне озеро, а «Ільїн» полетів прямо над дзеркалом водойми, самовпевнено тримаючи машину на висоті десятиповерхового будинку. Юрій пощулився: він не раз чув, що при поземному льоті достатньо найменшої похибки пілота, щоб літак зазнав аварії.
— А звідки ти знаєш, що та людина на нас чекає? — поцікавився «Віктор Іванович».
— Бо я їй подзвонив.
— Ха! Тоді нас там і полковник Ванін з групою головорізів чекає теж, можна не сумніватися! — косо глянув на нього товариш з пригод.
— Полковник Ванін може лише нервово покурити в кутку, хлюст столичний, — злостиво просичав капітан.
— Він хіба не ваш, місцевий? — здивувався «Ільїн».
— За два тижні до урядового візиту його перевели зі столиці. І таке враження, що він не з нашої служби, що нападати він краще вміє, ніж захищати...
— Отже, операцію зарані готували, — зрозумів колишній опер.
— Виходить, що так, — погодився Юрій.
— Мені поталанило, — задумливо промовив «Ільїн».
— Мені, як виявилося, теж, — заявив Кондрашов. — Бо якби ви були не таким спритним, я міг би й не встигнути...
— А чому ти думаєш, що вони не відстежили твій дзвінок? — поцікавився «Віктор Іванович».
— Бо я дзвонив не по телефону, а по «Скайпу», дзвінок тривав півхвилини, сказав я буквально тридцять слів, нікнейм* у мене взятий зі стелі, з’єднання в «Скайпі» непостійні, а нетбук, з якого виходив у інтернет, я закинув у розжарену топку кочегарки в резиденції.
* Нік, нікнейм (від англ. nick, nickname — прізвисько, анонім) — особисте, переважно вигадане, ім’я, яким називають себе користувачі інтернету в різноманітних чатах, форумах, месенджерах, а також у Вікіпедії, на сайтах та вікі-сайтах
— А звідки в тебе така впевненість, що з тією людиною не станеться, як з Ольгою? — допитувався далі «Ільїн».
— Бо то родич.
— О, прекрасно! — показно зрадів старший утікач. — Якраз родичів вони й не відстежуватимуть.
Ця фраза пролунала дуже скептично, але на Юрія не справила жодного враження. Він поцокав язиком, погойдав з боку в бік головою, мов китайський божок, та й заявив:
— На Верхоярському міському цвинтарі, на сімнадцятій ділянці вони його відстежать?
Співбесідник остовпіло витріщився на нього, а він вів своє:
— Десять років тому цей родич, бізнесмен та промисловець, загинув у жахливій катастрофі. Півміста на похороні було. І пам’ятник на могилці стоїть, і свідоцтво про смерть є, і паспорт поховання. Отакі справи, Вікторе Івановичу.
— Як це? — остовпів той.
— Прилетимо — в нього й спитаєте, — переконливо закрив питання той. — До речі, ви знаєте, як зветься озеро, над яким ми путь верстаємо? Озеро Сектантське.
— Ваше життя одразу не збагнути, — знизав плечима «Ільїн». — Покійники літаки зустрічають, на заводах та на державних дачах на державних зверхників замахи влаштовують, ще й озера тут Сектантські...
Решту польоту вони не розмовляли — про що? Порожнім же балачкам обставини не сприяли.
...Розрахунок «Ільїна» виявився правильним: за п’ять годин ввімкнули над якимось путівцем GPS-навігатор, він швидко зорієнтувався в просторі й вивів їх спершу на розбиту місцеву дорогу, потім і на трасу. Виявилося, що летіти залишалося всього п’ятдесят кілометрів, а це чверть години лету.
Домськ розташований на східному, правому березі річки Чулима, а льотне училище зі своїм летовищем — на лівому. Над ним часто літають легкомоторні літаки, на яких вчать тамтешніх курсантів. Крім того, училище, щоби вижити в складні ринкові часи, здає частину ангарів у оренду місцевим бізнесменам. А ті — люди прості: мені треба — я лечу, ні в кого дозволу не питаю. Адже сибіряки — люди широкої душі! Тутешнє купецтво й у минулі століття було на різні штуки удатне, дивачило й химери гнуло — не приведи Господи! Досі легенди ходять. А зараз — тим паче. Хочемо з друзями за триста верст на риболовлю полетіти — хто нам заборонить? Дійсно, хто, якщо з податків із його підприємств на п’ятнадцять відсотків бюджет краю наповнюється? І, звісно, п’ятнадцять відсотків чиновників живе. А в літаку ще парочка таких само орударів місцевого бізнесу. Тому — визначили їм висоти й коридори — літайте, поважні, тільки великій авіації не заважайте! Отже, нікого не здивував невеличкий одномоторний австралійський апарат, що досить грамотно зайшов на посадку, не роблячи кола над полем. Ще якийсь перець грошовитий прилетів — мало їх тут вештається?
«Ільїну» вдалося посадити машину, як у підручниках пишеться — на три точки, — видно, далися взнаки тренування з найліпшими інструкторами. Він взявся гальмувати й прикидати, куди ж йому приткнути літак, щоб той одразу не кинувся в очі, й раптом побачив укінці смуги людину, котра, відчайдушно жестикулюючи, вказувала в бік порожнього ангару з розчахнутими ворітьми. Не надто досвідчений пілот, «Віктор Іванович» не знав, як тут слід вчинити, й просто заглушив двигун й зупинив «Джабіру» перед самим ангаром.
Людина, котра махала руками, щодуху кинулася до літака, «Ільїн» придивився й остовпів: літним полем зі спринтерською швидкістю прямо до них нісся... другий Юрій Кондрашов.