Лише секунда

Це — роман про самотність людини у великому місті, про переоцінку цінностей, про тонку межу між любов’ю та відразою, життям та смертю.
Андрій шукає відповіді на запитання, які він колись залишив на майбутнє. І вони нібито вже й забулися, загубилися, проте раптом випурхнули з глибин пам’яті. Тож доводиться усвідомлювати свої слабкості й бажання, пізнавати самого себе.
А починається все з того, що у чужій квартирі Андрій випадково знаходить щоденник, у якому описане… його життя. Що станеться, якщо раптом ти знайдеш щоденник, в якому описані життя й думки, схожі на твої як дві краплі? Це насправді твій щоденник і твоє власне життя? Те, що ти сам обрав, чи лише прожив за намальованим наперед сценарієм? Андрій шукає відповіді на запитання, які він колись залишив на майбутнє. І вони нібито вже й забулися, загубилися, проте раптом випурхнули з глибин пам’яті, і вже не можна робити вигляд, що їх немає. Ти робиш вибір сам — щодня, щохвилини, щосекунди. Це роман про твоє життя.
Тамріко Шолі, письменниця, блогер: Сучасній українській літературі бракує інтриги та незвичних точок зору. Книга «Лише секунда» — яскрава спроба виправити цю ситуацію. Спочатку ви просто слідкуєте за думками головного героя, що опинився у край незвичних подіях, а потім починаєте сильніше за нього шукати відповідь. Чи вдасться?..

***
Ховаючись у каптур від холодних поривів зимового вітру, я наближався до дверей будинку на вулиці Гоголівській.
Взявшись за холодну металеву ручку, потягнув двері на себе. Замерзла пружина з гудінням піддалася, я ступив усередину.
Вітер лишився за спиною, я зробив глибокий вдих, відчув сирий запах старого під’їзду. Відпустив двері, які зі скрипом зачинилися, після чого декілька секунд намагався звикнути до темряви. Проте очі вперто не бажали знаходити обриси предметів навколо, тож, знявши з голови каптура, я рушив напомацки.
Коли повторюєш один шлях багато разів, тіло знає його вже краще, ніж очі, пам’ятає, якої висоти сходинки та скільки їх, де хитається плитка на підлозі й навіть як у цілковитій темряві з першого разу втрапити ключем у замковий отвір.
Та тут я був лише вп’яте чи ушосте в житті, тож доводилося вивчати простір, вмикаючи на повну потужність усі органи чуттів: вдивлятися в темряву, обмацувати стіни, дослухатися до шурхотіння.
Складним був шлях із шести сходинок до першого сходового майданчика, де перегоріла лампочка. А вже далі досягало тьмяне світло з верхніх поверхів, полегшуючи дорогу. Дещо розслабившись, я неспішно рушив нагору, рахуючи дорогою сходинки. Отже, пройдено шість найтьмяніших на початку шляху.
Сім, вісім, дев’ять… На десятій сходинці недопалок… Одинадцять, дванадцять, тринадцять. Біля тринадцятої сходинки видряпане у фарбі стіни серце, пробите стрілою. Чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, поворот….
Сімнадцять, вісімнадцять… Двадцять одна, двадцять дві. Ось на стіні написано назву рок-гурту і намальовано череп із кістками. Певно, на цей череп автору малюнку знадобилося чимало часу, його вибито у стіні дуже ретельно, сумлінно й охайно. Двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, поворот.
Десять сходинок в один бік, потім десять в інший — і я на другому поверсі.
Потім іще десять вгору, поворот, тут треба обійти виставлену кимось у спільний коридор засмальцьовану газову плиту. Сорок чотири, сорок п’ять, сорок шість сходинок, поворот ліворуч, квартира номер п’ять.
Шукаю ключі в кишені куртки. Чую, як відчиняються й зачиняються двері внизу. Судячи із шурхотіння, той, хто зараз увійшов до під’їзду, так само, як і я, не надто з ним знайомий. Ті ж невпевнені кроки і обмацування простору. Не можу знайти ключа. П’ять, шість — він піднявся на перший поверх. Ключа ніде немає. Дев’ять, десять — дійшов до недопалка. Я розстібую куртку. П’ятнадцять, шістнадцять — поворот. Шукаю ключ у кишені штанів, потім пригадую, що міг покласти його у внутрішню кишеню піджака. Вдаряю пальцями по піджаку й відчуваю маленький металевий предмет. Двадцять п’ять, двадцять шість, поворот. Дістаю ключ із кишені і встромлюю в замковий отвір, перший оберт наштовхується на перешкоду, тож беруся лівою рукою за ручку та тягну двері на себе, одночасно провертаючи ключ. Два оберти ключа. Тридцять три, тридцять чотири. Ліве око вловлює чоловічу фігуру в темній куртці, схожій на мою. Але каптура він не зняв. Відкриваю двері й роблю крок уперед. Одна нога вже всередині квартири, друга — назовні. Тридцять п’ять, тридцять шість, поворот. Піднімає руку і знімає каптур. Якщо зараз повернуся до нього, потрібно привітатися й дочекатися його відповіді, а я хочу якнайшвидше потрапити всередину. Крок другою ногою. Тридцять дев’ять, сорок. Зачиняю двері. Сорок два, сорок три, сорок чотири. Прокручую замок. Сорок п’ять? Нічого не чую. Після того як замкнув двері з цього боку, рухи на сходах припинилися. Стою біля дверей, готуючись продовжити рахунок. Проте звуків більше немає. Намацую вимикач — в коридорі спалахує світло. Повертаюся і дивлюся перед собою. Я вдома.
Дім. Мені поки що важко називати це місце домом. Але я тут живу. Уже четвертий день. І якщо я кажу, що йду додому, а приходжу сюди, то, певно, це і є мій дім.
Коли мені сказали ціну на оренду квартири в цьому будинку, я спершу не повірив. Хіба таке можливо? Це ж майже центр міста, а за такою ціною квартиру і на околицях Троєщини треба іще пошукати.

— Там якісь проблеми? — спитав у ріелтора.
— Та дім, звісно, старий, одразу попереджаю, навіть дуже старий і давно потребує капітального ремонту, але місце дуже гарне, а ціна взагалі смішна.
— Я хочу оглянути цю квартиру.
— Гаразд, давайте оглянемо, — без особливого оптимізму в голосі вимовив він.
Ми пішли туди ввечері. Напевно, він не хотів, щоб я роздивлявся зовнішні тріщини, якими були помережані стіни будинку, від чого здавалося, що він може розвалитися будь-якої миті. Коли увійшли до під’їзду, щось велике й живе швидко сховалося під сходами й зашаруділо, втікаючи своїми потаємними ходами до підвалу.
— Здається, це кіт, — невпевнено вимовляє ріелтор, переминаючись з ноги на ногу на місці, ніби сумніваючись, що я таки піду нагору до квартири.
— Так. Або ж щур, — байдуже повідомляю я та рушаю першим. — Ходімо, Костю.
— Та ні, кіт, — ріелтор все ще намагається заспокоїти мене або ж передовсім себе самого.
На кожному сходовому майданчику по дві квартири. Коли опиняюся між ними, думаю, що з обох боків на мене крізь дверні вічка дивляться очі потенційних сусідів.
Із кожним кроком нагору я все більше розумію, чому ціна така низька. Цей будинок уже давно мали би знести, зрівняти з землею, щоби звільнити місце для чогось нового й свіжого. Він схожий на старий людський організм, стоячи біля якого, лікар розводить руками, немов би кажучи: «Я можу полагодити щось одне, але тоді що буде із усім іншим?» А потім хитає головою на знак того, що нехай все йде своїм ладом, бо те, що має померти, помре.
Старенька, проте чистенька квартира не надто дружньо дивиться на мене старим паркетом, чудернацькими візерунками килима та білими стінами. Та я витримую цей погляд і кажу:
— Гаразд, я беру. Коли можна зустрітися з господарем?
Ріелтор Костя здригається, дивиться на мене, ніби вичікуючи, чи я не зайдуся реготом, адже ця квартира аж ніяк не відповідає моєму попередньому запиту, та не знайшовши навіть натяку на жарт, обережно відповідає:
— Тут така справа. Господар поїхав за кордон. Надовго. І доручив здати квартиру. Гроші треба класти на банківську картку.
— Нехай, — знизав плечима я. — А як йому телефонувати, якщо трапиться щось?
— Є телефон його племінника, свого він не залишив.
— Добре, хай буде так.

І ось тепер я тут живу. Перший тиждень на цьому місці.
Стягую з ноги лівий черевик, впираючись правою ногою в його п’яту, а правий знімаю вже рукою. Проходжу в кімнату, звільняюся від куртки і кидаю її на стілець. Сідаю в крісло й витягую ноги. Знаходжу десь під собою пульт від телевізора і з силою тисну на верхню червону кнопку, знаючи, що треба, щоб вона увійшла глибоко, лише тоді телевізор включиться. Перемикаю канали, зупиняюся на випуску новин.
Накриваюся пледом і дивлюся в телеекран. Картинки змінюють одна одну. Після наших новин диктор переходить до міжнародних.

В Африці у Судані йде війна двох племен. Розмальований білою і червоною фарбою темношкірий хлопець з довгим чорним волоссям дивиться на мене і посміхається. Він піднімає спис і трусить ним у повітрі. «Треба ж, у них досі є списи», — міркую я. Хлопець наближається. Напевно, підходить до кореспондента. Його великі нерівні білі зуби — все ближче до мене. Його губи рухаються. Який безстрашний кореспондент. Як дивно: здається, я відчуваю дихання того чорношкірого хлопця. Здається, я готовий запропонувати йому жувальну гумку, щоб у цьому диханні було щось знайоме, замість запаху сухої трави, м’яса диких тварин, засмажених на багатті, щоби замість запаху свободи і сексу почути звичний аромат гумки Orbit.
Звідки цей запах? Його губи шепочуть щось. Якесь слово. Він повторює одне й те ж саме слово. Я намагаюся читати по губах. Але звуку немає. Що ж він каже?
— Andre, — раптом чую це абсолютно чітко. — Андре... Андре...
Він заклично махає мені рукою, а я боюся поворухнутися. Потім все ж простягаю вперед руку, і він торкається її. Чорні вологі слизькі пальці торкаються моєї руки.
Я стою на величезній площі-галявині. Зверху нещадно палить сонце, і це анітрохи не краще за наш сьогоднішній мороз. Моє чоло вкривається потом.
— Андре!
Я не знаю, що це за мова, але все розумію.
— Сьогодні наша остання битва, найголовніша, я такий щасливий, що ти з нами.
Озирнувшись на всі боки, бачу, що з обох сторін площі стоять войовничо налаштовані люди. А ми перебуваємо в самому центрі. Вони дивляться на нас і кричать. Я відчуваю, що зараз від мого рішення багато залежить. Чи братиму участь у цій сутичці? У цій війні.
— Де наші? — запитую я його.
Він махає рукою в бік натовпу.
— Зараз почнеться битва, — говорить він. — Я готовий пожертвувати життям заради нашої перемоги.
Він на мить робиться серйозним, але потім знову розпливається в посмішці. Я раптом розумію, що його обличчя розмальовано русалками-танцівницями. Чому русалки? Вони посміхаються разом із ним. Що ширша його посмішка, що більше зморшок в куточках очей, то веселіші русалки. Вони регочуть і крутять хвостами.
— Я з тобою, — кажу впевнено.
Він сміється і починає якийсь дикий танець.
— Він із нами, — кричить він і підкидає списа. — Андре з нами.
Натовп з одного боку площі радісно здіймає списи. На іншому ж чується грізний гуркіт.
Він бере з землі іншого списа і подає мені. Я беру його, але почуваюся якось ніяково. Піт заливає мені очі. Тож кладу спис на землю, кажу йому: «Зараз!» і починаю роздягатися. Я роззуваюся, знімаю штани і сорочку, стягаю шкарпетки і залишаюся в одних трусах. Вони абсолютно невдалі. Просто інші я не встиг випрати. А ці широкі, зі смішними мультиплікаційними тиграми. Такий відповідальний момент, а я в цих трусах!
Дивлюся на нього, а він широко посміхається. А раптом це через мої труси? Русалки на обличчі верескливо сміються, вигинаючи хвости. Чому я не виправ інші труси? Адже у мене були ті, що просто чорні, без усіляких дурних малюнків, такі доречні зараз. Мені здається, що вся площа сміється з мене. Я відчуваю, як червона фарба заливає моє обличчя. Я хапаюся за свій спис. Я ненавиджу їх. Я ненавиджу свої труси. Свої смішні труси. І я ненавиджу всіх, хто посміє сміятися над ними.
Нічого, доведеться провчити їх. Піднімаю спис над головою й видаю дикий звірячий крик. Я готовий битися! Я готовий до бою. Озираюся на хлопця, щоб сказати «Вперед!» — і завмираю. Він дивиться вниз. Дивиться на мої труси і сміється. І його русалки також.
Мене переповнює гнів. Я розмахуюся і б’ю у найбільш зухвалу, найгидкішу русалку, яка регоче з мене. Хочу поцілити в її жирний хвіст і влучаю. Кров заливає його обличчя, але він продовжує сміятися. І вона теж. Її хвіст б’ється в конвульсіях у ритмі її хихотіння.
Я ненавиджу їх усіх, я хочу, щоб сюди прилетіли американські бомбардувальники і розбомбили цей їхній маленький дикий світ, зрівняли із землею це містечко, цю площу, цей відсталий народець. Щоб вивітрилися звідси назавжди запахи смаженого м’яса і сухої трави. І щоби потім поставили сюди рекламний щит, на якому по-справжньому щасливі люди будуть пригощати один одного жуйкою Orbit.
Я хочу, щоб тут були хвилі піску, щоб холодний нічний вітер грав піщинками, щоб протяжна пісня пустелі звучала тонкою мелодією. І щоб тут стояв рекламний щит жувальної гумки Orbit.

***
Мене розбудив дзвінок мобільного. Я лежав під теплою ковдрою і думав, що в неділю зранку все одно не може бути невідкладних і важливих справ. Телефон вібрував секунд п’ятнадцять, потім той, хто телефонував, зрозумів, що відповіді не дочекається, — і звук припинився. Я заплющив очі і поринув у роздуми, що сьогодні маю зробити. Телефон задеренчав знову. Що ж, інтерес до наполегливості того, хто телефонував, змусив мене підвестися. Підійшовши до телефону, я побачив напис «Марина». Швидко розвів руки в сторони, відганяючи від себе різким рухом сон та ніби шукаючи у повітрі додаткову енергію, і натиснув кнопку приймання виклику.
— Що, розбудила? Просто потім я буду зайнята, а зараз у мене є годинка, щоби зустрітися з тобою. То що, зможеш? — на мене полився потік закликів до дій, до якого я не був готовий.
— Котра година? — запитав я
— Восьма.
— Так сьогодні ж неділя! — вдавано обурився я.
— То ти зможеш чи ні? Давно тебе не бачила, хотіла розповісти історію. Потім їду за місто. Можемо зустрітися о 8:30 в «Шоколадниці» на Саксаганського.
— Гаразд, пішов умиватися, — сказав я і натиснув кнопку відбою.
Ми з Мариною були знайомі не так вже й довго, трохи більше року. Та інколи мені здавалося, що я знав її завжди. А іноді — навпаки, ніби ми побачили одне одного не більше, ніж секунду тому.
У наших зустрічах склався певний ритуал. Вони завжди незаплановані: просто хтось із нас телефонує іншому та призначає час і місце. Зустрічі короткі, займають саме стільки часу, щоби лише хтось один зміг розповісти свою історію. І за цей час зустрічі ми маємо випити не менше трьох горнят кави. До третього горняти зустріч не закінчується.
Я, позіхаючи, поплентався до ванної. Відкрутив кран, з якого линув струмінь холодної води. Дивився якийсь час на воду, уявляючи, наскільки вона холодна, зробив глибокий вдих, гучний видих, затримав дихання, склав долоні човником і підставив під струмінь. Вода запінилася в долонях, обпекла їх холодом, я швидко нахилився і виплеснув її на обличчя. Подих перехопило, але тут головне — не зупинятися. Швидко повернув долоні під воду і вихлюпнув з них на обличчя другу порцію. І так іще п’ять разів. Подивився на себе в дзеркало. Так набагато краще: майже прокинувся. Зробив коротку руханку та пішов у душову кабінку під теплу воду — змити залишки сну.
Потім вимкнув воду, витягнув уперед ліву руку. Почекав, поки на середньому пальці збереться велика краплина води, впаде і розіб’ється на дрібні бризки, відкрив розсувні дверцята душової кабінки, виліз і витерся. Вийшовши з ванної, подивився на годинник. Восьма двадцять.
Пішов на кухню і вже збирався зварити каву, та згадав, що незабаром мене чекатимуть щонайменше три горнятка, і повернувся до кімнати. Натягнув шкарпетки, джинси та светр і пішов сушити голову феном. Під потоками теплого повітря волосся куйовдилося і стирчало в різні боки. О 8:35 уже натягував на себе черевики і, захопивши куртку, збігав сходами униз.
Стара плита, поворот, одягаю куртку, другий поверх, поворот, череп під рок-гуртом, застібаю замок аж до самої шиї, поворот, недопалок на десятій сходинці на місці, поворот, шість кроків сходами до виходу, відкриваю важкі металеві двері і натягую каптур.
Моя машина стоїть за десять метрів від будинку. Швидким кроком долаю їх, сідаю на тверде, холодне і скрипуче крісло, вставляю ключ у замок запалювання. Повернувши його, чекаю, поки кілька секунд двигун міркує, відвикнувши їздити, а потім заводиться.

Переїхавши сюди, думаю про те, що коли настане весна, на роботу ходитиму пішки, а мій Ford Mondeo чекатиме на мене біля будинку. Не чекаючи, доки двигун прогріється, вирулюю на дорогу. За хвилину чую вібрацію телефону в кишені.
— Ти з молоком будеш? — вона не питає, де я знаходжусь і коли буду.
— Так, тільки щоб молоко було гаряче та окремо, нехай не наливають його в каву, — кажу суворо.
— Міг би не уточнювати, — пирхає і кладе слухавку.
Рухатися центром Києва недільним ранком приємно: вулиці порожні, тож мій шлях забирає лише п’ять хвилин. Спустившись Володимирською, я паркую автомобіль на перетині із Саксаганського, переступаю через металевий парканчик і заходжу в кафе «Шоколадниця». Марина потягує тонку коричневу сигарету на диванчику на межі зон для курців та для тих, хто не палить. Побачивши мене, вона примружується і вказує долонею на горня, над яким підіймається пара.
Я йду до столика, беру горня і роблю маленький ковточок. Гіркувата рідина, пройшовши крізь моє горло, спускається стравоходом і досягає шлунка, змушуючи його стиснутися і випустити зворотний сигнал до мозку.
— Привіт, — кажу я.
— Привіт, — відповідає вона.
Я знімаю куртку, кидаю її на спинку стільця й сідаю навпроти Марини. Кладу в каву ложку цукру, додаю молока. Однотонна поверхня кави збурюється й перетворюється на нервово-нерівні круги, світло-коричневі та брудно-білі. Одним духом випиваю каву і кажу офіціантці, що проходить повз:
— Повторіть, будь ласка.
— З молоком? — уточнює вона.
— Так.
Марина гасить об попільничку свою сигарету — і приємний аромат її диму змінює затхлий сморід. Робить зі свого горнятка маленький ковток і питає:
— То що, готовий слухати?
— Давай, — удавано недбало відповідаю я, старанно приховуючи власну цікавість.
....

***
Великі клапті снігу фарбували Київ у білий колір. Спрямований пензлем небесного художника, не поспішаючи, сніг спускався, вишукував непофарбовані ділянки і темні плями. Він приховував кинуті на асфальт недопалки, уламки скла, клапті паперу, сніг не міг очистити, лише показати, якою може бути чистота.
До снігу ставилися по-різному. Хтось набирав його пригорщами, кидав вгору і чекав, коли він опуститься вниз, впаде на голову, розтане і скотиться тонкими струмочками по обличчю. Хтось обережно ступав слизьким утоптаним снігом, перевіряв свою рівновагу перед кожним новим кроком і балансував руками для повної надійності. Хтось сердито бив по снігу підборами, поправляв шалик, діставав з кишені зім’яту хустку, шумно сякався і обурювався тим, що сніг взагалі існує і заважає жити. А хтось взагалі був байдужим. Сніг? То й що.
Двері старого будинку дореволюційної побудови на розі Червоноармійської та Димитрова прочинилися, і з’явилося гумове колесо інвалідного візка. Чоловіча рука штовхала двері вперед, іншою рукою, мабуть, крутячи колесо і просуваючи візок на нові сантиметри. Нарешті йому вдалося виїхати на бетонний майданчик, укритий утрамбованим снігом. Здавалося, колеса не зможуть затриматися на ньому і за інерцією рушать далі. Але ззаду його притримувала тонка жіноча рука. Вона була зовсім мініатюрною, але, здавалося, мала велику силу.
Жінка допомогла спустити візок зі сходинки, нахилилася до чоловіка і м’яко доторкнулась до його щоки губами. Він підніс руку до місця її поцілунку і сказав:
— Забув поголитися.
— Нічого, — відповіла вона.
— Дай мені снігу.
Вона зачерпнула сніг руками і передала йому. Чоловік почав ліпити з нього круглий пружний сніжок, потім прицілився в дерево неподалік, спираючись на одну руку, підвівся й кинув, намагаючись влучити. Сніжок черкнув по стовбуру, і жінка заплескала в долоні.
— Шкода тільки, що пандус ніяк не зроблять, а то я б і сам спускався, — зітхнув чоловік.
Жінка махнула рукою і промовила:
— Я завжди допомагатиму тобі.
Вона поклала руку йому на плече, і двоє неспішно рушили вглиб двору. Неподалік від їхнього під’їзду були сходи, що вели вниз до входу в підвал. Поруч зі сходами на люку, навколо якого розтанув сніг, лежав великий чорний дворняга з сумними очима.
— Подивися, який цікавий собака: весь чорний, неначе попіл, а одне вухо біле-біле, ніби його хтось недофарбував, — сказав чоловік. – Сумний і худий. Голодний, напевно. Треба б його нагодувати.
— Може, потім? — запропонувала жінка, але він заперечливо похитав головою.
— Хто знає, що потрібно буде зробити потім, а зараз йому дуже треба поїсти.
— Ну добре, почекай тоді мене тут, — покірно погодилася вона й повернулася до під’їзду.
Чоловік у візку якийсь час мовчки спостерігав за псом, який напружився, очікуючи покарання, і неспокійно бив хвостом по асфальту, дрібно тремтячи.
— Не бійся, друже, — ніжно сказав чоловік. — Ніхто тебе не скривдить. Потерпи трохи, потім буде весна, тепло. А там, брате, заживемо. Прорвемося.
Собака уважно вислухав його і, здається, заспокоївся.
Жінка з маленькими сильними руками повернулася, несучи в руках газетний згорток. Вона розгорнула його і поклала перед псом. Той підхопився, швидко обнюхуючи порізану великими шматками ковбасу, але не їв, з недовірою дивлячись на людей.
— Давай, друже, — підбадьорив його чоловік, і собака накинувся на їжу.
Він швидко хапав великі шматки і ковтав, майже не жуючи. З’ївши приблизно половину, собака голодно оглянув залишки, але не став їх чіпати.
— Лишаєш на потім? — запитала жінка. — Не треба, ми тобі ще принесемо.
Але пес уже зайняв попереднє лежаче положення і дивився на людей знизу вгору сумними очима.
— Послухай, що написано, — вимовив чоловік, нахиляючись з інвалідного візка до вимазаної ковбасою газети, що лежала на землі. — Вчора, четвертого січня, у віці дев’яносто трьох років помер єдиний у світі чоловік, що пережив два атомних бомбардування, — Цутому Ямагучі.
Жінка зітхнула і взяла його за руку. Вони помовчали трохи, немов би прощаючись із незнайомим японським чоловіком, і рушили до проходу, що вів із двору на вулицю. Пес дочекався, поки вони зникнуть, повернувся до газети і взяв найбільший зі шматків ковбаси, що лежав на фотографії старого японця, який пильно дивився з газетної сторінки. Собака повільно спустився сходами, що вели в підвал. Там біля дверей лежав, скрутившись у лахмітті, чоловік. Пес обережно підійшов до нього і поклав шматочок ковбаси поряд із його головою. Він деякий час сидів поруч із людиною, а потім наблизився і лизнув в обличчя. Чоловік жодним чином не відреагував, жодна клітинка його тіла не відповіла на дотик. Собака стояв поруч і важко дихав, випускаючи з рота хмари пари. Потім він лизнув людину наполегливіше, захоплюючи підборіддя, ніс і віко. Але та знову залишилася нерухомою. Собака злякано оббіг тіло, обнюхав, сів поруч і тихо заскиглив. Тонкий монотонний звук піднімався догори і виходив у двір, заповнюючи його собою. Потім звук став ледве чутним, а пізніше й зовсім затих. Пес лежав разом із чоловіком, поклавши голову на його нерухомі коліна. Сльози стікали по його морді і губилися в чорному лахмітті.

***
Секунди складалися у хвилини, хвилини в години, а дні змінювали один одного. Цієї зими погода була мінливою. То гримучі морози сковували місто в крижаних обіймах, то тривала відлига занурювала його в сіро-брудну палітру калюж. Було або красиво, але холодно, або не холодно, але противно і сиро. І лише в лічені миті все було майже ідеальним. У такі секунди як ніколи багато людей кажуть: «Як добре, що саме зараз я знаходжуся саме тут». Одна секунда щастя, після якої тобі знову щось буде потрібно.
Нас вкинули у це життя. Не запитали заздалегідь, не провели співбесіду, не дали можливості задати уточнюючі питання, не надали часу на обдумування. Ніяких «я згоден» або «я відмовляюся». Просто сказали: «Летіть, метелики!». І ми махаємо крилами, насолоджуючись своєю свободою, але не знаючи, що з нею робити. Забиваємо себе різними заняттями і, якщо виходить, говоримо: «У мене цікаве насичене життя».
І що з того, метелику? Коли я дивлюся на яскраву розмальовку твоїх крил, як ти пурхаєш, перелітаючи з квітки на квітку, то мимоволі й сам починаю відчувати проникливо. І мій подих перехоплює, а в самому краєчку ока народжується сльозинка. Я знімаю її мізинцем і простягаю тобі. Я напою тебе, лети до мене! Сідай зручніше. Ну чого ти кривишся?! Так, вона солона, адже це моя сльоза. Вона прозора і чиста для погляду, але солона на смак. Ти вічно незадоволений, мій метелику. Я подарував тобі крила і зробив тебе вільним. Я не чекаю від тебе подяки і не стану вказувати, але що ти хочеш від мене? Навіщо просиш забрати свободу? Я не будуватиму для тебе золоту клітку. Я не винен, що ти можеш вибрати найважливіше бажання, але крутиш головою, намагаючись підгледіти його в інших. Ти хочеш, щоб мої сльози не були солоними, як морська вода? Ти хочеш забрати в них смак, що ж залишиться натомість? Я дивлюся на тебе – і моє око радіє, але душа неспокійна. Я дав тобі лише секунду. Лише секунду на моєму годиннику, і вона скоро закінчиться. Це завжди відбувається несподівано. Давай-но я відправлю тебе в місто. У холодне зимове місто, де сутінки співають свої пісні. Я посаджу тебе на долоню і легенько дмухну. І ти полетиш його вулицями, заглядаючи у вікна і кружляючи навколо тьмяних вуличних ліхтарів. Метелики не літають взимку? Нічого. Гадаю, цього ніхто не помітить. Люди надто поспішають, щоб думати про це. Вони рідко дивляться в небо. Це місто наповнене примарами, а їм байдуже. Вони виходять на вулицю і мовчазно крокують тротуарами. А треба лише підняти голову, подивитися навколо і запитати себе: «А що як частина цих людей — насправді привиди?». І ти одразу зрозумієш, що так воно і є. Відразу ж стане зрозуміло, що ці набиті вагони метро, ці автомобільні корки, ці стовпотворіння і черги створені ними. Подивися на те, що він котить у візочку в супермаркеті. Хіба нормальна людина купить таке?
Лети, метелику, нехай хтось і здивується, він забуде про тебе скоро. За мить. Лише за секунду. Лети, ти знаєш, де він живе. Він забув зачинити кватирку. Добре, що у нього старий будинок, в якому можна забути відчинену кватирку. Залітай через неї всередину. І скажи йому. Скажи, нехай залишить свій щоденник під скрипучими дошками паркету. Там йому місце. Найкраще місце з усіх. Скажи йому, що його секунда закінчилася. Просто минула. І десь наприкінці її він зрозумів найголовніше. Що був вільний завжди, весь цей час. Секунда — це завжди секунда. Просто комусь здається, що в нього вона закінчилася раніше. Він вибрав так, що тут скажеш. Я бачив, як він вибирав, і ця маленька сльозинка, яку ти пила, була про нього. Він шукав собі вірного друга, шукав все життя. Ти знаєш, я знайшов йому одного. Мені здається, їм буде добре разом. Вони будуть сидіти на березі і слухати шум хвиль. А зараз його секунда минула. Його вже немає, але він все ще там, все боїться за свою дружину. І свою дочку. Скажи йому, що коли вона виросте, на її щоках будуть з’являтися ямочки щоразу, коли вона посміхатиметься. І одного разу вона сяде на березі моря, набере жменю каміння і стане кидати його у воду, дивлячись, як кола розходяться по воді. Вони будуть сидіти разом на березі безкрайнього моря, і вона розповідатиме йому свої дивовижні історії. Я так люблю їх слухати, шкода, що у неї так само є лише секунда. Вони будуть сидіти зовсім близько. Їх просто розділить океан часу.
Лети, мій ангеле. Скажи йому, що там по дорозі від річки Снов закінчилася його секунда. Скажи, що вона завжди підходить до кінця несподівано. Скажи, що з ними двома, його Олею і його Мариною, все добре. Він був вільний обирати. Він сам так вибрав.
Лети.
Цього дня зимове сонце світило якось інакше. Не так, як у попередні дні, а так, коли ти відчуваєш, що разом із яскравим світлом на твою шкіру лягає довгоочікуване тепло. Весело дзвеніли струмочки, а бурульки зривалися з дахів і з гуркотом розбивалися об асфальт. Був ніби звичайний день, просто люди стали посміхатися частіше.
Ще зовсім трохи, і в місто знову прийде весна.

***
Так сталося, що я ніколи не бачила свого тата. Таке трапляється, і мені немає на що дорікати. Мені здається, що мама завжди старалася робити так, щоб він був десь поруч. Спочатку це було як гра. Я питала: «А що б тато сказав?». А мама відповідала. І ті її слова відрізнялися від того, що сказала б вона сама.
Я так звикла до цього, що навчилася придумувати відповіді сама. Його слова. Іноді ми навіть сперечаємося. Я його запевняю у чомусь, а він не погоджується. Ми обоє досить вперті, тому, навіть розуміючи своїх помилки, не визнаємо їх одразу. Має минути трохи часу, щоб вгамувалися емоції, тоді вже можна визнати неправоту. Але я точно знаю, що наші сварки тимчасові. Він також знає.
Більш за все мені хотілося б побачити його, потримати в своїх долонях його тверду шорстку руку. Чому неможливе є таким бажаним?
Навіть коли я була зовсім маленька, мама розповідала мені все про аварію. Вона хотіла, щоб я знала, як воно було. Ніби тут не мало бути жодних прикрас і брехні. Спочатку мені важко було це зрозуміти, та згодом я осягнула й відчула все. І чим краще я усвідомлювала, тим дорожчим він ставав для мене.
Ось і зараз він стоїть десь поруч і розмовляє зі мною.
— Тату, чому ми не можемо жити вічно?
— Не знаю.
— А я гадаю, що можемо, просто треба навчитися. Навіть якщо в тебе залишилася лише секунда, ти завжди можеш розбити її на мільйон миттєвостей, а кожну з них іще на мільйон, а потім іще та іще, і так до нескінченності.
— Ти маєш рацію, сонечку. Так воно і є. І кожну мить цієї секунди ми можемо жити по-різному. У цьому наш вибір. Та й доля невблаганна – рано чи пізно секунда закінчиться, з цим ми сперечатися не можемо.
Коли я приходжу до бабусі й дідуся, то завжди граюся з татовими речами. Там є його старі шкільні зошити, іграшки, малюнки. Я робила це безліч разів, і щоразу це було по-новому. А ще зовсім недавно я знайшла його. Серед старих книжок, які перебирала, з’явився старий вицвілий зошит із картонною обгорткою. На ньому було охайно виведено літери «ЩОДЕННИК». І він зовсім був не схожий на татів шкільний щоденник з оцінками та підписами. Тож я навіть отетеріла від такої знахідки. Обережно струсила пил з обкладинки, сіла зручно та відкрила.
Та на мене чекало розчарування. Зошит був абсолютно пустим. Напевно, тато хотів почати записувати щось про себе, але потім вирішив, що це нікому не буде потрібно, крім нього самого. Таточку! Якби ж ти знав, що можеш це зробити для мене!
Я спитала в бабці, чи тато колись вів щоденник, але вона сказала, що ніби ні. Я забрала той зошит із собою. Може, колись допишу його замість тебе, тату.
— Тату, а людина може віддати своє щастя заради когось іншого?
— Може. Але це не зробить того іншого щасливим.
— Чому так?
— Людина завжди сама обирає, чи бути щасливою.
— То чи є сенс в тому, щоби віддавати себе?
— Не знаю. А чому сенсом обов’язково має бути щастя?
— Це приємно.
— Так.
Мама казала, що зазвичай водій одвертає кермо так, щоб удар прийшовся не в нього. Так велять інстинкти. Тато не встиг. Ніби почав, але зупинився чогось, завмер на півшляху, міцно стискаючи кермо. Чи справді не встиг? Інстинкти – це наша доля, те, що не належить нам й від нас не залежить.
Мені здається, що хтось тоді мав піти. Одній душі судилося відлетіти кудись у невідоме. І хоч як міцно стискати кулаки, із цим нічого не вдієш. Приймаю це, та не буду приймати всього іншого.
Я все одно розмовлятиму з тобою.
— Марино, ти вже заснула? — тихо, немов ніжна хвиля, що накочується на берег, прошепотів мамин голос.
— Ні, мамо, я просто лежу з заплющеними очима і думаю про…