Вільгельм Ґенацино

Парасолька на цей день

Парасолька на цей день

… Крім Сюзанни і Гіммельсбаха, я тут нікого не знаю. Гіммельсбах майже не звертає на мене уваги. Він жваво розмовляє зі своєю сусідкою по столу, яка працює організаторкою розваг у туристичній фірмі та весело зізнається, що останнім часом у неї цілковито вичерпалася фантазія, тож вона сама тепер нічим не ліпша за туристів, яких мусить розважати. Вона повторює вдруге (і знову трішки заголосно), що хоче змінити професію. Щоразу, коли я дивлюся на Гіммельсбаха, мене пронизує якесь безсиле збудження. Його волосся не виглядає на щойно підстрижене, але зі стовідсотковою впевненістю я цього сказати не можу. Вже з чверть години постійна близькість до Гіммельсбаха викликає в мене легку нудоту. Цей стан нагадує мені про неприємний випадок під час відпустки років п’ятнадцять тому. Тоді я ще мав автомобіль і спускався ним із гір серпантиновими дорогами в Абруцці. Під час усього спуску мене нудило точнісінько так, як зараз, і так само, як і зараз, я до останнього повороту не знав, обмежиться це все лише нудотою чи ні. Дорогою сюди я розмірковував, як мені себе поводити в цьому товаристві — поважно чи грайливо. Зараз я стривожений і водночас зніяковілий — неприємна суміш, на жаль, добре мені відома. Зазвичай вона веде до чогось третього, а саме — до стану німої внутрішньої засушеності, вихід із якої знайти нелегко. Моя сусідка за столом праворуч (Сюзанна сидить зліва від мене), пані Балькгаузен, дещо виснажено заглибилась у свої думки. Вона вже неодноразово розповідала про свою роботу консультанта елітного будинку для літніх людей, а більше вона, мабуть, нічого й не знає. Напевно, вона хоче, щоб я її розважав, але моя внутрішня засушеність ніяк мене не відпускає. Пані Дорнзайф, організаторка розваг, скаржиться на те, що з нею фліртують лише неможливі чоловіки. Зауваження мені подобається, очевидно, що це камінчик і в город Гіммельсбаха, але Гіммельсбах не помічає цього і продовжує бесіду з пані Дорнзайф. Сюзанна сміється.
— Останнім часом мені просто не по собі від цього! — каже пані Дорнзайф. — Я маю справу лише зі старими, хворими, зневіреними людьми або з повними невдахами! Це жахливо!
Пані Дорнзайф сміється з власних слів, Гіммельсбах уперся поглядом у свою склянку.
— Одного дня, — запевняю я пані Дорнзайф, — ви зійдетеся з одним із цих потворних чоловіків.
— Ніколи, — відказує пані Дорнзайф.
— От побачите, — кажу я, — одного дня ви більше не опиратиметеся! Любов — це коли більше не хочеш тікати від іншого, хоча й здогадуєшся, що цей інший висуватиме до тебе неможливі вимоги.
— Браво! — вигукує Сюзанна.
— Як нудно, — каже пані Дорнзайф.
— Нудні закохані — найглибші й найтриваліші, — кажу я.
— О Боже! — пані Дорнзайф закочує очі.
— Як там було з любов’ю? — перепитує Сюзанна. — Можеш повторити?
— Любиш тоді, — повторюю я, — коли перестаєш тікати, хоч і здогадуєшся, що на тебе чекають неможливі умови.
— Ти сказав «вимоги».
— Що?
— «... що цей інший висуватиме до тебе неможливі вимоги», — так ти сказав, — уточнює Сюзанна.
Не думав, що моє визначення любові, яке мені самому не здається гідним уваги, так сподобається Сюзанні. Всі, крім Гіммельсбаха, дивляться на мене. Моя внутрішня засушеність примушує мене ковтнути слину.
— Можете пояснити це речення? — просить пані Балькгаузен.
Я роблю глибокий вдих і випиваю келих до дна.
— Любиш тоді, — кажу я, — коли помічаєш, що з приходом цієї любові всі попередні уявлення про любов стають зайвими. Розумієте?
— Ні, — каже пані Дорнзайф.
— Не думаю, — кажу я, — що вам самим подобається відчувати таку зневагу до зневірених чоловіків і скінчених невдах. Ви не хочете їх аж так ненавидіти, принаймні не всіх і не завжди. Ви хочете знайти принаймні одного, якого ви не ненавиділи б, і коли ви знайдете цього одного і покохаєте його, то зможете полюбити й вашу провину, ще більше, ніж...
— Що ви таке кажете? — втручається пані Дорнзайф. — Тепер я взагалі нічого не розумію! Що спільного між любов’ю і провиною?
— Той єдиний, кого ви виокремите, вийшов із гурту тих, кого ви не сприймали, а ви відчуватимете провину через це своє невиправдане неприйняття, — пояснюю я.
Пан Аугаймер, адвокат і Сюзаннин колега, підносить вказівний палець і цікавиться:
— Ви маєте на увазі юридичну провину чи провину роду людського загалом, первородний гріх?
— Байдуже, — відповідаю я, — як ви назвете цю провину, я кажу про провину, яка непомітно накопичується, тоді як людина вважає, що живе безневинно.
— А через що виникає почуття провини? — питає пан Аугаймер.
— Кожен, хто живе, — пояснюю я, — засуджує інших, які живуть разом із ним, часто це триває десятиліттями. І от одного дня ми помічаємо, що стали суддями, кожен з нас. Провина, яка вивільняється завдяки усвідомленню цього, йде на користь кожному винному, якого ми нарешті можемо полюбити. Ось так і виходить, що ми любимо нашу провину.
Сюзаннині очі сяють. Їй видається чудовим, що за столом у її вітальні відбуваються такі розмови. Я не знаю, чи помічає вона, що я це все кажу лише заради неї, здається, таки не помічає.
— Але ж більшість людей нічого не знають про цю провину, — каже пан Аугаймер, — вони вважають себе абсолютно безневинними.
— Саме в цьому й полягає проблема, — погоджуюсь я. — Тому було б добре запровадити нарешті в університетах компаративне провинознавство.
— Що? — питає пані Дорнзайф.
— Компаративне провинознавство, — повторюю я.
— Я такого ще не чув, — каже пан Аугаймер.
— Ви й не могли чути, тому що компаративного провинознавства не існує, принаймні ще не існує, — кажу я.
Сюзанна підводиться і йде на кухню. Вона вносить у вітальню ще кілька мисочок з запеченими персиками під кремом маскарпоне.
— Але я не хочу проговорити сам весь вечір! — кажу я.
— Чому ж, — вигукує Сюзанна, — говори!
Вона наливає мені вина, сідає на своє місце і повертається до мене впівоберта.
— Ви розглядаєте порівняльне провинознавство як історичну науку? — питає пан Аугаймер.
— Не тільки, — кажу я. — Ми всі живемо в системах, які винайшли не ми, ми не можемо нічого змінити у цих системах, вони відчужують нас. Вони відчужують нас тому, що ми помічаємо, як із часом перебираємо на себе провину цих систем. Фашистська система породжує фашистську провину, комуністична система — комуністичну провину, капіталістична система — капіталістичну провину.
— Ах, он воно що! — вигукує пан Аугаймер, — тепер я вас розумію! Ви маєте на увазі, що провина виникає, коли люди міняють системи?
— Зазвичай до цього взагалі не доходить, — пояснюю я з безглуздою педантичністю. — Це як з любов’ю! Я маю на увазі звичайну провину системи, яка повільно закорінюється в нас, тоді як ми вважаємо, що живемо в цій системі цілком безневинно. Всі політичні системи прагнуть одного — припинення страждань. Саме тому вони є не політичними, а фантастичними, розумієте? Бо не можна по-справжньому прагнути скасувати страждання!
— А де ж тут провина? — дивується пан Аугаймер.
— Провина виникає, — веду далі я, — бо всі ми в принципі про це знаємо, але все одно западаємо на людей, які замилюють нам очі, обіцяючи життя без страждань.
— Ах он воно що! — вигукує пані Дорнзайф. — То ви це маєте на увазі!
Раптом усі за столом починають говорити про те, у що кожен із них колись вірив і яку провину перебрав на себе через це. Гіммельсбах розповідає, як він вірив у матерів, батьків і вчителів, пані Балькгаузен згадує свою колишню віру в університети, лікарні й суди, пані Дорнзайф признається, що вірила у молодь і чоловіків. Мені цікаво, про яку провину говоритиме Сюзанна, але вона мовчить. У мене таке враження, що Сюзанні хочеться відіслати гостей додому, бо їй шкода ділити з ними цей захопливий вечір. Вона приносить з кухні ще дві пляшки вина, я відкорковую їх і підливаю гостям. Якщо я не помиляюсь, пані Балькгаузен і пані Дорнзайф здається, що вони присутні при епохальному відкритті. Нарешті вони знають, що в житті Сюзанни, десь там, на другому плані, є чоловік. Ми з Сюзанною граємо в цю гру, хоч обоє не знаємо, гра це чи ні, і як ми ставитимемося до цього театру завтра — зітхатимемо чи хихотітимемо. Пані Балькгаузен несміливо питає мене, хто я за фахом. Це питання трохи псує мені настрій, бо нагадує про те, що моє життя залишається несанкціонованим навіть такого вечора, як сьогодні. Але я вгамовую своє роздратування і відповідаю з переконливістю п’яного, що керую інститутом мистецтва пам’яті і спогадів.
— О! — дивується пані Балькгаузен. — Як цікаво!
Я знову наливаю пані Балькгаузен повний келих і шкодую, що так невдало пожартував, але пані Балькгаузен тим часом уже цікавиться, з якими людьми мені доводиться мати справу в моєму інституті.
— До нас приходять люди, — невпевнено, але водночас ніби звично відповідаю я, — яким здається, що їхнє життя перетворилося на суцільний дощовий день, а їхнє тіло — це не що інше, як тільки парасолька на цей день.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій