На захист історії

На захист історії

3. Історики та їхні факти

IV

Як ми видобуваємо історичні факти з історичних джерел? Великий італійський історик античного світу Арнальдо Момільяно свого часу таким чином окреслив основи сучасної історичної науки:
Весь сучасний метод історичного дослідження оснований на відмінності між оригінальними й похідними джерелами. Під оригінальними джерелами ми розуміємо твердження безпосередніх свідків або документи чи інші матеріальні залишки, сучасні тій події, котру вони засвідчують. Під похідними джерелами ми розуміємо істориків і літописців, які описують і висвітлюють події, котрих вони не бачили, але чули про них, або безпосередньо чи опосередковано встановлюють їх з оригінальних джерел.35
Ця відмінність, для визначення якої частіше використовуються терміни «первинні» і «вторинні» джерела, була введена передовсім німецькими вченими у ХІХ сторіччі. Контраст між їхньою практикою завжди доходити до первинних чи оригінальних джерел і практикою, скажімо, істориків Просвітництва, які великою мірою, якщо не виключно, спиралися на хроніки та інші вторинні чи похідні джерела, спонукав багатьох, якщо не більшість істориків датувати становлення дисципліни на професійній чи науковій основі дев’ятнадцятим сторіччям і не раніше. І саме цю відмінність сьогодні радикальним чином ставлять під сумнів постмодерністські критики даної історичної традиції.
Чи не найбільш далекосяжні, всеохопні й недвозначні претензії історії як дисципліни у цьому сенсі були висунуті французьким лінгвістом-теоретиком Роланом Бартом і філософом Жаком Деррідою. Ще у 1968 році Барт звинуватив істориків, що їхні претензії на реконструювання минулої реальності ґрунтуються на обмані. Та історія, яка пишеться фахівцями (та й, власне кажучи, будь-ким іншим), казав він, є «надписом на минулому, який прикидається його подобою, парадом означників, які видають себе за зібрання фактів». Об’єктивність є «витвором того, що може бути назване референтною ілюзією». Ілюзія полягає в тому, що ми лише уявляємо собі наявність минулого, яке чекає, щоб його відкрили: фактично, це пусте місце, яке чекає, аби бути заповненим істориком. Дослівні цитати, посилання у виносках тощо – це просто засоби для витворення того, що Барт називає «ефектом реальності», які хитро змушують читача повірити, ніби недоказові описи істориком минулого – це не що інше як прямі свідчення. Розуміння самими істориками того, що вони роблять, як зазначав Дерріда, залишається настирливо «логоцентричним», тобто вони уявляють себе раціональними людьми, зайнятими процесом відкриття. Але це теж ілюзія, як і всі форми «логоцентризму».
Подібні ідеї походили – ясна річ, певною мірою – з теорій, висунутих швейцарським мовознавцем Фердинандом де Соссюром, який на початку століття вказував, що відношення слів до своїх значень є найчастіше абсолютно випадковим: слово «собака», наприклад, не більшою мірою передбачає саме в собі м’ясоїдне, гавкаюче чотириноге, ніж «chien» у французькій чи «Hund» у німецькій мові. Тому Соссюр твердив, що слова або, як він їх називав, «означники» визначаються не їхнім відношенням до речей, які вони називають («означуване»), а їхнім відношенням між собою (наприклад, «собака» як протиставлення до «кіт»). Але тоді як Соссюр розглядав мову як систему диференціації, складену зі знаків, у якій означники послідовно співвідносяться між собою логічним чином, то наступні теоретики, такі як Жак Дерріда, пішли значно далі й твердили, що відношення змінюється кожного разу, коли слово вимовляється. Таким чином, мова є «нескінченною грою сигніфікацій». Не існує «трансцендентального означуваного», яке визначає значення саме собою. Усе є звичайним розташуванням слів, усе є «дискурсом» або «текстом». Ніщо не існує поза мовою. Оскільки ми усвідомлюємо світ виключно через мову, усе є «текстом».36
І захисники, і критики мають рацію, вважаючи, що такі погляди мали радикальні наслідки як для літератури, так і для історії. Вони мають на увазі те, що авторів не можна більше вважати за таких, які контролюють смисл того, що вони пишуть. У нескінченній грі сигніфікацій, якою є мова, смисл тексту змінюється з кожним його прочитанням. Смисл привноситься в нього читачем, і усі смисли з засади однаково правомочні. В історії смисл не може бути віднайдений у минулому; він туди просто привноситься, щоразу по-іншому і з однаковою правомірністю різними істориками. Не існує обов’язкового чи послідовного зв’язку між текстом історії та текстами істориків. Тексти, які збереглися від минулих часів, є такими ж випадковими у своєму значенні, як і будь-які інші тексти, а також ті тексти, які їх використовують. «Якщо поза текстом нічого немає, – як говорив британський історик Лоренс Стоун, який працює в Принстоні, – тоді та історія, яку ми знали, зазнає повного краху, а факт і вигадка нічим не різняться між собою».37 Медієвістка Ґабріелла Шпіґель зазначала, що «якщо тексти – документи, літературні твори, що завгодно – не відображають ясно реальності, тоді історичне дослідження навряд чи можна відрізнити від літературного дослідження, а ‘минуле’ робиться літературою».38 Це не просто панічний діагноз з боку консерваторів у даній дисципліні. Самі постмодерністи дотримуються подібних поглядів. Наприклад, Патрик Джойс твердив, що оскільки «події, структури та процеси минулого неможливо відрізнити від форм документальної репрезентації, концептуальних і політичних здогадів та історичних дискурсів, які їх конструюють», то ідея соціального як чогось відмінного від дискурсивності зникає, а з нею зникає й соціальна історія».39 На практиці його твердження означало б підрив завдань історії, як їх усе ще назагал розуміють.
Сьогоденна реальність може відчуватися й сприйматися нашими органами чуттів; але минуле вже не існує, воно не є «реальним» у такому ж смислі, як реальним є світ, що нас сьогодні оточує. Воно теж стало текстом. Документи – це тексти, через які ми усвідомлюємо минуле, і поза ними немає реальності, окрім інших текстів. «Історики, – нарікає Ганс Кельнер, – ...традиційно поводять себе так, ніби їхні дослідження сягають у минуле, ніби їхні праці написані ‘про’ нього, і ніби ‘воно’ є таким же реальним, як і текст, який є їхнім об’єктом». Він заявляє, що це – «наївний реалізм».40 Більш того, історичні документи у принципі не відрізняються від праць самих істориків. Читач – історик – однаково наділяє документи та історичні книжки смислом; в іншому випадку там взагалі немає смислу. Таким чином скасовується відмінність між первинними та вторинними джерелами, а разом з нею викидається за вікно і принцип, проголошений Момільяно, на який з успіхом спирається більша частина сучасної історичної науки. Відмінність «первинне-вторинне», звинувачує Кейт Дженкінс, «віддає перевагу оригінальним джерелам, фетишизує документи і спотворює весь робочий процес творення історії».41 Тому настав час відмовитися від неї.
З цього випливає, твердить Дженкінс, що «коли ми вивчаємо історію, ми вивчаємо не минуле, а те, що історики понаписували про минуле. У цьому сенсі, – продовжує він, – те, чи мали люди в минулому однакову з нашою, чи відмінну від нашої природу, є не тільки невирішальним, але також і не проблемою. У цьому сенсі минуле не має до цього жодного стосунку. Нашим справжнім завданням є встановлення вихідних посилань істориків щодо минулого». Тому, на його погляд, «більш конструктивним є увійти в свідомість істориків, аніж у свідомість людей, які жили в минулому і з’являються, власне кажучи, тільки через свідомість істориків».42 Така точка зору збігається з точкою зору голландського філософа Френка Анкерсміта, який твердив, що відмінності в поглядах на історію не можуть бути вирішені задовільним чином за допомогою досліджень; це радше справа стилю. Відмінності в поглядах істориків, на його думку, коріняться в естетиці. «Зміст, – говорить він, – є похідним від стилю». Тому історику слід припинити досліджувати минуле і почати натомість думати про те, яку роль відіграє воно сьогодні. «Історія...», говорить він, не повинна «більше [бути] реконструкцією того, що сталося... а постійною грою з пам’яттю про це».43 Подібним чином, Дженкінс твердить, що неправильно наполягати, аби студенти правильно розглядали історію, а не те, що написали про неї історики. «Якщо історія є інтерпретацією, якщо історія – це праці істориків, то історіографія – це те, чого насправді стосується ‘правильне’ вивчення історії», тому що історія сама по собі є просто дискурсом, «застиглою інтерпретацією».44 Історія й історіографія – це одне й те саме. Завданням історії є вивчення істориків, а не минулого.
Таким чином, як не забарилися зауважити коментатори, традиційний інтерес історика до минулого буде замінений у постмодерністській історії зосередженістю на саморефлексії і на проблемах літературного конструювання: яким чином історик як автор конструює свій текст, як витворюється ілюзія автентичності, чим створюється відчуття правдивості фактів і наближеності до минулої реальності (або «ефект істини»). Прихований смисл полягає в тому, що історик, фактично, не відтворює минулого достовірним чином, а радше, як романіст, лише витворює враження, що робить це. У літературознавстві ми ж не вивчаємо характери та події, які описувала в своїх романах Джейн Остін, так, ніби вони були чимось, що існувало поза її свідомістю; чому ж ми повинні чинити інакше з істориками і характерами та діями, про які вони пишуть?
Такий підхід відповідає показовій особливості постмодерністського способу мислення, коли вторинне, а не первинне набуває першорядної ваги: замість того, щоби вивчати Шекспіра, як часто твердять, нам слід вивчати те, що про нього написали критики, тому що одне прочитання Шекспіра є нічим не гіршим від іншого, а сам текст не має якоїсь особливої переваги над його інтерпретаціями, оскільки всі вони є формами дискурсу, а неправильно було б «вивищувати» один дискурс над іншим.