Беньямін ЛєбертКрейзіКрейзіI Отут, отже, я маю залишитися. По можливості до закінчення школи. Такі плани. Я стою на паркінгу інтернату «Замок Нойзеелєн» і оглядаюся довкола. Мої батьки стоять коло мене. Вони привезли мене сюди. У мене за плечима чотири школи. Ця — п’ята. Тут моя проклята шістка з математики повинна нарешті перетворитися на п’ятірку. Я вже наперед радію цьому. Напередодні я отримав зі школи підбадьорливі листи. Всі як один під девізом: Любий Беньяміне, приїзди до нас, усе налагодиться. Багато твоїх попередників дали собі раду. Ясно, що дали собі раду. Учнів завжди досить, і не без того, що якийсь із них дає собі раду. Я це вже бачив. Але зі мною все трохи не так. Мені шістнадцять років, і я вдруге йду у восьмий клас. І скидається на те, що знову не дам ради. Мої батьки — шановані люди. Лікарка-гомеопат та інженер. Вони не можуть дозволити собі влаштувати свято з нагоди закінчення школи з посереднім результатом. Це має бути щось більше. Ну добре. Саме тому я тут. Посередині 7 шкільного року. Перед воротами інтернату. Моя мати простягає мені листа. Згодом я маю віддати його директорові інтернату. Детальна інформація про мою особу. Я беру валізу і чекаю на батька. Він стоїть коло машини і щось шукає. Думаю, мені його бракуватиме. Ясна річ, ми часто сперечалися. Але після напруженого дня у школі він був першим, хто зустрічав мене посмішкою. Ми піднімаємося нагору до секретаріату. Зсередини інтернат виглядає ще непривітніше, ніж ззовні. Дерево без кінця і краю. Безмежно старе. Без кінця і краю рококо чи щось таке. З історії мистецтва мої знання такі ж слабкі, як і з математики. Моїм батькам будівля до вподоби. Вони кажуть, що кроки гарно відлунюють на дерев’яному покритті. Що я взагалі про це знаю. В секретаріаті на нас чекає тілиста дама. Її звати Анжеліка Лєрх. Вона стоїть переді мною — повні щоки, кремезна статура. Мені боязко. Вона дарує мені кілька наклейок з інтернатом. На всіх наклейках зображений усміхнений орел з ранцем на плечах. Внизу курсивом надруковано: Інтернат Нойзеелєн — початок нової ери у шкільництві. Я подарую їх своїм батькам. Нехай наклеять їх собі у кухні або... а, біс його знає де. Анжеліка Лєрх подає мені руку і каже, що рада вітати мене у замку. Вона тут вже 30 років і не шкодує про це. Я вирішую не відповідати. Сідаю біля батьків на брунатну канапу і горнуся до них. Чогось подібного я не робив уже дуже давно. Але це дуже приємно, вони теплі, і я почуваю себе захищеним. Я беру маму за руку. Директор 8 інтернату зараз прийде, щоб особисто привітати мене, каже пані Лєрх. При цьому вона морщить ніс. Ну, нічого вже не зміниш. Ну от, я тут сиджу і чекаю, що за мною прийдуть. З досади втуплююсь у підлогу. Але не бачу її. Я бачу... а, і так абсолютно все одно. Я сиджу не більше п’яти хвилин. Тоді приходить директор інтернату. Йорґ Ріхтер — молодий мужчина, йому біля тридцяти років, прикидаю я, може трошки більше. Зріст — метр вісімдесят п’ять. Чорне волосся, посередині проділ, обличчя привітне. Він заходить і падає на перший-ліпший стілець. Тоді, ніби щось забувши, підхоплюється, щоб привітатися з нами. У нього волога долоня. Він запрошує нас до свого кабінету. Недалеко від секретаріату. По дорозі я зосереджую увагу на відлунні кроків на дерев’яній підлозі. Звук не здається мені гарним. Але кого це цікавить. Щойно ввійшовши до кабінету, пан Ріхтер дарує мені декілька наклейок з інтернатом. Вони сучасніші, ніж наклейки пані Лєрх. Малюнок орла якісніший, зображення тривимірне. Ранець також гарніший. Тим не менше, я не знаю, що з ними робити. Я запихаю їх у мамину торбинку. Йорґ Ріхтер запрошує нас сісти. У нього великий кабінет. Більший за кімнату пані Лєрх. На стіні висять дорогі картини. Меблі розкішні. Тут всередині можна витримати. «Ну, Беньяміне, згораєш від нетерплячки? Хочеш побачити свою кімнату?» — питає пан Ріхтер і піднімає голос. Я міркую, що відповісти. Довго не можу нічого сказати. Тоді з моїх губ зривається хрипке: «Так». Мама 9 злегка торкається мене. А так, я забув про лист. Зволікаючи, витягаю його з кишені. «Я написала для Вас декілька рядків, — каже мама, звертаючись до директора інтернату. — Це дуже важливо. І так як мій син дуже рідко про це говорить, я вважала за краще написати Вам». Щоразу те саме. Все одно, в якій би школі я не був, моя мама вважає за краще написати. Написати. Так ніби в такий спосіб можна позбутися своїх проблем. Ну добре. Я повільно йду до великого письмового стола, за яким сидить Ріхтер. Як майже все тут він також з дерева. До того ж чорний як смола. На ньому майже нічого не стоїть. Скраю — комп’ютер. Логотип школи — орел з ранцем — вигравіруваний на столі. Його важко розпізнати, але я добре його бачу. Я кидаю погляд на конверт: Стосується одностороннього паралічу мого сина Беньяміна Лєберта — написано на ньому. Скільки разів я вже простягав цей конверт вчителям? Разів з десять, не менше. Тепер я роблю це знову. Йорґ Ріхтер квапливо хапає конверт. В його очах зблискує цікавість. Він розгортає листа, і — о жах! — читає його вголос. Його голос чіткий і зрозумілий: Вельмишановний Пане Ріхтер! У мого сина Беньяміна від народження частково паралізована ліва частина тіла. Це означає, що функції його лівої частини тіла, особливо руки та ноги, обмежені. На практиці це означає, що дії, які потребують добре розвинутої моторики, якот: шнурування черевиків, користування 10 виделкою та ножем, креслення геометричних фігур, вирізання ножицями і т.д., він або не може виконувати, або лише в обмеженому обсязі. Крім того, через це у нього проблеми зі спортом, він не може їздити на ровері, і всі рухи, пов’язані з утриманням рівноваги тіла, становлять для нього труднощі. Я сподіваюся, Ви підтримаєте його, враховуючи ці аспекти. Щиро дякую. З найкращими побажаннями Ютта Лєберт Коли промовлено останнє слово, я заплющую очі. Я прагну попасти в місце, де пояснення не потрібні. Поволі повертаюся до своїх батьків. Вони стоять скраю кімнати і тримаються за руки. Видно, що вони задоволені тим, що все з’ясовано. Йорґ Ріхтер піднімає очі. Він киває. «Ми врахуємо гандикап Беньяміна», — каже він. Запитань більше немає. Ми йдемо нагору до моєї кімнати. Вона знаходиться на другому поверсі. Йти туди недалеко, через довгий дерев’яний прохід, який впирається в довгі дерев’яні сходи. Стіни білосніжні. Ми піднімаємося услід за директором інтернату догори. Я тримаю батька за руку. Невдовзі ми опиняємося в іншому коридорі. «Тут ти відразу відчуєш себе, як удома», — каже Йорґ Ріхтер. Колір стін з білого змінюється на жовтий. Це мав би бути приємний колір. Але враження від нього цілком інакше. Підлога покрита сірим лінолеумом, який не гармоніює з жовтими стінами. Коридор порожній. Учні ще не повернулися з 11 різдвяних канікул. Біля одного з вікон висить табличка: Цей коридор перебуває під наглядом вихователя Лукаса Ляндорфа — написано на ній. Всі повідомлення про вихід до села за покупками, отримання кишенькових, встановлення часу відходу до сну і дозволи всіх видів виходять від нього. Лукаса Ляндорфа можна знайти у кімнаті 219. Пан Ріхтер показує на табличку. Він підморгує. «Лукас Ляндорф буде і твоїм вихователем, — каже він. — Він тобі неодмінно сподобається — він тут сам новачок. На жаль, він повернеться з канікул лише через дві години. Але я певен, що ти ще матимеш достатньо часу, щоб поспілкуватися з ним». Я оглядаюся на батька. Він стоїть у мене за спиною. У нього кремезна статура. Він випромінює силу. Я з неохотою відпускаю його. Моя мама вже встигла зайти до кімнати. Я йду за нею. Кімната маленька, у проспекті вона виглядала цілком інакше. Світло-коричневий паркет потріскав, видно поодинокі дірки. По обидва боки в стіни втиснуті два ліжка. Вони старомодні. Рустикальний стиль. Посередині стоїть великий письмовий стіл і два стільці. На одному з них лежить подушка з емблемою — орлом. Біля стіни — дві шафи. Одна закрита. Друга, напевно, для мене. Зрештою, є ще дві тумбочки і дві шафки, які, очевидно, призначені для книжок. Очевидно. Стіни білі. Над лівим ліжком висять постери. Більшість на тему спорту і комп’ютерів. Мого сусіда по кімнаті, який їх, ймовірно, повісив, ще немає. Мій батько і пан 12 Ріхтер заходять до кімнати. Валізу й сумку ставлять на підлогу. Я думаю про секретарку пані Лєрх. Тридцять років у цих мурах. Ріхтер висуває шухляду письмового столу і видобуває невеличку табличку, чотири кнопки і молоток. Він виходить з кімнати і прибиває табличку на двері. Потім я читаю: Кімната 211, Янош Александер Шварце (9 клас) і Беньямін Лєберт (8 клас) Отже, все стає офіційним. Я залишаюся. Якщо вийде, поки не дістану атестат. Мої батьки ідуть. Ми прощаємося. Я бачу, як вони вертаються назад коридором. Чую рипіння дверей. Кроки на дерев’яному покритті. Сходи. Пан Ріхтер супроводжує їх. Він пообіцяв невдовзі повернутися. Він має обговорити з моїми батьками питання оплати. Я там зайвий. Сподіваюсь, скоро побачити їх знову. Я беру сумку і починаю її розпаковувати. Білизна, олімпійки, светри, джинси. Де, до біса, поділася моя картата сорочка? * Янош каже, що годують тут паскудно. Просто препаскудно. І так сім днів на тиждень. Він стоїть у ванній кімнаті і миє ноги. Я чекаю. Всі умивальники вже зайняті. Це велика ванна кімната. Шість умивальників, чотири душові. Все обкладене плиткою. Все зайнято. Зі мною чекає ще п’ятеро учнів. Решта спить. Вода тече по підлозі. Душові кабіни не мають шторок. У мене намокли ноги. Сподіваюсь, скоро моя черга. 13 Але треба ще почекати. Янoш видавлює прищ. Тоді миє руки. Коли черга доходить до мене, то я нічого не бачу. Дзеркало запотіло. Це від душу. Приємно. Янош чекає на мене. Я швиденько чищу зуби і мию лице. Тоді витираю руки. Удвох ми покидаємо умивальню. Звідси до нашої кімнати лише десять метрів. Ми йдемо коридором. Його називають куревським крилом, сказали мені. Або коридором Ляндорфа. Через вихователя. Тут мешкає шістнадцять учнів різного віку. Від тринадцяти до дев‘ятнадцяти років. Вони живуть у трьох тримісних, трьох двомісних та одній одномісній кімнатах. В одномісній — особливо брутальний тип. Його звати Трой. Прізвища я не пам’ятаю. Янош багато про нього розповідає. Він страшенно дивний і тут вже страшенно довго. Цілу вічність. Наш вихователь Лукас Ляндорф простує куревським крилом. Його обличчя нічого не виражає. Чорне, розпатлане волосся спадає на чоло. У нього старомодні окуляри. Він, може, трохи вищий за мене. Ненабагато. Янош каже, що Ляндорф ніколи не скидає зеленого светра. Він суперскупердяй. Швабська скнарість, каже Янош. А так він досить симпатичний чувак. Не дуже строгий. Забав ніколи не помічає. І дівчат, які приходять до нас. Снодійна піґулка. Інші вихователі більш пильні. Лукас Ляндорф підходить до нас. Він посміхається. У нього молоде обличчя. Йому не більше тридцяти. «Ну як? — питає він. — «Янош, добра душа, вже все тобі показав?». «Так, — відповідаю я. — Все». 14 «Крім бібліотеки, — каже Янош. — Ми про неї забули. Можна я ще покажу йому бібліотеку? » «Ні, не можна. Завтра важкий день. Йдіть вже спати!» З цими словами Ляндорф іде далі. Його хода непевна. Вже зараз він скучає за канікулами. Я також. Цього разу це було лише декілька днів у південному Тіролі. І більш нічого. Включно зі сваркою з моєю старшою сестрою Паулою. Але то був рай. Тепер я це знаю. Ми йдемо до кімнати. Янош хоче поговорити зі мною. Йдеться про дівчину, в яку він закохався. В курс справ тут входиш дуже швидко. Я тут близько семи годин, а вже займаюся дівчатами. Хоча я зовсім невідповідний для цього тип. І то не лише через мою неповносправність. Ні. З дівчатами мені дотепер щастило приблизно так, як зі школами. Тобто не щастило тотально. Але мені щастило як спостерігачеві. Спостерігати, як інші типи знімають дівчат, в яких я закохувався. В цьому я був супер. Янош говорить безперестанку. Мені його посправжньому шкода. Він говорить про букети квітів, сяюче світло і безконечно великі цицьки. Я уявляю собі їх і палко схвалюю. Така дівчина — це справжній клас. Я присідаю на ліжко. У мене болить ліва нога. Так завжди буває ввечері. Вже шістнадцять років мені дошкуляє біль у лівій нозі. Моя неповносправна нога. Як часто в мене виникало бажання її відрізати? Відрізати і викинути разом з лівою рукою? Навіщо вони мені взагалі? Тільки щоб бачити, чого я не можу робити: бігати, стрибати, бути щасливим. Але я 15 цього не зробив. Може, вони мені потрібні для математичних студій. Або для трахання. Так, ймовірно, для трахання мені потрібна моя богом проклята ліва нога. Тим часом Янош змінив тему. Він розповідає про своє дитинство. Він говорить про те, що раніше життя було краще, ніж тепер. І про те, що було б круто, втекти з інтернату. Просто так. Заради свободи. Це для нього вершина. Я не знаю, що відповісти, бо я тут недавно. Але я теж хочу втекти. Я це твердо знаю. Утекти далекодалеко. Ми запалюємо цигарки. Властиво, палити заборонено. Але кого це цікавить. Янош припалює для мене цигарку сірником. Сам я не можу. Для цього треба дві руки. Якщо надійде Лукас Ляндорф, ми викинемо цигарки у вікно, бо сидимо у зручній для цього позиції. Вікно відкрите навстіж. Янош дивиться на мене. Він виглядає втомленим. Його темно-сині очі сльозяться, а вибілена шевелюра все частіше опускається на груди. Янош піднімається, бичкує цигарку об віконний карниз і кидає недопалок униз у темряву парковки. Кілька годин тому я стояв там унизу. Зараз я стою тут. Безпосередньо у вирі подій. Може, воно й на краще. Я теж викидаю бичок. Тоді ми вкладаємося спати. Точніше, ми пробуємо. Янош розповідає про Малєн, свою дівчину. «Вона дуже дорога», — каже він. Це мені імпонує. Більшість хлопців, яких я знаю, говорять про своїх дівчат щось цілком інше. Янош каже лише одне: вона дорога. Більш нічого. Це добре. Я бажаю йому, щоб із Малєн все вийшло. Ніч ясна і безмісячна. Я, як і зазвичай, сиджу біля вікна. 16 * Підводжуся виснажений. Ніч вимучила мене. Короткий сон. Безкінечне сидіння і чекання. Надворі світає. Може, то знак. Може, й ні. Хто його знає. Дзвонить будильник. Бридкий звук. Звучить як перший день у школі. Нагадує про математику. Звучить як оцінка «6». Але зараз я цього не чую. Виключаю будильник. Чорні джинси й біла футболка з написом Pink Floyd — The wall лежать напоготові. Звечора я поклав їх на свою половину письмового столу. Їх мені спакувала мама. Поклала на самий верх, разом з підручниками. Хіба це не випадковість! Я одягаюся. До сніданку ще трохи часу. Дорогу я вже знаю. Янош показав. Він ще спить. Може, варто його розбудити. Хто проспить, того чекає серйозне покарання, так мені сказали. Але, мабуть, він сам це знає. У кишені штанів я знаходжу записку. Я впізнаю вигадливий почерк свого батька: Любий Бенні, Я знаю, що тобі нелегко. І я знаю, що багато в чому ти можеш розраховувати тільки на себе. Але пам’ятай, це для тебе найкраще і будь мужнім! Тато Будь мужнім. Це для тебе найкраще. Гарно сказано. Справді гарно. Нема що закинути. Я збережу листа. Може, колись я зможу показати його своїм дітям. Щоб вони побачили, яким 17 класним чуваком був їхній батько. Яким суперкласним чуваком був їхній батько. Я запихаю записку назад до кишені. Тоді прямую на сніданок. Їдальня знаходиться в іншому кінці замку. Я перетинаю куревський коридор, спускаюся здається безкінечними сходами до головного коридору і дістаюся до бюро директора інтернату. Тоді перетинаю хол, минаю кімнату пані Лєрх і спускаюся до західного корпусу сходами, які ведуть прямісінько до їдальні. Сходи в західному корпусі старі, дерево стогне і скрипить при кожному кроці, ніби просить негайно звільнили його від тягаря. Зал їдальні величезний. Тут поміщається сімнадцять столів. За кожним може сидіти вісім учнів. На стінах, обшитих коштовним деревом, висять справжні полотна. На них зображені сцени війни і миру, любов і — хіба могло бути інакше — орел зі шкільним ранцем. Я сідаю за стіл у кутку, крім мене за ним сидить лише якийсь п’ятикласник. Булочка черства на смак. Всі спроби намазати на неї масло зазнають невдачі через мою нездатність втримати її у лівій руці. І так раз за разом. Булочка вислизає і летить через стіл. Кілька дівчат, які сидять за столом напроти і спостерігають за дійством, прискають від сміху. Мені соромно. Я швидко ловлю булочку і прошу п’ятикласника намазати її маслом. «Скільки тобі років?» — питає він. «Шістнадцять», — відповідаю я. «В шістнадцять років вже треба вміти намазувати масло на хліб», — констатує він і віддає мені булку назад. Дівчата хихикають. Я п’ю чай. 18 * «В шістнадцять років вже давно пора було навчитися тримати в руках трикутник», — констатує вчитель математики Рольф Фалькенштайн. Він віддає його мені, і навіть гадки не має допомогти накреслити доведення теореми. Не повезло. Отак сиджу я тут у свій перший шкільний день. Я хитаю головою. При тому все, властиво кажучи, добре почалося. Перші уроки — французька та англійська — пройшли добре, я мусив пережити відому арію — презентацію, яку так ненавиджу. Було, як завжди. Вийти наперед, не знаючи, куди подіти руки, і сказати: Привіт. Моє ім’я Беньямін Лєберт, мені шістнадцять років, я каліка. Щоб ви знали. Я думаю, це в інтересах обох сторін. 8-Б клас, в якому я опинився, зреагував на це доволі пристойно: декілька прихованих поглядів, трохи хихикання, швидка побіжна оцінка моєї особи. Для хлопців я був одним із щоденних ідіотів, з якими не доведеться рахуватися, для дівчат я просто вмер. Ось чого я досяг. Вчителька французької Гайде Бахманн сказала, що в інтернаті Нойзеелєн не має значення, повносправний ти чи ні. Найважливіші цінності тут — це постійна турбота, опіка та соціальна компетентність. Добре знати. 8-Б клас невеликий: дванадцять учнів. Включно зі мною. У державних школах ситуація цілком інакша. Там у класі близько тридцяти п’яти учнів. Але вони не платять. А ми тут платимо. І платимо грубі гроші. Ми сидимо навпроти вчителя півколом, як 19 велика родина. Ми мало за руки не тримаємося, так ми любимо один одного. І інтернат. Єдина група, єдина команда, єдина родина. А вчитель математики Рольф Фалькенштайн — наш тато. Він здоровий мужик. Майже метр дев’яносто. У нього бліде обличчя з високими вилицями. Він з тих чоловіків, вік яких написаний у них на чолі. П’ятдесять. Не більше і не менше. У нього жирне волосся. Колір не розпізнати. Напевно, воно сиве, припускаю я. Нігті на руках довгі й недоглянуті. Я його трохи побоююся. Він різко грюкає великим трикутником об дошку. Малює лінію. Посередині геометричної фігури. Мені здається, що це пряма. Я пробую її відмалювати. Однак мені не вдається. Трикутник весь час сповзає набік. Врешті я малюю без лінійки. Виходить дивна фігура. Більше подібна на повітряного змія, ніж на пряму. Після уроку Фалькенштайн відводить мене убік. «Тобі треба буде брати додаткові уроки, — каже він. — З того, що я бачу, мінімум година щодня». В мені піднімається хвиля радості. «Ну добре. Якщо так треба». Я йду. 20 |