Вісім чотири

Вісім чотири

На луговині було пусто, а далі починався ліс. Повітря змішалося з небом, усе було сіро-мишасте, крім того бляклого місця, де мало знаходитися сонце. Дощ міг би й не падати, і так усе було мокре й сире. Від запаху й до трави, по якій ми бродили мов по річці. Різнилися тільки звук і колір. Дув вітер, бо там завжди фуячило, літо, осінь, весни, зими. Лише я, Ендрю і Кусок навсправжки шукали, решта, тобто Муко, Тупий і Евзубій, просто вийобувались.
Із землі стирчали пучки зелених бадилин, обрій зміївся хвилями — а туману, наче Господь Бог цілу ніч димів цигарками. Ліс був величезний, більший за будь-що, що нам доводилось бачити, більший від будинків, лікарні, банку і школи. Над ним здіймалася гора, справжнє безумство колосальності й монументу, навіть більше, ніж соцреалізм. Сутеніло, а в темряві нічого не назбираєш. Власне, був уже присмерк, але тоді день відрізнявся від ночі лише тим, що мав якісь форми, а все інше, тобто брак кольорів, сонливість, маразм і неквапливість були такі ж, як і вночі. День наставав через силу, було видно, що навіть йому вже нічого не хочеться.
Та ми були сповнені сил, мов піонери в червоних галстуках або харцери, які чогось там шукають. Цілковита зосередженість, концентрація — невикористані ще досі ділянки наших мізків тепер на всіх обертах аналізували дані, які їм постачали очі. Наші мами пишалися б нами, якби нас побачили на тій луці — які ж у них працьовиті й невтомні синочки.
Ендрю, тримаючи слоїк, лазив нагнувшись до землі, правда, вигляд у нього був чимраз більше розчарований.
— Нема, холера, ну нема. Вранці береться мороз, потім мряка, потім світить сонце, а тих засранців нема. Вчора тітка принесла моїй старій два кошики, ну тих, як їх, чорт, помаранчевих чи то рудих, ну, рижиків, а цих курдупелів нема. Вже мали би бути, вересень кінчається.
Його чули всі, але тільки Кусок відреагував.
— Як це нема, коли мають бути, ти ж ходиш часом до костьолу, правда? Ну то знаєш, що як шукатимеш, то знайдеш. Земля тут добра, корчі офіґенні, барани серуть, час теж підходящий, тільки бери й шукай. Може, їх тут хтось визбирав. Треба ще полазити.
Вони росли зазвичай купками, по кілька штук, колір — від медового до брунатного, були маленькі й стрункі, і, як потягнеш за капелюшок, то ніжка сама вискакувала з землі. Капелюшки аж поздувалися від псилоцибіну, здавалося, що досить його проткнути, і галюциногенна юшка потече в чистому вигляді. Кусок колись докумекав, що їх можна було б покласти до парового соковитискача, такого от, в якому роблять сік з малини чи з інших ягід. Сочок би накапав, і можна пити — з водою розвести або чистий, для тих, хто цінує вишуканий смак, чи як сиропчик до чаю. Але він тільки так тріпбвся, а нічого не зробив, не хотілось йому або не мав звідки нажити того причандала. Вершиною був який-небудь біґос або запіканка, причому найкраще, коли про справжню начинку знали тільки обрані. Людям здавалося, що їх гребе після алкоголю, а тут сюрприз, дармові галюни й відкриття позачуттєвого світу. Можна це робити по-всякому, дві запіканки з сюрпризом, дві — без, чари-бари, де яка? І тоді всі щось відчувають, навіть якщо їли тільки сир, хліб і звичайні печериці. Бо їм хочеться того, що приховано по інший бік реальності, того, що навіть з прозаїчного сидіння в парку робить шалену авантюру, сповнену дивацтв і небезпек — про це можна потім згадувати, можна розповідати, подвійне заповнення дір.
Їх було мало, надто мало для ульоту, на них не доберешся навіть до кольорових візій, не кажучи вже про кволі руки, двовимірність, свердло чи галюни. Ми продовжували шукати, не в змозі повірити, що їх може не бути. У вересні, коли пасуться вівці й часом дощить, а вранці бувають приморозки, погода для грибочків ідеальна. Це була очевидність, підґрунтя реальності, їх не могло не бути. Щось мусило статися. Може, було зарано. Ми знайшли штук п’ятдесят чи трохи більше. Усі тримав Ендрю. У скляному слоїку вони виглядали мов слимаки. Округлі й схожі на якісь жмаки невідомого походження. Тільки Муко їх ненавидів, колись переїв грибочків, перестарався, і тепер від самого їх вигляду йому блювати хочеться. Пам’ятаю, як він ганяв по парку, бо щось йому стрілило, що псилоцибін можна вивести з потом. Одначе ж мізки не пітніють. Зараз він ледь плентався і весь час говорив одне й те ж:
— Вони ростуть біля баранячого гівна, часом на гівні, взагалі, чим більше насрано, тим краще, може, ліпше зразу їсти гівно, може, весь прикол не в грибах, а в ньому, ви ж не знаєте, бо не жерли гівна.
Ставало все сіріше. Обриси поволі стиралися, а трава набувала однотонного бурого кольору. Ні на які грибочки розраховувати вже було не варто. Говорили ми мало, бо смуток стискав наші дупи. Як у рекламі прального порошку: «нічого не видно, не залишилось і сліду». Лише Тупий назбирав собі десь біля сорока. Але то були інші, несправжні. Такою, як у справжніх, була тільки форма грибочка, а все інше відрізнялося. Але Тупий упирався, потопельник хапається за соломинку, «що як нема інших, то саме ці мають бути тими що треба, ну відрізняються, бо з іншої луки, і трохи інші атмосферні умови, вітер на них дув по-іншому, і це власне такі, тільки трохи інші, і взагалі не примахуйтесь, бо й так їх не будете їсти». Я собі міркував, кого він хотів більше переконати, себе чи нас, бо говорив, наче якийсь навернутий свідок Єгови про те, чому на Землі має настати Царство Боже.
Батьки в Ендрю лікарі, і як хтось його хоче дістати, то починає його зайобувати саме цим. Що в нього є бабло, що він розпещений, що не розуміє. У Муко предки теж зовсім непогано стоять, та ще й у них він одинак. Його аж тіпає, коли я кажу, як йому класно, що він не має брата чи сестри. Саме тому ми й приїхали у цей кінець світу не якимось «полонезом» чи «фіатом 126Р». То був джип, «тойота», авто, яке переправили чи не з самих Штатів. Але зараз уже не так круто мати щось зі Штатів. Валютні крамниці здохли, ми їх пам’ятаємо як у тумані, той світ не наш, ніщо з нього не наше, нам можна практично все, думати, говорити, до того ж ми нічого не повинні, не треба боротися, зрештою, немає за що, нема жодних ідей, як хтось хоче, може собі стати харцером або служкою в церкві, можливо, в цьому знайде сенс і подібну фіґню, а нам це до дупи.
Ендрю був найсумніший, мені потрохи ставало по барабану, як я цієї ночі звільнюсь від цього світу, Кусок мав свою травичку, Муко — горілку, а Тупий — півсотні фальшивок. Щоправда, у нас було ще п’ятдесят із хвостиком справжніх, але невідомо було, що з ними далі.
Ми мали куди їхати. Мета була, і це не означало безцільного сидіння на місці, відомо, що час спливає і щось діється, що реальність побудована на причинно-наслідкових принципах, що існує щось таке, як майбутній час, що може статися щось нове, і те, що настане, не означає повторення того, що вже було. Це мала бути одна з тих гулянок, напередодні яких, за кілька днів, кажуть: «але ж я, курва, нахляюсь»; «наберуся до всирачки»; «от же ж курва, але я нічого не відчую»; «срака-дошка, я все виблюю». Кускові мало виповнитись вісімнадцять. Ось причина.
Батьки Ендрю купили ділянку біля села Жеготинь, головне, що в горах і на відлюдді. Там уже було кільканадцять осіб, вони мали нас чекати, бо ми там центрові.
Ми вже збиралися сідати в машину, хтось сперечався, кому сидіти спереду. У нас були мокрі черевики, штани, волосся й руки. Цигарки тліли, а дим клубочився, щипав очі й злучався з туманом. Кусок глянув так дивно, і я вже збагнув.
— Ну що, пацани, курнем? Ну бо холодно, і ви чогось ні про що не базарите, то, може, трохи допінгу для мізків, а? Так щоби, курва, розбуркати підсвідомість. Для початку. Ну то як, заряджаємо? Ну не знаю, але, курва, я заряджаю, бо мжичка якась і туман.
Наш Кусок — дислектик, і з мовою в нього якась хріновина. Йому взагалі важко висловлюватись. Свої думки він вимовляє по складах, повільно і з напругою, часто навіть упріває від цього. У мене є теорія, що він курить план тому, що тоді йому легше розмовляти, він знімає його з ручника, а на тверезу голову справа погана, може, за пару років він узагалі перестане говорити, буде навіть кумедно, всі думатимуть, що він німий, а тут раптом охуїти, майстер риторики, еристики й монологу. Кусок ілюструє ту «похилу площину» і «шлях, у кінці якого тільки смерть», про які весь час пиздять мас-медіа. Недавно я почув фразу, що «найкращий вихід — не входити». Гасло суперове, нічого не скажеш. Кусок стверджує, що, не може бути, щоб якийсь кадр придумав це на тверезу голову, напевно був обкурений. Кусок є прихильником теорії, що маріхуана відкриває нові горизонти й простори людської думки, розвиває кмітливість, і взагалі, чим більше викуриш, тим розумнішим будеш, а найрозумнішим на світі був Боб Марлі. Кусок тільки курить дурь, п’є і час від часу їсть грибочки, як і всі ми, інколи тільки у когось вмикається мораль і тоді він скількись там днів не курить чи не п’є, починаються базари про те, що не можна, що мозок перетворюється на гівно, що треба вчитися, бо таки школа, що батьки. Мораль буває дуже діставучою, бо як хто-небудь її підхопить, одразу намагається витягти з болота інших, у яких жодних докорів сумління якраз і немає. Але це минає, бо якось геть по-дурному розмовляти з п’ятьма закумареними корефанами, коли ти сам тверезий, нічого не розумієш, не вловлюєш асоціацій, жодного зв’язку, сидиш як із чужими. Ось через це воно й минає, зрештою, досить швидко, і людина знову поринає в дивовижний психоделічний світ.
Цього разу, схоже, симптоми моралі з’явилися в Ендрю.
Ні, я не можу, я ж за кермом, зрештою, мені не хочеться, краще вже коли приїдемо набухаюсь, і взагалі, чого це я маю оправдуватися, не хочу і все, бляха-муха.
Ми подивилися на нього як на недоумка, осмілів, нічо не скажеш. Бо в принципі моралі ми боїмося, а страх викликає агресію. П’ятеро на одного, і не йдеться тут про силу чи про те, щоб його бити. Ми всі нараз на нього насіли, мовляв, «як то не хочеш, коли хочеш, як то ні, коли так», потім спокійніше, заледве не запобігливо й підлесливо: «Ееендрю, ну Ееендрю, нуууу, трішечки, давай, потримаєш тільки, вдихнеш дим у легені, затримаєш на секундочку, видихнеш — і ліпота, сіли й поїхали, нууу, давай». Врешті він погодився, хотів, щоб ми відчепилися від нього, все зробить, якщо ми перестанемо верещати, нерви не витримують, завжди, або майже завжди, коли атака масова, вона приводить до успіху. Це і є знаменитий «колективний пресинг».
Заряджання бульбулятора — це ритуал, одна з небагатьох справ, до якої ставляться з пієтетом. Зазвичай це робить Кусок, бо він якраз і дістає план, від Тодка або Полки. Тодек — скейт, а Полка дрех1, вони самі у когось те дістають, колись ми брали у Абдула, але він нас кроїв, фраєр грьобаний, зрештою, він також скейт. Тодек і Полка — Кускові кореші з його вулиці, файні й дурні як валянки, ну, Тодек може й ні, а Полка страшенно.
Кусок дістав із растаманської торбинки невеличкий пакетик з фольги. Приклавши його до рота, він видихнув усередину те, що мав у легенях, і тут же захлопнув. Пакетик надимався. Кусок трохи його потеліпав і вставив досередини скляну трубку. A propos трубок, якби заборонили продавати трубки і папіросний папір, то можна було б обмежити споживання цих речовин, хоча ні, адже є цигарки, тож нічим не зарадиш.
Коли він приладнав трубку, м’язи на його лиці розслабились, і сам він уже не був таким зосередженим. У школі казали, що він нервовий і не вміє сконцентруватися. Ми могли б зняти на плівку, як він налаштовує бульбулятор. Лице променіє спокоєм, як у античних статуй, а рухи зливаються в один плавний жест, немов у тай-чі, нічого не марнується, ніщо не випадає, трава трактується як святиня, ані крихти не може впасти на землю, лише з принципу, із жодної іншої логічної причини.
Починається. Безперервна циркуляція скляного пристрою. Вдих, час зупинився, видих, затримка, і знову наздоганяємо запізнілі хвилі, редукція вимірів, інтенсифікація кольорів, полічи до шести, я тільки маленьку, бо за кермом, затягнись по-дорослому, то полетимо, курва, на ту забаву, тепло в уста, поцілунок вицілований, пригублений до трубки, перерва, take a break, співаємо, говоримо, маримо, мимримо, плутаємо, в’язень буденної реальності, занурений у місиво прозаїчної дійсності, мене поглинають варіації самотності, семасіологія і герменевтика гей цимбали вже заграли не синій од заздрості чуєш ода радості. Швидше й повільніше, давай уже тягни, чуєш, тримай, тримай, тримай, у тебе, курва, через ніс виходить, але ж я набаньчився поки вловиш нову риму зробиш дві затяжки диму, глянь на календарик нині вже вівторок а мені охота витягнути корок, ми в WC курили план після консультації, забагато було диму, мало вентиляції, ми хитаємось усі разом, дві секунди нормальності — Боже, що це, курва, діється, народжується в шлунку, зараз підійде, вибуха, ха, ха, плач і скрегіт зубовний, форменне гальмування, вчепитися за якусь думку, не перескакувати, стоп.

***
— При всьому своєму вар’ятстві Евзубій страшно добросердий, завше допоможе, і взагалі, він абсолютно безкорисливий. Коли в нього клепки не з’їжджають, то він цілком добре тямить. От тільки якщо йому щось зайде в голову, то капйць. Пригадую, колись ми були у Словаччині, в передмісті Попрада, осіли там у дешевому готелі, в номері на п’ятьох, і курили собі афганку — пластилін, що чимось нагадував чорний моделін. Трохи лячно було на кордоні, та що вже там. Ми навіть не дуже його ховали, просто поклали у фірмовий пакетик — і в кишеню або на дно наплічника. Кімната була вбога. Посередині стіл з мереживною скатертиною, на ньому п’ять склянок, по кутках чотири ліжка і ще одне додаткове поміж ними. На стіні пейзаж аквареллю: гори, вівчар, хата, хмарки, сонце, все культурненько. Був іще балкон, досить великий, з видом на Татри, але ми на нього не виходили, бо був зачинений. Уночі почалося. Ми сиділи за столом, грали в карти й пили дешеву словацьку горілку, не найгіршу. Кожен щось там молов язиком, але ніхто особливо не переймався словами. Після цілого дня обкурки ми були втомлені, зрештою, мізки працювали на найбільших обертах, увесь час плетучи нові фантасмагорії, химери й феномени. Пам’ятаю, що Евзубій хотів сказати щось дуже важливе, а нікому не хотілося його слухати. Так якось вийшло не по-товариськи. Ніч була вітряна, і віяв дивний гірський вітер, кожний думав про свої проблеми, поринав у них, проблеми Евзубія нікого не цікавили. Я добре пам’ятаю, як він скинув сорочку й говорив щось про те, що почне накачуватися стероїдами, ходитиме до тренажерного залу, і за рік до нього ніхто не підступиться. Ми страшенно сміялись, я навіть розплакався. Мабуть, нас трохи гризли докори сумління, і ми шукали, чим би розрядити нерви. Розрядили сміхом і Евзубієм. Що було далі, пам’ятаю поганенько; Евзубій психанув і пішов на балкон. То був десь так одинадцятий поверх, в кожному разі, котрийсь із горішніх. І зник. Власне того моменту, коли він вийшов, я не пам’ятаю. Ніхто з нас не пам’ятає. До того місця, коли він сказав, що йде на балкон, ми одностайні. Далі ніхто нічого не знає. Темна маса, чорна діра. Минуло, не знаю, хвилин із п’ятнадцять, не більше, коли до нас дійшло, що його таки немає. Певно, сидить на балконі. Не знаю, що мене кольнуло, може, я тоді протверезів, бо далі пам’ятаю все, до подробиць. Я спокійно сказав: «може, він вистрибнув і вбився». Чорт забирай, яка тиша запала після цих слів. Ніколи в житті я не чув такої тиші, навіть сильно обкумарений нічого подібного не відчував. Зазвичай тиша бринить. А та була абсолютна, вона всотувала в себе, спершу голову, потім шию і все тіло, снувала по кімнаті й викривляла поверхні стін. То був внутрішній колапс, ти провалювався углиб себе. Ми все сиділи, а тоді встали, цілком навіть нормально, і вийшли на балкон. Струсили з себе ту тишу, бо Муко перднув. Дійсність любить бути гротесковою. Та й добре, якби не те пердіння, невідомо, скільки часу ми б іще отак провалювались у себе. Після того фізіологічно-фаталістичного імпульсу змінився спосіб мислення. «Та ні, та що ви, Евзубій, убитися, чи ви охуїли?» Але балкон був пустий. Через двері він не міг вийти, бо вони були замкнені на ключ, та й зрештою ми б помітили.
Ця думка витіснила всі інші, була тільки вона, гучна, роз’ятрена й нудотна. «Евзубій убився». Саме сполучення слів «Евзубій» і «вбився» здається смішним, гротесковим, навіть сюрреалістичним. Але його не було, зате було його небуття — пустий балкон.
Час зупинився. Постояв хвильку, перш ніж рушити, все повільніше й повільніше, наче потяг у Тувима. Нарешті він дістався того місця, де Ендрю мав просто заглянути за балюстраду. Внизу, на відстані півтора метра, було щось на кшталт оглядової тераси, а на ній, весь роззвізданий — Евзубій. Він лежав на тій терасі, так якби його ще щось вломило. Треба ще було якось його звідти витягти, але після того, що ми пережили, це вже було завиграшки. Потім ми прив’язали його до ліжка, радше з принципу, бо він спав сном невинного немовляти. Либонь, він був дуже невинним, бо не прокинувся навіть коли я лупив його по морді. А може, просто прикидався, бо йому було соромно. Бог його святий відає. Я знаю, що більшість людей позбавляють себе життя, щоб звернути на себе увагу, але головою ручаюсь, що Евзубій не знав про ту терасу внизу. Той дурний козел просто стрибнув, і все. Ми й дотепер поняття не маємо, як було насправді, знав він чи ні. Та я коли-небудь довідаюсь, викличу його на відверту розмову, підпою або підкину травки і про все дізнаюсь.

Переклад з польської Наталії Чорпіти