Лариса Денисенко

Кавовий присмак кориці

Кавовий присмак кориці

Не можу сказати, що ПівденноАфриканська Республіка, куди я попрямувала, зустріла мене люб’язно. Поперше, в мене вкрали фотоапарат. Ще в аеропорту Йоганесбурґа. Подруге, я відразу помітила колючий дріт, яким було обнесені гарні будиночки заможних (ще й яких заможних) білих людей. «У нас тут апартеїд навпаки», — сказав мені російський дипломат, у машині якого я їхала до призначеного місця і котрий був переконаний, що на нас чекає пристрасний роман. На його обличчі це було написано кирилицею. Тут панував гострий дефіцит на гарних білих жінок, екзотикою ж він упився. «Вони мстяться. Вони жорстоко мстяться. Треба було повбивати їх усіх на хрін, а не роз пускати гуманістичні теревені». Я не можу сказати, що російський дипломат був у всіх відношеннях приємною, а головне — доброю людиною.
«Колючий дріт, вітчизняна війна», — натомість протягла я. «Колючий дріт? І крізь нього пропу щено струм, щоб ти знала. Інакше з ними не впо ратися. Убивати струмом. Підсмажувати їхні нахабні чорні зади». Дипломата звали Аркадієм. «О, то ви — Аркадій? Типове російське ім’я», — гмукнула я. Йому було важко з іронією, спрямо ваною на його світлу постать. «Так, справжнє академічне російське ім’я. Тепер, у сучасній Росії, це — рідкість. Називають дітей іменами латиноаме риканських серіальних красенів. ЛуїсАльберто. РікардоАльфредо. Тьху». Він був дуже із себе задоволеним. Пихатий мужлай. Він підчепив мене в Дурбанському аеропорті. До речі, там він мав когось зустріти, когось із російського уряду. Але побачив мене і вирішив урядовця не чекати. Я з ним переспала. З цікавості.
Уранці він співав гімн Радянського Союзу, я відчувала себе наче в піонерському таборі чи на постаменті. Перше місце, фігурне катання, 1984 рік, здається, Сараєво, так? Золоті часи. Він співав, коли голився в ванній кімнаті. Кожного Божого ранку. Співав із початку й до кінця, старанно витя гуючи всі голосні, співав з усіма повторами. «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь, да здравствует созданный волей народов единый могучий Советский Союз». Я певна, що «Советский Союз» він співав винятково з великої літери. А ще, либонь, не варто наголошувати на тому, що Аркадій був анти семітом, а також расистом і шовіністом.
Цікаво, що би він зробив, коли б дізнався, що я колинеколи розкішно проводжу час в ліжку з одним кенійським хлопцем на ім’я Соломон. Безтурботний, веселий Соломон, котрий завжди мав при собі сенсимілію. Втім, травки тут було скільки завгодно, але в Соломона вона була непе ревершеної якості. Та й коханцем Соломон був справним. Я поскубувала пружне волосся на гру дях Аркадія і часто думала: то що би було, якби він дізнався про Соломона. Щонайімовірніше — нічого. Зовсім нічого. Позаяк кар’єра для Аркадія була над усе, а скандалів у дипломатичному сере довищі не схвалювали. З іншого боку, людиною він був досить ризикованою, але не гадаю, що в пориві люті спромігся би нас повбивати.
Коли ми виїжджали на сафарі, це була типова розвага для дипломатів і туристів, чоловіки полю вали на левів, антилоп чи африканських вепрів. На хижаків та копитних. А от Аркадій знищував мавп. Довірливих і нахабних місцевих мавп. Потім спокійно сплачував штрафи і шкірився прямо в обличчя службовцям, що пильнували ладу під час сафарі. «Вони жеруть банани, а я їх сам люблю», — отак просто пояснював він. Він убивав бананових споживачів, конкурентів. Банани Аркадій насправжки любив, обожнював, горілку заїдав тільки ними. «Мабуть, він це робить, бо думає, що ці мавпи одного дня можуть перетво ритися на негрів», — пофілософському розмір ковував російський консул, складаючи свої пухкі губи трубочкою. Теж не найкращий друг чорно шкірих людей.
Мене Аркадій звав «малою». Ніхто раніше не смів мене так називати, це розважало. «Не суньтеся до моєї малої». О, знав би він, як я сама вміла підсовуватися. Цікаво було жити з таким екзем пляром. Павук. Неандерталець у вишуканому костюмі. Не розумію, яким чином він потрапив до дипломатичного корпусу. Єдине, що він міг робити на заздрість усім працівникам свого посольства (а вони вирізнялися навичками пиячити, це для них було так само природно, як дихати), це пити горілку. Він міг видудлити літри горілки, а очі його були ясними, вимова — чіткою та зрозумілою. Про Зорана він не знав так само, як і про Соломона. Тобто Зорана він знав, а не знав про мене та Зорана. Аркадій увічливо вітався з ним на всіляких раутах і прийняттях, обов’яз кових для відвідування. Раутами та прийняттями був заповнений кожен день. Можна було обирати, куди саме йти. «Поколупаємося?» — питав Аркадій. Це означало, що на вечір заплановано понад три прийняття, тож маємо обрати послі довність відвідин.
Зоран був військовим аташе Сербії. Людина, закута в однострій, як у кайдани. Зовні спокійний, зусібіч позитивний чоловік, що цінує переваги шлюбного життя, виконує забаганки своєї дру жини та обожнює своїх дітлахів. Цупкі очі, цупкий розум, ще й які цупкі руки. Колишній комсомольський югославський лідер виявився борцем за незалежність Сербії. Та сама схема працювала на всьому постсоціалістичному просторі. Із сумлінних платників комсомоль ських внесків одним рішучим кроком — у послі довні та принципові націоналісти. І той самий невгасимий вогонь завзяття в очах. Я знала Зо рана з дитинства, ми разом грали в теніс, звісно, що я це робила в лавах юніорської збірної Ра дянського Союзу, а він — за Югославію.
У Дурбані ми так само здибалися на корті. Зоране? Алісо? «Ти пам’ятаєш, як ти кинувся на одного словака, що вирішив забити мене ракет кою після моєї впевненої перемоги?» У нас були спільні дитячі спогади. Спочатку ми забивали одне одному на корті, та незабаром він став заби вати мені в ліжку, якщо можна вважати ліжком спортивні мати. Можна було піти в інше місце, але на матах, на підлозі, в нього швидше вставало, він звик до кохання в наметах. У ліжку він пово дився грубо, він просто зминав мене жужмом, як екскаватор. А як він лаявся, Боже ж мій, добірне сербське лихослів’я, він сипав ним праворуч і ліворуч. Він перевіряв руками всі дірки, що існували на моєму тілі. Ніздрі, рот, вуха, пупок, анус. Дивуюсь, як він не заліз мені в очі. Мабуть, не вважав очі дірками. Він був надзвичайно сильний, після нього моє тіло приємно боліло та розквітало синцями. «Знову забилася? Яка ж у тебе ніжна шкіра», — промовляв Аркадій, обе режно намащуючи мене мигдалевим кремом.
На одному з прийнять Аркадієві довелося познайомити мене зі своєю колишньою дружи ною. Він не збирався цього робити, але я перша спитала про чорнявку, котра вивчала мене через шкло келиха з жовтуватою рідиною амери канського віскі. «Так, я знаю, хто це. Це — моя дружина. Дора. Вона — фізик», сказав він. «Вона теж росіянка?» — спитала я, розглядаючи смагля ву Дору в чорній відкритій сукні, її випуклі очі та тонкий ніс з горбинкою. Звісно, що Дора була росіянкою. «Із Самари». Коли б якийсь іноземець послухав Аркадія, то типові мешканці Російської Федерації в його уяві поставали б чорнявими, смаглявими і з трохи лупатими очами. І всі вони були слов’янами, а то як же ж! «Восток — дело тонкое, Петруха».
«Привіт», — утім почула я хрипкуватий жіночий голос. М’яка долоня торкнулася моєї руки. Дора швидко облизнула губи. «Ну що, то це тепер ти витримуєш гидкий банановий присмак його улюблених презервативів? — Це було її перше запитання. — Він так носиться з тими банановими презервативами. Кляті банани. Таке враження, що це йому їх смоктати. О, цей нестерпний банановий смак. Смак мого шлюбу». З Дорою нікому не довелося б сумувати, до того ж у нас були схожі смаки. Я не сказала їй, що бананові презервативи закінчилися одразу, щойно він витяг першого. Я вміла обстоювати свою точку зору. Але мені не хотілося, щоб вона відчувала себе слабшою за мене. Іноді мені подобалися жінки. Сильні жінки. Рідко, але таке зі мною траплялося. Я познайомила Дору із Соломоном. За це приємне знайомство вона повідомила мене, що Аркадій використовує прізвище матері (Лукін), а прізвище його батька — Коваленко. І мене душив сміх щора зу, коли він бундючно заходився лаяти «хохлів» на всі лади.
Моє життя складалося не лише з вечірок. Я працювала, але то була нудна праця. Відповідати за інформацію. Я писала статті про життябуття африканських народів, про зулусів. Усе одно смішні дописи відбраковували. «Читачі не хо чуть заздалегідь знати, що ці хатинки промазані зулуською багнюкою, тому дуже смердять. Так не привабиш туристів, розумієте, шановна?» Я писала про діамантову промисловість. Писала про крокодилячі ферми та місцеві писанки — яйця страусів, на яких зображували цілі картини. Але за весь час моєї роботи в Дурбані стався лише один кумедний випадок. Ось він. Мені здається, що то була субота. Так, саме субота, бо я відпо чивала біля басейну в будинку Аркадія, там мене знайшов знервований співробітник нашого консульства. «В нас неприємності. Наших моря ків місцева влада звинувачує у контрабанді». Теж мені, дивина. Не було того разу, щоб наші моряки залишили країну без діамантів та золота. І от їхня поліція захотіла проявити неупередженість і принциповість. Готували операцію, дипломатич ному корпусові довели до відома.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій