Видавництво Кальварія

Четвер 21 «Антидепресанти»

Четвер 21 «Антидепресанти»

ПСАЛОМ БРАТЕРСТВУ. Андрій Бондар
брати Коени — Ітан і Джоел — навчили мене
не боятися крові
брати Тютюнники — Григір та Григорій —
так нічому мене й не навчили
брати Маркс вплинули на весь голлівудський кінематограф
брати Лєтови більше схожі на батька з сином
у братів Кличків життя складається якнайкраще
братів Бранко звинуватили у зв’язках із мафією
брати Шумахери й далі представляють “Ferrari”
до речі брати Старостіни ще живі?
брати Баджо зовсім на братів не виглядають
брати Інзаґі мабуть ненавидять один одного
як і брати Чорноволи
братів Суркісів краще не знати
брати Савлохови здається сидять
брати Медведчуки сподіваюся сядуть
братів Хачилаєвих і братів Бараєвих скоро всіх постріляють
з братами Прохаськами давно не бачився
братів Лучуків ніколи не бачив разом
братів Покальчуків навіть не хочу бачити
братів Капранових хронічно не розрізняю
Василь і Вадим Скуратівські — не брати
Іван і Євген Марчуки — не брати
“Брати Гадюкіни” — теж не брати
“білі брати” знову співають гімни в переходах метро
брати Ворнери зняли другого “Гаррі Поттера”
брати Вайнери здається еміґрували або повмирали
брати Стругацькі вплинули на кілька поколінь
але мене чомусь обійшли бо
мене більше цікавили брати Гонкури
брати Еліоти — Томас Стернз і Джордж
брати Голмси — Шерлок і Майкрофт
“Брати Карамазови” та “Йосиф і його брати”
а дитинство моє — це взагалі суцільні брати Ґрімм

з братів Джексонів у люди вийшов лише Майкл
з братів Нобелів — лише Альфред
з братів Ульянових — лише Володимир
з братів Бушів — лише Джордж
з братів Зерових — лише Микола
але Михайлові пощастило більше
братам Люм’є пощастило обом

крім усіх згаданих є брати
єдинокровні єдиноутробні молочні зведені духовні
молодші середні старші
брати-близнюки брати-двійнята сіамські брати
двоюрідні троюрідні лісові серапіонові гедеонові
“Брати Тютчеви” — продаж упаковочних матеріалів
є побратими братушки братанки братчики братіки братки братухи братани брателли
брати по нещастю і брати по зброї
тріє як рідні брати самому чорту брат
ні сват ні брат на брата брат о де ж ти брате
братовбивці братолюби братопродавці
брати во Христі брати-мусульмани брати-слов’яни брати-пілоти брати-акробати брати Ґавз
бувають брати більше схожі на коханців
бувають брати взагалі між собою не схожі

якби у мене не було брата
хто б тоді мені розповів у чому відмінність між
жіночими та чоловічими статевими органами?
кому б я довірив таємницю свого першого кохання?
хто б мене навчив як добувати нехитре чоловіче задоволення?
хто б мені пояснив різницю між штрафним і вільним ударом?

хтось обов’язково мусить бути поряд
якщо у вас немає брата дай вам бог бодай сестру

із сестрами навіть ще цікавіше

Уривок з роману «НЕ ДУМАЙ ПРО ЧЕРВОНЕ»
Світлана Пиркало

Дія у романі відбувається в Лондоні, куди героїня на ім'я
Павліна Стопудів приїхала у пошуках не скажу чого,
аби не розкривати всіх таємниць іще до того, як роман вийде друком.


МІЙ ГОЛУБИЙ ДРУГ
У мене був голубий друг. Його звали Дмитрик, він був українець із Києва. Дмитрик був із цих нових молодих українців, які знали по кілька мов, заробляли багато грошей у комерційних фірмах та банках, подорожували по всій Європі і прекрасно себе почували зі своїми зарплатами в Україні, де, на відміну від Європи, досі можна дешево і дуже смачно поїсти і випити.
Дмитрик був дуже радий, коли дізнався, що я переїжджаю до Лондона. Гей-життя в Лондоні — дуже бурхливе, і я знала, що в нього тут є романтичне захоплення на ім'я Олег, який працював барменом в одному з гей-барів у Сохо. Правда, я не знала, на якому етапі їхні стосунки були на той час. Проте Дмитрик часто їздив до Лондона і добре знав, де який бар у Сохо.
Якось старий хрич сказав мені, що їде на півтора тижні на південь Іспанії. Я подзвонила Дмитрику і сказала, що хаза є, можна їхати. Дмитрик одразу ж пішов за квитками.
День від'їзду старого хрича і приїзду молодого підараса видався сонячним. Як тільки старий зі своїми валізами, крекчучи, забрався в таксі, я заперла хату і поїхала зустрічати Дмитрика до аеропорту.
— Гей-гей! Стопудів! Розтовстіла, корова, пику собі наїла на буржуйських харчах!
— На чорта я тебе запросила, я вже шкодую. Іди назад у ті ворота і згинь з моїх очей, — сердилася я, забираючи у Дмитрика меншу сумку.
— Ну не сердься, пикатенька, я тебе вилікую. Кілька днів у нічних клубах із підарасами — і зразу похудішаєш.
Це, як виявилося, був не жарт. Дмитрик зробив кілька телефонних дзвінків, і на вечір одразу назбиралася компанія із семи голубих. Один був італієць, один російський князь в екзилі, один москвич, решта українці.
— Білосніжка і сім гомів! — радів Дмитрик, одягаючись увечері.
Збираючись гуляти, я подумала, що ніщо мені не заважає одягнутися як курві. Усе одно йду гуляти з голубими. І я вчинила відповідно. Дмитрик критично оглянув мене на високих підборах і в червоних панчохах-сіточках, але нічого не сказав. Проте коли я навела очі чорним, а губи намалювала рожевою помадою, він все-таки не витримав.
— Стопудів, ти виглядаєш як трансвестит.
Я не відповіла і натомість намазала щоки рум'янами.
— І як дешева блядь до того ж. Мені з тобою соромно йти по вулиці.
— І правильно, — сказала я, — бо мене ніхто не впізнає в такому вбранні, а тебе всі впізнають. І взагалі мовчи. А то розповім твоїй родині в Івано-Франківській області, що ти приїхав до Лондона і замість картинної галереї зібрав табун підарасів і збираєшся у підарський клуб.
Я підняла волосся вгору і заколола. Вийшло дуже гарно.
— А тепер, — сказала я, — перед виходом давай по абсенту. Я недавно купила в Сохо пляшечку.
— Почому?
— Краще не питай.
Я налила дві скляночки абсенту, опустила туди по грудці цукру на ложечці і підпалила зелену рідину за допомогою зубочистки, припаленої від запальнички. Почекавши якусь мить, ми одночасно ляпнули долонями по склянках, від чого вогонь погас, і залпом, як русскую водку, випили абсент.
В очах на якусь мить потемніло, а потім якось просвітліло. Подивившись на Дмитрика, я зрозуміла, що йому теж просвітліло.
— Ну, а тепер можна йти.
Ми зустрілися з хихотливою зграйкою підарасів. Вони теж уже десь бухнули, але нам було краще, ніж їм.
— Підараси всіх країн! Єднайтеся! — ще здалеку закричала я.
— Замовкни, Стопудів, вони образяться.
— Чого це вони образяться? Я ж маю на увазі в гарному сенсі слова.
Як тільки ми підійшли до купки голубих, я одразу ж сказала їм:
— Я дуже часто кажу слово «підараси». Може, комусь це здасться неполіткоректним, але прошу пам'ятати, що я завжди кажу це з великою любов'ю і теплом. Окей?
— Окей, — погодилися вони.
— Ну що, підараси, — сказала я, — пішли бухнемо за знайомство.
Ми пішли у нічний клуб, який називається Гетто. Цей заклад повністю відповідав своїй назві. Затиснений між кількома маленькими провулками, цей нічний клуб був напханий пасивними гоміками, трансвеститами, транссексуалами, бородатими мужиками у шкірянках. Де-не-де траплялися молоді стильні хлопці — про себе я їх прозвала новим поколінням підарасів. Вочевидь, вдень вони працювали в Сіті, увечері йшли до спортзалу качатися, а вночі шукати пригод на свою задницю.
Ми сіли за столик у кутку, хтось пішов до бару по коктейлі. Зав'язалася невимушена розмова. Розмова була настільки невимушена, що в мене час від часу від здивування відкривався рот.
Наприклад, один із хлопців, італієць, який сидів поруч зі мною, несподівано запитав мене:
— Як ти думаєш, мені переспати з Володею?
— А хто такий Володя?
— Той, хто пішов по коктейлі.
— Ну, звідки я знаю. Він тобі подобається?
— Ти розумієш, він непоганий. У нього гарний зад, і його коханець казав мені, що також гарний член. Але він несерйозний. Він дуже молодий, і йому тільки хочеться барів, клубів, виходити аут. Він більше мене збуджує, ніж хлопець, із яким я зараз живу, але якщо я залишу того і буду з цим, то я не знаю, чи він захоче бути зі мною, чи буде далі ходити по клубах. Але ж він симпатичний.
— А ти коли-небудь закохувався? По-справжньому? — спитала я.
— Я так. Я закохувався у школі, ще в Італії. Там був один дуже гарний хлопець. Коли ми були разом у роздягалці, у мене вставав член. У нього було таке гарне тіло. Я думаю, я йому теж подобався, але ми так і не переспали одне з одним. Я думаю, то була справжня любов.
Тим часом повернувся Володя з тацею напоїв. Ми всі почали пити текілу. А коли люди починають пити текілу, з ними починають відбуватися різні речі. Наприклад, вони хочуть пригод.
Через якийсь час ми всі погубилися серед натовпу. Я танцювала ча-ча-ча з голубим російським князем в екзилі. На ньому було картате пальто шістдесятих років, куплене на антикварному ринку на Портобелло. Він розповів мені, що пише одночасно три книжки, одну із них про духовну історію Росії, а також чотири кіносценарії для документальних фільмів.
Його мрією було проїхатися Сибіром, особливо тими місцями, де колись у засланні жили його предки-декабристи. Князь виглядав як пасивний гей за версту. Мені здавалося, що їхати в Сибір йому не варто.
— А ти не боїшся, що місцеві мужики будуть створювати тобі проблеми?
Князь томно здивувався.
— Ну які ж проблеми, ми будемо говорити про Росію.
— А пити горілку?
— О ні, я не можу пити горілку, у мене хворий шлунок.
— А як же ти їстимеш пельмені без горілки.
— Пельмені я їсти не можу, я вегетаріанець.
— То тоді взагалі краще в Росію не їздити, бо тільки накличеш собі проблем.
Князь ніколи не був на батьківщині своїх предків. Йому здавалося, що це країна повна монастирів і духовного очищення, а також бородатих босих мужиків із косами, що пишуть романи про війну і мир. Говорив він з усіма англійською мовою. Мені здавалося, що я дала йому добру пораду не їздити в Росію, а якщо їздити, то в Санкт-Петербург і там сидіти тихо.
Дмитрик танцював на подіумі. Шельма мала струнку фігуру і гарне обличчя. Навколо нього товклося кілька голубих.
Ми дотанцювали із князем. Я вирішила відпочити і сіла в крісло в кутку, якось раптом відчувши, що стомилася.
Проте просиділа в самотині я недовго.
Похитуючи стегнами, до мене підійшла білява дівчина в яскраво-рожевому светрі. Вона сіла мені на коліна, вийняла цигарку в себе з рота і застромила її мені між зуби.
Я не дуже знала, що робити, тому просто сиділа собі далі і курила її цигарку.
Дівчина була, мабуть, незадоволена моєю відмороженою реакцією. Вона витягла рожеву помаду і почала нею мазати мені губи.
Знову ж таки, я не дуже знала, що робити. Не хотілося ображати дівчину.
Зрештою вона і припинила і спитала мене:
— Я гарна?
Я не почула — занадто голосно грала музика.
— Я гарна? — знову спитала вона.
— Дорога, ти просто чудова, — сказала я.
— Хочеш, я тебе повеселю?
— Що?
— Хочеш, я тебе повеселю?
— Ну валяй.
Дівчина почала танцювати переді мною якийсь дивний танець, підспівуючи словам пісні, що саме грала, і явно ілюструючи своїми рухами те, про що у цій пісні йшлося. Мені хотілося їй сказати, щоб вона не витрачала на мене свій час. Очевидно, їй самій набридло намагатися мене розважити, і вона десь затесалася в юрмі. Я одразу викинула її цигарку. Уявити собі тільки, що вона могла облизувати перед тим, як її закурити. Мені захотілося піти десь на чисте повітря.

[…]

САЛО
Замість Дмитрика, втім, невдовзі мене почав веселити старий хрич. Він повернувся з відпочинку з новою енергією і почав мене діставати просто з порогу.
Одного вечора я зайшла на кухню покласти собі бляшанку пива в холодильник. На кухні, схилений раком, уже стояв старий хрич, намагаючись щось витягнути собі з самого дна, як завжди.
Звичайно, коли ви маєте старий, маленький холодильник, повний мотлоху, такого як безкінечні шматки пармської шинки і вонючого синього сиру, і додаєте до цього старого хрича, ви отримуєте трагедію. Він вивалив півхолодильника на себе і на підлогу.
— Оооо! — зі щирим стражданням у голосі завив він. — Оооууу!!! — Хрич не переставав тягнутися рукою до дальньої банки йогурту, незважаючи на те, що одна така ж точно стояла просто біля його руки, а також на те, що він щойно вмолотив дві баранячі відбивні. Це просто неймовірно, думала я, до чого людина любить створювати собі проблеми. Ну перед носом же в тебе той самий йогурт, ну чого ти з ногами залізаєш у холодильник?
Я мовчала, аби своєю порадою припинити клоунаду не спровокувати його на істерику щодо того, що він старий і хворий.
— О!— продовжував старий прокладати свій шлях крізь завали салямі. На довершення всього з однієї з полиць ляпнувся кульок із моїм салом.
Спочатку я мала твердий намір дочекатися, доки йому набридне цей цирк, і він закінчить його сам. Проте він вочевидь не збирався. Він завивав, як поранений барс. Принаймні мені здається, що поранений барс завиває саме так.
Зрештою мені набридло, я підняла банку йогурту і віддала йому, попутно запихаючи в морозилку жерстянку пива.
— А що це? — не припиняючи страждань, спитав він, показуючи тремтячим пальцем на кульок із написом «Теско» і зі вмістом коштовного українського свіжого білого сала, яке на моє прохання контрабандою провіз до Англії Дмитрик.
— Це сало, — сказала я і стала в захисну позу.
— Що це за жахлива річ? Вона ж смердить! Що це таке взагалі? Що ти з ним робиш?
— Я його їм. Це такий український бекон. І воно зовсім не смердить.
— Ні, смердить, я його нюхав!
— А чому це ти, цікаво, нюхав моє сало?
— Я його нюхав, бо воно смерділо. Ти була на роботі, я поліз у холодильник, а там була ця жахлива річ. Для чого вона тобі? Я думаю, її давно час викинути. Вона зіпсувалася.
Я почала злитися. Вочевидь, саме на це він і розраховував.
— Вона не зіпсувалася. Я це їм, жеру я його. Це дуже свіже українське сало. Воно зовсім не смердить, воно в пластиковому кульку.
— Воно загорнуте у серветку!
— Я знаю. Це український рушник. А зверху воно загорнуте в кульок.
— Де ти його взяла?
— Мені привіз друг із України.
— Я думаю, його треба викинути.
— Навіть не смій про це думати. Це найцінніша річ у цьому домі.
Я повернулася і пішла до своєї кімнати, де грала гарна португальська музика, за якою майже не чути було старого хрича.
Мені раптом захотілося сала. Яка це чудова річ, думала я. Яке воно ароматне. От би зараз зажувати шматочок. Я розуміла мишей. Проте мені не хотілося йти назад на кухню, різати сало і, можливо, зустрічатися з необхідністю ще раз вступати в діалог із цього приводу.
Проте діалог прийшов до мене сам.

[…]

БУХАТИ ПО-УКРАЇНСЬКИ — ЦЕ ЯК ЛЮБІТЬ ПО-РУССКІ
Бухати в готелях — це взагалі дуже українська тема.
Якщо ви десь в Україні на музичному фестивалі чи арт-хепенінгу, це загалом означає, що у вас немає грошей, бо ви митець, і єдине місце, де ви з друзями-такими ж митцями можете посидіти і випити, це готель. У цьому ж готелі ви курите траву, якщо вона у вас є, і любите осіб протилежної статі, якщо можете організувати так, щоб сусід із вашого здвоєного номера кудись дівся на певний час. Проте навіть якщо ви зустрічаєтеся з українцями поза межами України, наприклад, у Лондоні, Мюнхені, Парижі чи Нью-Йорку, і бабла у вас усіх достатньо, щоб напоїти пів-Китаю, вас усе одно тягне в готель.
— Ти звертав увагу, Террі, що українці в усіх країнах світу бухають у готелях?
— Так, справді. Але що тут дивного? В готелі ти можеш собі сісти на підлогу, ніхто не стоїть у тебе над душею і не підливає у склянку, ти п'єш собі сам скільки хочеш, допив один келих — сам собі налив інший, скільки хочеш льоду, стільки й поклав, ніхто не зачиняє в одинадцятій, можна слухати музику яку сам хочеш, можна нормально поговорити, а потім лягти спати і не лазити по дощу. Окрім того, я звик бухати в готелях. У такій країні, як, наприклад, Іран чи Пакистан, ти тільки в готелях бухати і можеш.
На голову справді починав крапати дощ. Ми дійшли до Терриного готелю і піднялися на п'ятий поверх.
— Я тебе призначаю сьогодні на барі. Будеш наливати.
Я вже казала, що це тяжка робота?
Террі дістав якийсь компакт-диск зі своєї валізи, поставив його на комп'ютері і одразу всівся на підлогу. Залунали якісь східні наспіви, але не противні, а досить приємні.
— Це я привіз із Сирії.
Ми сиділи, пили і говорили. Поступово розмова якось знову зайшла про любов, або взагалі про стосунки між чоловіком та жінкою і про те, як це складно.
— Я дуже люблю Олю, — розповідав Террі. Ми вже були в стані, коли хочеться поділитися всіма таємницями і душевними сумнівами. — Я її дуже люблю, я в неї був закоханий ще зі школи. Але я не знаю, що мені робити. Я не хочу ні про що думати. У мене є родина, і до того ж мене просто можуть убити кожного дня. Ось така в мене ситуація. Тому краще я просто бухну. А чому це ти мені не наливаєш?
Я долила Террі віскі і докидала криги в склянку.
— А ти — у тебе є хтось?
— Ні, — сказала я.
— Чекай, а в тебе ж був цей, у Києві, непоганий хлопець... як же його...
— Так, був, — перебила я його, — ми з ним друзі.
Я трохи помовчала, долила нам віскі і розповіла Террі про Джима. Террі уважно слухав. Він завжди все розумів, і з ним можна було вживати такі слова, як «любов», «пристрасть», «смерть», «пам'ять», «ненависть», «шляхетність» — він знав їхнє значення, і йому ці слова не здавалися смішними. Вам, напевно, здається, що таких слів більше немає, і вони існують тільки в телевізорі, а в реальному житті від них лишилися тільки тіні. А от Террі знав, що означають ці слова, і за це я його також любила.
З Террі ми пробухали майже три дні. Я відключила телефон, аби мене по ньому не діставав старий хрич своїми скаргами на життя, і ми лазили по Лондону, говорячи про різні речі. Я розповіла Террі, що мені часто сняться шахтарі, яких завалило під землею, і які помирають від нестачі повітря. Він розповів, що йому сняться чеченки-шахідки, яких йому довелося знімати в Москві після штурму театру на Дубровці. У них у лобах були дірки від куль, якими їх застрелили після того, як до театру запустили гази. Ці дірки Террі і снилися.
Мені, звісно, дуже не хотілося, аби Террі їхав, але він поїхав усе одно, забравши видане йому обладнання та нову телекамеру.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій