Василь ШклярКров кажанаКров кажанаЦе відбулося в покоях отця Серафима. Він дав мені випити темно-брунатного трунку, — я не вслухалася в його відразливий смак, проковтнула одним духом, заплющивши очі, як ковтають більшість бридких ліків, — потім ретельно виголив мене, хоч там темніла лише вузенька смужечка волосся, і посадив у гарячу ванну, вода в якій також була коричнева. Він щось говорив і говорив, та я не могла розібрати жодного слова, повіки злипалися, наче намазані медом, я засинала від міцного наркозу й останнє, що змогла відчути, — це те, як він узяв мене на руки й поклав у холодне крісло. А далі я опинилася в іншому світі. Спершу стала зовсім маленькою і пролазила в чорну нору — таку, в якій змостив собі гніздо одуд, тільки вона була дуже глибокою, дуже довгою була та нора і дедалі ставала ширшою. Десь там удалині мерехтіло світло й тягнуло до себе, як тягне будь-який просвіток у кінці тунелю, я повзла до нього й повзла і робилася більшою, поки не стала такою, як є. Тоді кінець нори розширився гладеньким розтрубом, я звільна ковзнула вниз, наче з дитячої гірки, й ступила на твердь. Це було потойбіччя. Це був той світ. Дивна пора тут стояла: не день і не ніч, не ранок, не вечір, а так — якась сіра безмежна імла чи застигла у просторі вічність. Не далеко й не близько бовваніли химерні тіні дерев, вайлуваті обриси гір, але ніде не видно було чогось такого, за що б зачепилося око, куди хотілося б відразу піти, роздивитися, втамувати кволу, поки що сонну цікавість. Не знаю, скільки я стояла отак ні в тих ні в сих, адже й час протікав там зовсім інакший, не цей, та от побачила врешті, як із драглистої сутіні виокремився людський силует і поволі рушив до мене. Він ішов так повагом і неквапом, ніби випробовував мій терпець, і я здогадалася, що це якесь велике цабе звернуло увагу на мою скромну персону. Дивувало хіба те, що цабе було голе-голісіньке, лиш золотий обідок обвивав його стан, а з того обідка звисало не смоківне листя, а низка мобільних телефонів. Втім, це був доволі симпатичний мужчина з доглянутим тілом і приємною, хоча й лінивою усмішкою. Такий собі Йосип Прекрасний. — Новєнькая? — гукнув він ще здалеку. — Дабро пажаловать! — Куди? — спитала я. — Как куда? Туда, куда вам і паложено. В ад. — Яке ж це пекло? — роззирнулася я довкола. — Щось не схоже. — Пєкло, пєкло, шоб ви нє сомнєвалісь. З вашєго пазволєнія разрєшітє прєдставіться: замєстітєль глави адміністрації Пек. — Пек? А де ж Цур? Я гадала, ви нерозлийвода. — Цур — глава адміністрації ада, і щас он прі ісполнєнії. Пек повернувся до мене витонченим профілем з горбиком на носі, вказуючи пальцем десь у сіре марево. При цьому я ще завважила на його куприку маленького акуратного хвостика, який буває навіть у людей з виявом атавізму. — Ідьомтє, — сказав він. — Я должєн вас гдє-то опрєдєліть. Пагаварім па дарогє. — Ви поведете мене у вогонь? Пек якось загадково посміхнувся й спитав: — Ви со Львова? — Ні, чому раптом? — Ну… Разгаваріваєтє на мовє. — А хіба тут… — Нєт-нєт, нє волнуйтєсь. Мнє нравітся, когда люді чісто разгаварівают на мовє. — Зі мною всі чоловіки переходили на українську, — з погордою сказала я. — Навіть попи московського патріархату, кілери, нардепи й неґри похилого віку. — Оно і понятно: такая інтєрєсная женщіна… Я, впрочєм, тожє папробую. Єслі гдє-то ошібусь, ви мєня ісправітє, ладно? — Добре, — погодилась я. — Достоєвський мав рацію, — сказав він без найменшого акценту. — Краса врятує пекло. — Світ, — поправила я. — Світ? — здивувався Пек. — Світ ніхто і ніщо не врятує. Йому давно гаплик. А от пекло врятує краса. Жіноча, звичайно. — Я думала, що тут все у вогні. — Так воно і було донедавна, — Пек кивнув, ґалантно взяв мене під руку і повів у сіру далечінь. — А потім тут провели реформи, після яких сутужно стало з енерґоносіями, особливо ж з вогнем… ну, і все переінакшилося. Бачите, пані… е-е-е… — Анастасія. — Бачите, пані Анастасіє, суть реформ полягала в тому, щоб пекельні муки максимально наблизити до земного життя. Бо дійшло до того, що пекло багатьом почало видаватися медом порівняно з тими стражданнями, яких люди зазнають на землі. Ну, що таке, скажіть мені, вогонь? Тому, хто помер, він уже не пече і не гріє. До того ж вогонь — це чистота, святість, а ми його переводили на грішників. Ні, пані Анастасіє, пекло повинне бути сірим, як земне життя. Тому ми вистелили його наймаснішими чорноземами, розбили на плантації… е-е-е, пробачте, плантації — українською краще буде лани широкополі, так от, розбили на лани, й на кожному з них тепер працюють грішники. Як і на землі. Одні гарують без перепочинку на буряках, другі на картоплі, треті сіють гречку, ну, і так далі. — Це справжнє пекло, — вихопилося в мене. — І за це їм, звичайно, ніхто нічого не платить? — Тут гроші взагалі не ходять. Тут комунізм! — патетично сказав Пек. — Садизм якийсь. — Я знобливо повела плечима і відчула, як він міцніше, майже до болю стиснув мою руку вище ліктя. — А ви що хотіли, пані Анастасіє? Щоб ми влаштували грішникам курорт? Ні, тільки максимальне наближення до земного буття дає найбільший ефект. Ми тут працюємо над кожною дрібничкою і вже навіть клонуємо комарів, аби вони кусали наших… гм… підопічних під час польових робіт. Ця комашня вже й нам допікає, але що вдієш. Реформи потребують жертв. Що далі ми йшли, то пекло ставало виразнішим, тут і там у тумані вже проглядали згорблені постаті грішників, які трудилися на масних родючих чорноземах. Сіроми дуже нагадували колгоспників, вони були чорніші за чорну землю, і ніхто навіть голови не підвів у наш бік, хоч усі вони копали, садили, сіяли, пололи дуже повільно, з натугою, і великі ситі комарі над ними літали також повільно, ліниво, довго прицілюючись до ще невжалених місць. — Чому тут усі такі мляві? — спитала я. — Не мляві. Вгамовані. Це одне з найвишуканіших покарань для людини — довести їй, що поспішати немає куди, бо її ніде і ніхто не жде, — дуже повільно промовив Пек і по-змовницькому мені підморгнув. А пекельний чорнозем і справді був неймовірно плодючий: грішний смерд ще не встигав досапати рядок буряків до кінця, як початок того рядка вже заростав бур’яном по коліна, і треба було вертатись назад, щоб починати все спочатку; насіння гречки, потрапивши навіть на чорну ногу гречкосія, вмить проростало, і все дозрівало тут на очах — не встиг посіяти, як уже мусиш пожинати плоди і знов орати, заволочувати, садити, сіяти, полоти, підгортати, визбирувати довгоносиків та колорадських жуків, яких, певна річ, також клонували в безмежній кількості, як і комарів та інших комах-паразитів. Один тлустий комарик поважно опустився навіть Пекові на сідницю, і той делікатно зігнав його хвостиком, після чого нахаба невдоволено зазумрів і поволеньки, як бомбовоз, поманеврував прямісінько до мого носа. Тяжкий від переситу, він летів так ліниво, що я без особливих труднощів упіймала його двома пальцями й хотіла задушити, аж тут Пек суворо мене застеріг: — Не убий! — сказав він. — Що-що, а ця заповідь у пеклі непорушна. Це вам, пані Анастасіє, не земля, де править беззаконня. Ви його впіймали за крило? — Ні, за яйця, — знічено сказала я. — Може, бодай прищикнути? Щоб не розмножувався. — Відпустіть! — наказав він. — Ви не уявляєте, скільки праці й старань ми доклали, щоб розплодити цих кровопивць. Якщо ви ще й у пеклі вчините гріх, то зазнаєте більшої кари, ніж оці сіроми, — показав він на широкий лан, де земелька була така, хоч на хліб намазуй. На ній росли буряки з величезною, як пальмове гілля, гичкою, й один бідолаха, зігнувшись у три погибелі, пер на собі лантуха з тією гичкою. Я ледве впізнала у ньому шутого цапа, котрий ще недавно ганяв на чорному джипі, в якому його й зрешетили з «калашника», і навіть зраділа, що здибала тут знайомого. — Привіт, шутий цапе! — гукнула до нього весело, але він чомусь зовсім не перейнявся моєю втіхою, лиш поволі вистромив голову з-під важезного лантуха, наче слимак виглянув з мушлі, й проказав сам до себе: — Тісний Твій світ, Господи, і пекло Твоє тісне. — Зустріла друга? — трохи ревниво спитав Пек. — Він до нас теж потрапив зовсім недавно. — Недруга,— сказала я. — Саме тут йому й місце. Здирник намаханий. Пристрелили як собаку. Пек з цікавістю подивився на мене. — Вибачте, світла пані, а як ви, така молода, сюди потрапили? — Тобто? — Який ваш найбільший гріх? — Я зраджувала свого чоловіка. Але цьому є своє виправдання. Більша моя вина, мабуть, у тому, що він утопився на моїх очах і я не змогла його врятувати. — Прикро, — сказав Пек. — А сама чому так рано пішла з того світу? — Я?.. Я… напевно, померла під час пологів. — Пологів? — перепитав він з недовірою. — Ну, не зовсім… Під час аборту. — Тепер зрозуміліше, — сказав Пек і прискіпливо оглянув мої виголені ложесна. — Але й без аборту у вас стільки гріхів, пані Анастасіє, що їх вистачило б… на сотню наших клієнтів. — А ви знаєте їх причину? — спитала я з викликом. — Причини нас не цікавлять. Ми фахівці наслідку. А причини розглядає Той, Хто вирішує, куди вас спровадити — до раю чи пекла. Втім, вам немає чого хвилюватися. До вашої чести, скажу, що до раю отак відразу взагалі ніхто не потрапляє з дорослих людей. Спершу всі, за винятком немовлят і малоліток, прямують прямо до нас. — Як це –— спершу? А потім? — А потім кожен має шанс потрапити до раю. Існує так звана пекельна демократія і, відповідно, пекельна мрія. — Нічого не розумію. — А що тут розуміти? Все як у нормальних суспільствах. Є чітко вироблена виборча система. Кожні чотири кола мук, по-вашому кожні чотири роки, грішники обирають до раю чотириста п’ятдесят мучеників пекла. Переміг на виборах — і будь ласка, раюй собі по самісіньку зав’язку. — І яка ж у вас виборча система? — компетентно спитала я. — Пропорційна, мажоритарна чи змішана? — Змішана, — сказав Пек. — Тут усе нахуй змішане. — А партій скільки? — А от партій якраз суворо визначене число. Сім. Ви ж знаєте, що існує сім смертних гріхів. За схильністю до них і групуються грішники в партії. Можете їх перелічити? — Пек влаштував мені справжній іспит, але не на ту натрапив. — Пихатість, гнів, лінь, жадібність, заздрість, обжерливість… — Цілком правильно, — сказав він. — Шість. А сьомий? Ви пропустили один дуже смертний гріх, який, власне, за своєю непростимістю посідає друге місце в цьому реєстрі. — Обжерливість, заздрість, жадібність… — почала я з іншого боку, але знов не долічилася сьомого смертного гріха. — От бачите, — вдоволено сказав Пек. — Кожен забуває насамперед те, на що сам слабує. Ми в чужому оці остюка бачимо, а в своєму і скирти не помічаємо. Та вже на другому місці, пані Анастасіє, стоїть х… — Хтивість! — випередила я його. — Браво! Авжеж, хтивість. Очевидно, саме до цієї партії чи принаймні до її симпатиків належатимете й ви, — сказав Пек, і на його золотому опояску підозріло заворушилися мобільники. — Це ще як сказати, — повела я плечима. — А яка у вас партія правляча? — Обжерливости, — сказав Пек. — Фе! Як негарно. І грішники за неї голосують? — На те вони й грішники, щоб голосувати за гріхи. Хіба там, на землі, не тому люди обирають злодіїв, казнокрадів, убивць, брехунів, ненажер?.. Бо вони самі такі. Чи ви маєте інше пояснення? Сказати йому, що людей просто обдурюють, не повертався язик, бо тоді виходило б так, що ці пихаті, хтиві, гнівні, ледачі, жадібні, заздрісні, ненажерливі люди до всього ще й дурні, як сто пудів диму. — Чого задумалися, пані Анастасіє? Вам щось не подобається в нашій партійній системі? Тоді організовуйте свою партію. Жіночу. Наприклад, «Жінки за рай у пеклі». Але пропаґувати вам усе одно доведеться один із смертних гріхів, інакше вашу партію не зареєструють. Та й ніхто її не підтримає. — Мені ближчі питання духовности, — сказала я. — Чи, приміром, релігії. Сам Бог велів консолідувати грішників довкола віри… — А що тут пропаґувати? — перебив мене Пек. — Хто сюди потрапляє, той уже й так вірить. Це якби вдалося об’єднати всі конфесії в єдину помісну церкву, ото було б діло! — Гаразд, — сказала я. — Припустимо, що мене обирають до раю, хоча, чесно кажучи, я не уявляю, як можна вести виборчу кампанію там, де не ходять гроші. Але ж потім, відбувши певний термін, я знов мушу повертатися до пекла? — А от і ні. Той, хто потрапляє до раю, залишається там назавжди. Хай уже й не обранцем, не з усіма пільгами й почестями, але випхати його звідти практично неможливо. У раю, знаєте, є маса посад і тепленьких місць для найбільших грішників. Але ми з вами, пані Анастасіє, забігаємо далеко вперед. Спершу нам треба визначитись, чим ви займетеся тут. І мушу вам сказати, що така панна, як ви, зможе нагріти собі непогане місце і в пеклі. — Я матиму право вибору? — Звичайно. Але за умови, якщо поводитиметеся… е-е-е… — його рука ковзнула вниз на мою сідничку. — Ну, ви самі розумієте. — А чим іще займаються грішники, окрім польових робіт? — спитала я. — Ви що, можете придумати їм тяжчу кару? — здивувався Пек. — Тоді пропонуйте, і якщо вам це вдасться, то станете нашим найбільшим реформатором. Але я сумніваюся. Ще в першу світову війну, коли німці прийшли в Україну і ваші вільні козаки захопили їх у полон, то що зробили? Думаєте, били їх шомполами чи заганяли в ґазові камери? Дзуськи! Примусили сапати буряки. Більшої кари й приниження німецький солдат не зазнавав ні до того, ні після. На опояску в Пека зателенькав мобільник, він спритно відстібнув його і підніс до вуха. — Пек на проводє… Да… Да, новєнькая, очєнь дажє нічєво… Волоси, бля, огнєнниє, глазіща зєльониє, губи пухлєнькіє, а внізу вопшє, бля, корольок. Шо? Прямо к тєбє? Ну, Цур, ти хотя би раз поступілся. Чьо ето я оборзєл? Ладно, вєду. Как ето бєгом, как бєгом, єслі бєгать дажє наша констітуція запрєщаєт? Вот правєдьом рєфєрєндум на плантаціях, тогда пожалуста. — Послухайте, — звернулася я до Пека, коли він почепив мобільника на золотий обідок. — У вас тут взагалі яка мова держ… м-м-м… пекельна? — Ніяка, — сказав він. — Тут політична нація, хто як хоче, той так і пиз… балакає. Та чи повинно це хвилювати таких вродливих жінок? — Він повернув мене обличчям до себе. — Откуда ето у вас? Откуда ето нєздоровоє прістрастіє к мовє? — Я дала обітницю. Сама собі присяглася не робити дві речі. — Какіє? — Не любити одним-одного чоловіка… — Ну, ето вам здєсь і нє свєтіт. А шо второє? — Не розмовляти щурячим голосом. — Развє рускій язик щурячій? — Ні, — сказала я. — Але ви російської мови ніколи й не чули. — Бросьтє, нє ето главноє. — А що головне? — Що? — він узяв мене за стан і так притиснув до себе, що я не могла дихнути. — Ось що! У мене ввійшло не тіло, а розпечений шворінь. Оце він і був, той пекельний вогонь. Я завила від болю, але ще встигла побачити, як насолода спотворює його красиве обличчя. Воно старіло й робилося баб’ячим, і врешті-решт я розгледіла, що це таки Баба Яга настромила мене на держак мітли і регоче беззубим ротом прямо в обличчя. Лише два кривих жовтих пеньки по-щурячому стирчали в її пащі, і з того чорного дупла виривалося каркання: — Ур-р-родіна! Ур-р-родіна! Ур-р-родіна!!! Ето он із-за тіб’я мєня бросіл… Сталося. Пекло мого життя наздогнало мене і тут. Я закричала щосили, але в мені вже не було ні сил, ні духу, ні голосу. Усе те проковтнув пекельний жах. Мене з головою поглинула його чорна паща, і, знемагаючи в її лещатах, я тільки чула, як десь далеко-далеко глухо зумрить сурма. Може, то біля воріт раю сурмив тривогу ангел Херувим, забачивши, що до житлища святих наближається хтось із грішників. |