Пафос

Пафос

Корватові сняться сни.
Він стоїть на пласкому дашку чорної мікросхеми посеред Вселенської Плати. Монтажна збірка недбала, неоковирна, шмаркотлива. Ніжки транзисторів КТ-315 повигинались у п’яному танцюризмі. Зліва — комуністична навала червоних прапорцевих конденсаторів і кілоомних резисторів МЛТ. Над обрієм підноситься радіатор П-212-го, блискучого і величного, як інопланетний корабель. Між діодами тягнеться стежка. Корват посрібленою пелюсткою сповзає з мікросхеми і простує до радіатора, оминаючи озерця застиглої каніфолі. Радіатор оточено нестерпною спекою, але Корват чомусь вперто йде до нього, перестрибуючи і переповзаючи пагорби затвердлої пасти. Від стовбурів реле відокремлюється старий приятель Корвата — величезний павук — серійна нічна примара, з котрою — немов з невиліковною хронічною хворобою — друг реввоєнгакера вже навчився співіснувати. При перших відвідинах павук був збитошнішим: тримав у нещадній облозі будинки й міста, якими блукав переляканий дух Аристида Михайловича, дерся крізь вікна і вентиляцію, народжував соймики поганючих павучат, шкрябав дах і шарудів у пивниці. Потім павук помудрішав, став повільним, статечним, металево-дзеркальним. У це сновидіння павук випірнув у всій своїй зірчасто-симетричній величі — космічною комахою, абориґеном металевих хащ і живицевих озер Плати. «Привіт!» — каже павукові Корват: «Ти якраз вчасно. Тут не дуже приємний світ, і з тобою мені веселіше. Вдвох ми обов’язково подолаємо увесь цей діодно-транзисторний фестиваль, ці слизькі каніфольні відмінки площин, цих припайних oneway’них бероузників, цю розчепіреність емітерних ніжок, ми загорнемо це все у... До речі, а де тут трьохсотвольтовий струм, щоб спалити весь цей мотлох нафіґ?..» Павук не відповідає (у цьому сні він німий), пробігає повз радіатор, червоніє, втрачає металевий блиск, кулястішає і зникає під циліндром електроліту. Спека і задуха застрибують на Корвата разом і раптом. Одяг набрякає вологою.
Він на мить пробуджується, затуляє обличчя від нападу блукаючих світлових плям і знову падає в сон, де на тлі струменів мороку висить скуйовджена туманність світного газу, край хмари темної матерії, підсвіченої густим вогнем метрополії синьо-сапфірового сяйва. На тлі хмари з’являється танцівниця. Вона оголена й темношкіра. Просякнуте сріблястим мерехтінням тло уподібнює її до статуї чорного металу; лише зуби і білки очей спалахують платиновим і сніжним. Танцівниця сплесковим рухом піднімає руки і різко вигинає стегно. Її ноги напружуються, м’язами стегон і живота пробігає спазматична хвиля, що підкочується до перс, напинає їх вітрилами хоті і розгладжує бганки навколо сосків. Танцівниця повертає голову. Корват бачить її профіль, бездоганну будову довгастого лівійського черепа, різьблену мушлю вушка і набряклу, нез’єднану спраглу плоть напіврозтулених губ. У такт нечутному ритмові танець починається швидкими пасами рук і жорстко-різкими напівобертами торса. Груди кружляють і рухаються окремо, немов кулясті одноокі істоти, заполонені шкірою. Танцівниця різко присідає, закидує голову так, що кадик виходить з напружених м’язів шиї трикутним виступом, а руки починають безупинно відхиляти невидиме гілляччя, нависле над обличчям. Різкий рух стегон уперед, і порослий волоссям вівтар Божества Оргазмів розкриває свої пелюстки поміж струнами закам’янілих м’язів. Білі звірині зуби стискаються, дівчина стрибає, злітаючи над шерехатим кордоном, і рвучко обертається, відкриваючи сновидцю спину з глибоким хребтовим рівчаком й кальдерами рамен. Спина починає танцювати над завмерлими стегнами, ритм швидшає, хвилі тепер котяться униз, до сідниць і занурюються у рухливу темряву між ними. Корват відчуває спеку, що випромінює чорне тіло, розжарене танцем, і твердий притиск кубелець, котрі вже поряд. Його чоловіче єство напружується назустріч спеці й притиску і витягає його, ніби рибину, у реальність.
Тут, в реальності, його марно збуджене тіло огорнено наскрізь промоклим простирадлом, нічною задухою травневої Галілеї, шкрябанням і шарудінням.
— Кляті голуби... — чути з темряви голос Жури.
На горищі прибудови живе чимала колонія сизих тіверійських голубів. Шарудіння й сморід удвічі знижують орендну плату, але господар твердо забороняє заїжджим зачіпати птахів і вигрібати з горища послід (Божі сотворіння приносять будівлям талан і благословення Правічного).
— Краще б заплатили за готель, — мурмоче Жура, сідаючи біля вікна курити.
— Готель коштує втричі дорожче, — резонує Корват.
— Треба було пошукати дешевший. Ми ж, окрім «Шератону», ніде не питали.
— Йдемо зараз?
— Спи...
— Я ніби вже виспався.
— Щойно дзвонив до «Ла Стради», до центрального офісу. Нічого конкретного. Тільки спалив купу юнітів. Може поліція тут робить «дах» нелеґалам? Всі крутять, не дають інформації.
— Однозначно.
— З тим номером, що в оголошенні знайшли, теж нічого...
— Дзвонив?
— Це не та Анджела.
— Ти казав, що оголошення написане її почерком.
— Ну...Уявляєш... Такі співпадіння. Почерк, місто, ім’я...
— Знаки.
— Які?
— Треба чухати звідсіля. Поки не прожились до останньої копійки.
— Чекай ще. Перельман обіцяв попитати в бандитів.
— Та він вже питав.
— Він питав тутешніх ізерів. А тепер спитає арабів і назаретських ізерів. З Ілліту.
— Ще назаретських бандитів нам не ставало. Для повного кайфу.
— Ти б розповів щось, — пропонує видавець. — А то тільки спиш і розводиш панічні настрої.
— А що ж тобі розповісти?
— Вірші ж пишеш, напевне? Запердоль що-небудь.
— Я своїх не пам’ятаю.
— А з Франка що-небудь?
— Не смішно, батьку. Прочитаю тільки один вірш. Як то каже наш професор Боровчук, з тематичною прив’язкою. Про нещасну долю жіночу. Це вірш талановитої та нестримно перспективної дівчини. Затятої трансміґрантки та германофілки:

Назавжди залишитись в борделі поблизу Відня,
трахатись лише з українцями, курвам на подив.
Після оргій писати послання рідним,
питаючи, як їхні виразки і кілько жуків на городах.
Ходити щодня у міні по Schlossbergstrasse,
звикнути до збоченців, купити авто,
жити з собою у злагоді, складаючи дяку Спасу
за те, що аналіза добра. Й раптом
років через двадцять, коли вже ніхто не буде
впізнавати в тобі чужинку, прокинутись на світанку,
облаяти всіх по-вкраїнськи знову ж на подив людям
і, не знімаючи з себе весь обладунок путанки,
вирушити у дорогу з наміром не повертатись,
дивуючи тих, хто не знав, що збирання жуків має
таку повертальну силу.
І самій здивуватись.

— Жіноче єство тяжіє до розбещеності, — роздумливо прорікає Жура. — Так само, як і жіноча творчість...
— Ну, не погоджуюсь, Борисовичу. Жіноча література, як підказує досвід, утримує в собі преференції цнотливості навіть краще за чоловічу. А цей вірш, до речі, отримав почесну відзнаку одної з модерних літературних академій.
— Як казав один механік: ані там, в ставкє Гітлєра, всє малахольниє... А мій досвід мені підказує: всі жінки — курви...
— Маю з собою текст нової повісті, — перериває мовчанку Корват. — Хочеш почитаю? Все одно ці шкрябучі тварюки нам спати не дадуть.
— Не дадуть... — погоджується Жура. — Ти цю повість постійно з собою тягаєш?
— Постійно. Маленька така письменницька шиза.
— Приймається. Теж про курвів?
— Про лицарів.
— Хто ж це читати буде? Ти б краще про курвів писав.
— Послухай спочатку.
— А про курвів в тебе нічого немає?
— Будеш слухати?
— Хіба маю вибір?
— Тоді не буду читати.
— Не ображайся, Аристиде Михайловичу. Вже й пожартувати не можна. Тонка, я бачу, у тебе письменницька натура!
— А нє...
— Читай.
— Не хочу.
— Я прошу.
Корват витягає стос листів а-четвертого формату, підсувається ближче до нічника і починає читати.

МОРЕ ЯСНОСТИ

Сливе як баси, ці зненавиджені тонкощами хмари, влежалі, означені, ранкові, що ледь випростались з-під тягаря Мардукового Шляху, ще не зігріті Сонцем, вологі на доторк погляду, зашпилені зеленкуватими скошеними променями, сподобились вивільнити центр небокраю і розбрестися надобрійною отарою.
Розбитий Всесвіт — Молох чавлених крашанок — застиг під цим розгромадженим небом, зростаючись після нічного поскиблення, після щоопівнічної аварії буття, коли шестерик Нічних Богів розрізає дишлем сплетені темрявою стихії і чорною хвищею проноситься Сущим, вкриваючи потом зсохлі ґросмейстерські тіла таємних володарів підсоння.
На пупці Всесвіту, на вершечку пагорба, подібного до врослого у землю велетенського кадуба, серед ранкової веґетативної сили, котра напинає деревами і травами вітрила збитошної змуленої життєвої послідовності, стояв 23 липня 1649 року старий китаєць Чунь.
Він був одягнений у теплий засмальцьований халат і оновлені гостроносі чоботи: на лівому була латка з видубленої шкіри рабина Тойва, на правому — із свіжої шкіри костянтинівського ксьондза Коцького. Повстяний капелюшок прикривав укладену спіраллю сиву косу і волосяну схованку з діамантом, поцупленим з вівтаря Барської Катедри.
Чунь дивився на північ, де перед мурами Збаража сходила чадом руїна козацького гуляй-города — великого п’ятиповерхового белюарду38, названого гетьманом Хмельницьким Reqiem’ом. За димовою завісою гострі очі степовика бачили земляний насип і дерев’яну закопчену вежку із штандартом подільського воєводи коронного хорунжого Конєцпольського.
Ближче до пагорба розкинувся строкатий ординський табір, захищений з фронту трьома лініями громіздких маж39. На сусідньому узвишші, оточені шкіряними наметами панцерних охоронців-джур, стояли великі кольорові юрти найшляхетніших ватажків: біла — Великого хана Іслам Ґірея, зелена із золотом — шадхана Чинґізида Амурата, червоно-біла, бунчужна — мурзи Тугай-бея, жовта — Карач-мурзи і срібно-чорна — тархана Ісмет-бея. В таборі палали багаття, верещали дівки, ржали коні, сварились перекупники, і сморід виходив з того табору разом з життями конаючих від ран татарських багатурів, у черговий раз відкинутих від контрескарпів упертої польської фортеці.
Китаєць Чунь несхвально похитав головою: така була багата країна, а тепер Небесний Володар Нефритового палацу невдоволений і карає страшними карами — бунтом рабів та ординською навалою — зарозумілих, непоштивих і заблуканих у неправдах місцевих князьків. Всюди одне й те саме. На всіх берегах Великого Степу.
Чунь нахилився і продовжив свою щоранкову справу — збирання корисних і сильних духом трав для Ісмет-бея, для гостей і жінок могутнього господаря срібно-чорної юрти та його шляхетних бранців, постраждалих у цій небаченій за лютістю і зрушеннями посполитих юрмищ війні. Досвітня зволожена герба сама тяглась до шерехатих рук травника; шляхетні трави повставали зустрічати Сонце і піднесли стеблини над сонним та ледачим рослинним непотребом. Ось він підрізав на висоті трьох пальців над ґрунтом Chelidonium majus, ластовине зілля або чистотіл — жовті субтильні хрестики квітів посеред сивуватої порості. Корінь чистотілу Чунь витягнув із землі окремо, проказавши перед тим, як корінь побачить Небо, молитву до володаря лікарських рослин Жовтого Шень-нуна. Потім попростував до лілуватих вінчиків золототисячника. Обережно кам’яним ножем навкіс перерізав стебло, славлячи упівголосу Вісім Безсмертних і, окремо та особливо, Лі Те-гуая, кульгавого і довгокосого батька хінських травників. З сумом згадав, що закінчуються запаси калганового настою, котрим зберігалось від отрут та несвіжого м’ясного духу дорогоцінне тіло тархана. Але де тут знайдеш калган...
Травник зітхнув (коротко-стимано, на хінський штиб) і завернув до табору. З-під найближчої мажі раптом виліз величезний заспаний козарлюга — з предовгим, заплетеним гарматним лонтом40, оселедцем і товстезним (з католицького паникадила знятим) срібним ланцюгом на волохатих грудях. Козак випростався, перехрестився на схід Сонця і привітав китайця запитанням:
— Все нишпориш, ханська формозо?
Замість травника йому відповів недорізаний алектор41 з фортечного муру Збаража. Малий Чунь оббіг велетня, а той, обернувшись в бік табору, побачив, як до намету Великого хана суне юрба, протискуючись крізь поставлені сторчма тулумбаси, юрти, загони для ясирних й худоби:
— Га! Диви! Гетьман! — здивувався лицар, забув про китайця і почав чухати груди під ланцюгом.
Хмельницький ішов пішки, у крислатому шведському капелюсі і блискучому панцирі, випереджаючи на три кроки Пушкаря, Зорку та довготелесого Ганжу. Охоронці з відбірної сотні Пушкаревого полку розкидували перед ним войлоки сплячих ординців і розганяли худобу з гетьманового шляху. Обличчя полковників, тверезі та злі, здавались мертвотно-зеленкуватими у рефлексах ранкового світла.
Чунь терпляче перечекав процесію гетьманового почту і прошмигнув до вогнища перед срібно-чорним наметом. Затягнуті у шкіряні панцири найманці-уртаси тільки блиснули очима з-під сталевих мізирок — тарханів травник статечно пройшов між ними у передпокій величезної шістнадцятистовпової юрти, де, впоперек проходу, спав старший охоронець Ісмет-бея Енлюй. Китаєць спритно перескочив через гору м’язів, заліза та вовчого хутра. Гора спросонку спробувала схопити його за ногу, але верткий травник в останню мить висмикнувся із сталевого кільця пазурячистих пальців.
— Старий лис! — схвально промурмотів Енлюй і знов заснув.
Чунь шанобливо привідкрив повстяну завісу.
Тархан, як личить воєначальникові Великого Непереможного хана, вже прокинувся, зробив ранковий намаз і приймав ушанування від наймолодших наложниць.
Нечутно, й ніби зменшуючись, травник пройшов бічним ковдряним проходом до ложа, де відпочивав хворий гість Ісмет-бея — людина з блідим видовженим обличчям, одягнутий у чорний дорожній одяг заможного європейця. Пальці обидвох рук хворого прикрашало з півдюжини великих і чудернацьких перснів з кольоровими каменями й загрозливими містичними символами. Від дорогих простирадел (алтабас, щільний трапезонський вісон, блакитна камка), на котрих лежав гість, смерділо. Чунь запалив ароматичні палички і прислухався крізь подвійну турецьку ковдру: у центральному відсіку юрти наложниця грала на лютні, інша вдоволено хихотіла. Травник відкрив свою скриню, витяг срібний млинок і став перетирати ластовине зілля.
З-за іншої ковдри (червоної кафської) донісся приглушений жіночий вереск. Як завжди, дівчата сварились за подарунки, а п’яний євнух занедбував службу і спав.
Хворий проснувся, застогнав.
Чунь на мить припинив розтирання, глянув на хворого і знову закрутив млинок.
— В ім’я Трипелюсткової Лілії, за що мені все це? — прошепотів власник перснів.
— Fiat voluntas Tua!42 — відповів йому веселий молодий голос.
— Miserere mei!43 — відізвався хворий. — Невимовно радий Вас бачити й чути, високосяйний пане Ладаре.
Нобільний бранець Ісмет-бея, підкоморій Спіжський Ладар Казуман увійшов до Чуневої лічниці бічним проходом, що вів до його особистого намету. Підкоморія, родича Семиградського деспота Павула і претендента на валаський престол, тархан полонив чи не в перший день облоги і передбачав повернути славетній фамілії не менш як за три тисячі повноважних папських цехінів; тому тримав на правах почесного мілітарного трофею й майже гостя. Ладар не відзначався войовничою вдачею, але родовід вів від Альбанських дуків і князів Колонна.
— Хто-хто, а Ви таки напевне відаєте, мій високовчений і таємничий друже, пане Ґермаго, що я ще не втік з цього смердючого, вбогого й дикунського кубла до славного леґіону непереможного Вишневецького тільки з одної причини. Й ця преференційна причина — Ви, мій друже, й та незрівнянна насолода, яку маю від бесід з Вами й від долучення до гідних подиву, безмежних та глибинних знань Вашої честі, — повідомив куртуазний нащадок дуків, підгортаючи під своє широке сідалище величеньку циліндричну подушку з фунтовими китицями.
— На жаль, — відповів на це Ґермаго, підводячись на ліктях і намагаючись хоча б якось вклонитись шляхетному співрозмовникові, — я поки що спроможний лише згущувати сморід у цій вбогій оселі і не заслуговую й на грам тої істинно царської уваги, якою Ваша високоосвічена милість так щедро і милосердно обдаровує упослідженого й невдатного учня справді великих Майстрів Таємного Роблення. Але всі мої знання й уміння з цього часу у повному й нероздільному розпорядженні Вашої милості.
— Не напружуйтесь, мій друже, — підкоморій посміхнувся привітно і щиро, легеньким нахилом голови дозволяючи хворому лягти в його присутності. — Я сподіваюсь, що після перемоги над ордою і хлопами Ви станете бажаним і почесним гостем у моїх володіннях і там задемонструєте всі знання світського етикету, котрі для Вас, людини досвідченої і прийнятої при дворі Імператора Фердинанда, не є таємницею (у чому я щоденно переконуюсь навіть тепер, у гіркому полоні, котрий підлаштувала мені — і Вам у певний спосіб — для випробувань твердосерда Фортуна).
— А для мене, Ваша милосте, цей гіркий полон став солодшим за халву і перські шербети, завдяки зустрічі з таким блискучим співрозмовником і цінителем Прекрасного, як Ви.
— Як поціновувач Прекрасного, мій друже, я скажу Вам, що всі скарби хана не вартують скарбів Вашої пам’яті і Ваших герметичних вмінь. Я вже тепер не можу дочекатись тої миті, коли Ви проведете у моєму палаці повний Ритуал Хімічних Заручин за чином Монсегюрського Майстра. Думаю також, що мої думки щодо Ваших здібностей та знань повністю співпадають з таємними думками нашого теперішнього господаря-тархана, який готовий заплатити велику ціну за доторк до Скарбниці Первісних Знаків.
— Це правда, — погодився хворий і очима показав у бік китайця. — Але я тепер не маю достатньої сили не тільки для Ритуалу, але й для найпростіших чоловічих виправ, які щохвилинно доступні найостаннішому із задрипанців Хмельницького. Навіть якщо незрівнянні ліки цього травника подолають нутряну хворобу, яка жере мій шлунок, то пройде немало часу, доки це слабе тіло, цей прах тванного світу, спроможеться стати достойним вмістилищем неплотських Сил, здатних притягти до Ритуалу ангелів і монстрів Потойбіччя. Жодний мечний двобій з найпотужнішим лицарем Речі Посполитої чи Імперії не відбирає у Майстра стільки сил і життєвої енергії (котру послідовники кабаліста Батауса також іменують вітальною еманацією єства), як кілька миттєвостей спілкування з істотами, яким дозволено за мить перелітати Всесвіт і свідчити перед Паргадом — завісою Господа. Кожна така зустріч відбирає у містаґоґа три-чотири роки життя, і я не помилюся, якщо скажу, що милістю Кетера, Вінця Господнього, це мізерна плата за ті таємниці, які відкриваються у форотичному сяйві і блаженному тріпотінні райдужних ангельських крил!
— Чи не має серед цих дивовижних і наснажуючих таємниць пізнання таємних шляхів, накреслених шляхетній крові у ристалищах світу сього?
— Так, — посміхнувся Ґермаго усмішкою передбачливого розуміння. — Шляхи крові обраних Богом для престолів земних відкриті істотам Потойбіччя, як людині рядки Книги Царств, написаної богонатхненим пророком Самуїлом. Вже тепер накреслені незримі і незнищенні знаки харизми на чолах і долонях тих, хто посяде престоли земних царств майбутнього віку.
— Чи розпізнаються ці Знаки без здійснення містичного Ритуалу?
— Ніколи.
— Тоді я приготую для відновлення Ваших вітальних сил найкращих лікарів, найкрасивіших дівчат і хлопчиків у моїх володіннях. В їхніх гарячих тілах струменить та незборима воскресаюча міць, котрою наснажувався Орфей, цілуючи і пестячи юну Еврідіку.
— Всі ці схованки та вмістилища життєвої енергії дійсно можуть знадобитись для Ритуалу. Перед досконалою світанковою красою юних земних істот схиляються навіть наймогутніші і найстрахітливіші із Князів Потойбіччя.
— Коли Ви побачите цих дівчат, Ви зрозумієте, що я недарма вважаюсь поціновувачем Прекрасного, — гордовито промовив підкоморій. — Наложниці і наложники Великого хана настільки ж поступаються вродою перлинам моєї колекції, наскільки корови поступаються ґрацією ланям з імператорського парку.
Ладар Казуман раптом нахилився над ложем хворого і пошепки запитав:
— А Ви ж можете наслати чуму на весь цей охлос.44
— Petito principii45, ваша милість.
— Аж ніяк, мій любий друже. Мені відомий Ваш ступінь посвяти. Про Вас свідчив високошановний доктор Теодор Асмус, Великий Коен Трансильванії, який в часи мого перебування в Парижі надавав суто конфіденційні послуги королеві Анні. Я навіть знаю, що в одному з Ваших пречудових перснів заховано краплину крові Гуґо де Пейна46, а в інший заплавлено попіл з вогнища, на котрому було спалено Великого Маґістра Храмовників Жака де Моле.
— Теодор Асмус! — посміхнувся Ґермаго. — Балакучий товстун, який не може вилікувати сам себе від французької хвороби, підчепленої у Луврі... Але, як би там не було, Ваша милість з гідною подиву ретельністю убезпечує себе від пройдисвітів.
Підкоморій розсміявся.
— Якщо Ви, мій високопосвячений друже, вже спроможні дратуватись, то цей дикун-травник, що сидить у кутку і шпигує за нами, недарма їсть ханські пляцки. Ви на шляху до одужання. Моїм красуням і красунчикам варто вже зараз купити нові притирання і гребені. Шкода, що поштові кур’єри не забредають до цього вертепу. Я б офірував талярів десять, щоб попередити свій гарем.
— Щодо чуми, — перейшов на шепіт Ґермаго, — то це було б небезпечно передовсім для Вас.
— Я не страхополох, мій друже, — набундючився підкоморій. — Я нащадок войовничих ґотських королів і хрестоносців! Невже Ви думаєте, що я не схотів би врятувати мого сюзерена і благотворця Яна Казиміра ціною власного життя?
— Вибачте, Ваша милосте. Бог мені свідком, що мав я, недорікуватий учень славетних риторів, на увазі тільки те, що особи, передбачені у Вищих Промислах для змін земних, не повинні наражатись на небезпеку зайвий раз і тим випробовувати Милосердя Боже.
— А звідки Вам вже тепер може бути відомо, що саме мене, Ладара Домініка-Евстагія Казумана-Альбана, призначено для великої долі? — насторожився шляхтич. — Ви ж самі казали, мій посвячений друже, що таємниці майбуття відкриваються лише під час Ритуалів.
— Я не відмовляюсь від виголошеного ніколи, Ваша милосте, але загальновідомо, що ті, у чиїх жилах тече шляхетна кров, вже є обранцями долі, і при накресленні шляхів народів і царств їх згадано у першу чергу.
— Мій друже, — зітхнув нащадок хрестоносців. — Уже під час цієї баталії мені довелося бачити стількох синів шляхетних фамілій, безглуздо зарізаних захланними рабами, безрідними чабанами і рільниками з собачими прізвиськами, що вже й не дуже вірю Вашим куртуазним передбаченням. Нехай замість пристрасних смертних слово своє скажуть досконало обізнані Вищі Судді. А я підкорюсь волі Безсмертних істот. Принаймні я сподіваюсь під час Ритуалу на власні очі побачити одну з них і на власні вуха почути про той престол, який уготований моїй дупі.
— Ви шляхетні навіть у недовірі.
Після недовгого мовчання Казуман сказав:
— Хочу нанести візит тарханові. У Вас немає дзеркала?
— Ось воно, — Ґермаго вказав підкоморію на полірований срібний дискос біля ложа.
— Ця річ була в церковному вжитку, мій друже. Чи не гріхом використовувати її як дзеркало?
— Не думаю, Ваша милосте, що я перший перепризначив цю тацю.
Підкоморій перехрестився, поставив перед собою дискос і взявся поправляти мережаного комірця.
— Чи є у Вашої милості новини про осаду Збаража? — поцікавився хворий.
— Волею Викупителя гріхів наших, на штиб мого теперішнього поводження з церковним причандаллям, преславний vis major47 лицар Ярема48 і реґіментарії49 відбили найжорстокіший штурм, який бачили з часів оборони Родоса. Кажуть, що в бою загинув великий воїн Хмельницького полковник Бурляй і що сарацинський канцлер Шафір Кассіяґа третій день пиячить з хлопчиками і цілонічно плаче, позаяк нетривка сарацинська Фортуна показала його непереможному ханові дупу. А жиди втричі підняли ціну викупу за своїх, і у таборі від того велика радість та ясирний торг. Кажуть також, що найясніший наш король (нехай Господь і Матір Божа примножать його перемоги!) вже у Топорові і готовий кинути тридцять тисяч одної тільки шляхетської кінноти на сарацинів і Хмельницького. З ним до нас на допомогу йдуть найкращі полководці Речі Посполитої і серед них мій славний родич коронний канцлер Оссолінський! Як писав премудрий Теренціус: «Fortes fortuna adjurat!»50
— Вельми втішні реляції, Ваша милосте, хоча яко лицар Трипелюскової Лілії я відношу звістки про очікуваний і невідворотний морд стількох християнських душ до звісток скорботного чину...
— Сойм небесний прийме до свого лона усіх праведників, мій друже. Нам, воякам, пристало тішитись земними перемогами...
Завіса у проході несподівано відхилилась і з’явилось лискуче і кругле, немов мідна таця, обличчя старшого євнуха. Він заштовхнув до лічниці перелякане напівголе дівчисько років дванадцяти і щез у повстяному лабіринті.
— ... І земними насолодами, — додав підкоморій, підхоплюючи дівчинку під пахви. Швидким рухом він розв’язав шнур на її шовкових шароварах, стягнув їх і поплескав по кругленькій гепі. — Ви тільки подивіться, мій любий друже, яку газелю знайшов Махмуд всього за тринадцять обрізаних талярів. Яке вмістилище вітальних еманацій, життєвої сили! Тепер візит до тархана невідворотно відкладається. Орфей прагне Еврідіки... Яке м’яке волосся! Поцінуйте, мій друже, помацайте! Це ж справжня Королева для Ритуалу. Я вже уявляю її на жертовнику. Біла шкіра, руде волоссячко і холодний безжальний чорний мармур, що прагне крові... О, вона ще й незаймана! Помацайте, мій друже, це ж найсправжнісінька знахідка! Навіть наш незворушний дикун витріщився на таке диво.
Чунь справді перервав своє заняття і з цікавістю спостерігав за маніпуляціями Казумана. Як на його смак, дівчисько було захуде і надто доросле. А на нозі було видно пляму підозрілого кольору, наче лишайну. Хитрий Махмуд явно заощадив чотири таляри. Як лікар Чунь ніколи б не порадив цю доньку немитих скотарів для гарему господаря. В неї ж, напевно, й глисти є... Але цим зарозумілим варварам лише б дірку... Чунь повернувся до млинка.
— Незайманість не завжди є ниткою Аріадни у лабіринті Ритуалу. Я б віддав перевагу дівчинці, зануреній у безодню гріха і розпусти. Наявність цноти може роздратувати певний вид астральних істот (лабіринти потойбіччя населені мінотаврами), особливо тих, що живляться струменями темних інфернальних енергій... Вона часом не юдейка?
— Махмуд казав, що полька. А щодо безодні розпусти, друже мій, то ми зараз зануримо це сотворіння туди якнайглибше, — пообіцяв нащадок ґотських королів, витягаючи з-під кафтана якесь шкіряне знаряддя. — Ось, мій незрівнянний друже, пречудовий і кумедний пристрій Ars Venus, котрий винайшов один стомлений жінками і хлопчиками алжирський принц. Це, як бачите, шкіряна маска з отворами для очей і руркою для рота. От ми надягаємо цю машкару на обличчя нашої красуні... Не сіпайся, бо приб’ю!.. Застібаємо на потилиці ремінці, і готово...
— Якась музикальна машина?
— О! Ваша здогадливість, мій друже, може скласти неабияку конкуренцію Вашій освіченості. Ви направду вгадали. Зазвичай незаймані дівки у мить дефлорації, коли могутній лицар мечем кохання розширює їм отвір Венери, пищать і кричать. З цією маскою ми убезпечені від таких неприємних звуків. Рурка створена так, що трансформує всі писки і крики у приємну смішну мелодію. Дуже зручно у таких наметах, як цей. Я буду занурювати цю милу дівчинку у безодню гріха (мені сподобався цей Ваш вислів), а наш господар за ковдрами почує лише спів флояри. Як можете бачити, мій любий друже, справжній шляхтич має бути несамовито вигадливим задля куртуазного поводження з рівними йому за родоводом і ранґом володарями. Особливо якщо перебуває у них в полоні.
— Що робить неабияку честь Вашій милості.
Казуман тим часом дефлорував дівчину, і з рурки вилітала хриплива трель.
— Голосніше! — засміявся підкоморій.
— Щось подібне до циганської флейти, — зауважив Ґермаго.
— Флейта темнонародженої Ліліт!
— Але чи не занадто профанічне тіло ми вибрали для Ритуалу, Ваша милосте? Мені згадується вірш великого Горація:
Odi profanum vulgus et arceo.
Favete linguis: carmina mon prius
Audita, musarum sacerdos
Virginibus puerisque canto...51
— Ми ще нічого не вибрали, мій любий Ґермаго. Тіло юної наложниці, як шляхетне золото, розтягується під Довбнею Роблення у прозору й придатну до розгладження найсубтильніших бганок і зморщок сухозлітну плівку...
— Мушу зауважити, Ваша милосте, що такої ж радикальної й небезпідставної думки притримувався відомий серед Посвячених Маґус Одилон, котрий був Маґістром Ритуалів при Його ексцеленції кардиналі де Роґані. П’ять років тому (у часи спокійної течії енергетичних рік, що з волі Творця еманують руслами астрального світу) Одилон знайшов чергову Королеву у кишлі біля Нельської вежі. Мені розповідали, що більш розпусної, нестримної, несамовито-похітливої і заблуканої на стежках страхітливих збоченств повії світ не бачив з часів Аґрипини й Каліґули. Її нечуваною і лютою розпустою Одилон намагався образити (і тим завести на кін Ритуалу) ангела-охоронця дівчини, що грала роль Містичної Імператриці і була досконало цнотливою. Він передбачив, що при замкненні Арканів, коли Королева підніметься разом з Містичною Імператрицею на Шлюбний Вівтар, образа світлих захисників Трансцендентного Чину, обурених таким нечуваним блюзнірством і упослідженням цноти, викличе енергетичний вихор такої незборимої та фундаментохитної сили, що відкриється Брама Посуття! Насправді ж вульґарність, вікова недозрілість і профанна розпусність тої видатної курви все зіпсували. Вона з такою люттю напала на Містичну Імператрицю, що та незайманиця, від переляку й передбачень щодо наслідків ґвалтовного мацання, знепритомніла, вибудувані з нечуваною ретельністю і передбачливістю ієрархії Ритуалу зруйнувались. У залі, де все це відбувалось, матеріалізувався потворний, пріапічний і волохатий демон, котрий відкусив Одилонові голову! Віконтеса Сен Прей, жінка надзвичайно гострого розуму і незалежних від традиційної думки поглядів, яка була присутньою на Ритуалі (в якості Містичної Герцоґині Таро), розповідала мені, що бідолашний невдаха Одилон ще якийсь час бігав залою, шукаючи власну голову і обливаючи присутніх вельмож паруючою кров’ю (а серед численних високошляхетних, присутніх на Ритуалі хімічних Заручин, володарів і меценатів був, Ваша милосте, сам найсяйніший принц Конті!). Від цього моторошного і повчального видовища раптового демоноз’явного убезголовлення віконтеса захворіла і відмовилась від світського життя. Тепер мені розповідають люди надійні й перевірені у відсутності спотворюючих істину перебільшень, що вона приймає у своєму маєтку авіньйонських єзуїтів і щонеділі ходить до Святого Причастя...
— О! Мій друже, Ви розповідаєте такі прецікаві й ґраціяльні речі, що я ніяк не можу ощасливити зрошенням це юне тіло...
— Я замовкаю, Ваша милосте...
Павза. Через хвилину підкоморій почав вдоволено стогнати.
— Вітаю Вашу милість! — сказав Ґермаго. — Завдяки вам ця істота зробила перший крок з небуття до трону Королеви Ритуалу. Ви упослідили Мечем Ніжності пекельний horror vacui52...
Телефонний дзвоник перериває читання Корватової повісті.
Перед тим, як підняти слухавку, Жура показує авторові піднятий догори великий палець: «А ти казав, що не про курвів!»