Василь Шкляр

Елементал

Елементал

Початок цієї темної історії я люблю називати витоками, бо вона й справді витікає із тієї надмірної дози джину, яку я дозволив собі у нашому полковому барі „Поглинач змій”. Взагалі-то я п’ю нечасто, як і личить дикому гусакові, але іноді таки надолужую втрачене, особливо у стані глибокого смутку за справжнім борщем та нормальною жінкою. Саме так сталося і під ту веселу оказію, коли я „випустив джина із пляшки” і він підхопив мене у вихор зовсім непередбачуваних подій.
На початку травня, коли наш Легіон святкує свою найбільшу перемогу „Камерун”, тут оголошують день відчинених дверей, і недоступна територія псів війни перетворюється на прохідний двір. Сюди сунуть всілякі гості, журналюги, клошари, роззяви і навіть дівулі з непристойно припухлими губами та надією влипнути в якусь романтичну пригоду. Іноді це їм вдається, як, наприклад, моїй веснянкуватій ластівці Ніколь, котру я, скориставшись „відчиненими дверима”, затягнув тоді до бару, аби подратувати гусей із нашого секціону. Крім усього, я хотів віддячити Ніколь за бурхливу нічку, проведену в її однокімнатній квартирці, схожій на келію грішної черниці. А може, то й справді була келія, адже старовинний будинок, у якому змостила гніздо моя ластівка, колись належав монастиреві. Я в це повірив одразу, бо ліжко Ніколь займало всю кімнатину, і в квартирі ще залишалося місце тільки для тісної душової, де, звичайно ж, можна було й помолитися. Саме там я роздивився на зворушливе ластовиння Ніколь, яке на розпашілому тілі проступало в найнесподіваніших місцинах.
# Підрозділ Французького іноземного легіону чисельністю 50 чоловік.
Але тоді, в барі, його видно було не скрізь, хоча стрейчева сукня Ніколь приховувала лише її найвразливішу плоть. Та цього виявилося достатньо, аби необачний бугай Марек порушив святе правило легіонера: „Ніколи не кажи зайвого”. Видно, він уже хильнув не менше за мене, бо відразу, як тільки ми сіли за сусідній столик, так одвісив нижню губу, що на неї можна було повісити ковіньку.
Ніколь усміхалася до всіх і до всього. Ніколь цвіла і пахла — пахла дражливими парфумами і минулою ніччю. Її тішило це всуціль чоловіче товариство, це хмільне тирло, де зібралися до водопою самі жеребці, і вона всією собою вбирала їхні відверті погляди і від того ставала іще гарнішою, змінювалася на очах, як змінюється сумне дерево Молукських островів під свіжим подихом ночі. Ніколь і сама без особливої сором’язливості позирала довкруж, і я навіть помітив, як її погляд зупинився на автоматі, який випльовував нам безкоштовні презервативи.
— А це правда, що вам заборонено одружуватися? — із щирою цікавістю запитала вона.
— Авжеж, вісім років.
— Вісім ро-о-о-о-оків?
— Дрібниця,— сказав я. — Почекаєш?
— Звичайно.— Ніколь охоче приставала на будь-яку гру. — Подумаєш, якихось вісім років. Мені не буде ще й тридцяти. А тобі?
— А мені буде.... Ідеальний час для одруження.
— Ти чудо, — вона провела пальцями по моїй щоці. Ох, ця сластолюбна рука — млосно-лінива, трошки волога від збудження, але завжди певна себе.
Я знов приклався до склянки із джином, уже не відчуваючи гострого смаку ялівцю.
— А це правда, що ви їсте змій? — спитала вона.
— Брехня, — сказав я. — Ми їмо жіночі серця. Чи принаймні бичачі яйця.
— О! — засміялась вона. — А чим запиваєте?
— Дощем.
— Дощем? — Ніколь так сміялася, як сміються дуже щасливі або дурненькі жінки, що, власне, одне і те ж. Але вона й далі розквітала й пахла, як нічне дерево Молукських островів, і всі зглядалися на нас; навіть тверезий бармен Сиріл уже вкотре показував мені великого пальця.
Отоді-то все й зіпсував Марек, бо від заздрощів бовкнув таке, що відразу видавало його постійну прописку.
— Де ти підчепив цю рябу кобилу? — спитав він російською і зморщив свою монголоїдну плескату мармизу.
Може, ще все обійшлося б, але, правду кажучи, я недолюблював цього пихатого москаля, до якого навіть не приставало лагідне ім’я Марек. Я вже знав, що він служив у Росії і під час якоїсь сутички порішив там свого взводного. Дійшло до того, казав Марек, що той надзюрив у кухоль і примушував його випити. Якщо так було насправді, то я нічого не маю проти, але все те мені видалося легендою, коли в Конго цей гевал застрелив старого негра тільки за те, що той десь поцупив камуфльований комбез і перевдягнувся в нього.
А в барі мене найдужче зачепило за живе те, що Ніколь не розуміла російської, проте відчула, що мова про неї, і любенько всміхнулася Марекові.
— У мене таке враження, що ти й сьогодні лигнув сечі, — стромив я шпильку в його болюче місце. Я промовив це майже з московським акцентом, але йому не дійшло.
— Що ти сказа - а - ав? Ану повтори!
— Не пий сечі, бо вона б’є тобі в голову.
— Ти, салоїд! — він підскочив до нашого столу і вхопив мою ж таки, ще недопиту пляшку із джином.
Мені зовсім не хотілося вирушати услід за доблесним російським взводним, що поліг смертю хоробрих від руки Марека, та бідолашним негром, а тому, зводячись на рівні, я зацідив бугаєві поміж роги з такого розрахунку, аби цього вистачило на кількахвилинну амнезію. Але я таки був на добрячому підпитку, бо трішечки не вгадав — під щиколотками пругко хруснуло перенісся, і Марек завалився навзнак на підлогу. Він таки знепритомнів і навіть не подбав про мій недопитий джин — пузата пляшка випорснула з його руки і вибухнула, як протипіхотна граната, розбризкуючи навсібіч осколки. Мені навіть здалося, що Марек також, як пійло, розпливається по підлозі і його доведеться збирати в коряк.
Ніхто нічого не зрозумів. Як і бідна Ніколь. Бо замість того, щоб ще одну нічку відмолювати гріхи у її келії, я отримав двадцять діб прізОну#.
# Свого роду гауптвахта у Легіоні.

Однак порівняно з нашою конотопською „губою”, де колись прищакуватий лейтенантик-суворовець примушував мене переганяти воду з калюжі в калюжу, прізОн — це просто розкішний курорт на березі Середземного моря. Дали тобі в руки газонокосарку — і вперед, стрижи, хлопче, травичку, якщо сверблять кулаки, а коняча доза спиртного вибила з голови настанову нашого психоаналітика Андре Сіяка: „Нам не потрібні горили, які здатні віддубасити кого завгодно в барі, - казав він. — Ми надаємо перевагу хлопцям, які можуть відвідати бар, та, зрозумівши, що це не найкраще місце, вчасно звідти піти”.
Усе це, звичайно, так, і я лиш дивуюся, чому цих „не найкращих місць” ніколи не бракує у нас під самісіньким носом. Невже тільки для того, щоб кровні грошики поглиначів змій не осідали десь осторонь? Аби їх не жертвували, наприклад, на монастирі та інші благодійницькі справи?
Косарочка дзумрить у моїх руках, як бджола, і під її дзижчання так гарно думається. Особливо про борщ і нормальну жінку. Цікаво, чи Ніколь знає, що на світі є борщ, сало, вареники і є путня горілка, а не всі оці їхні підсолоджені стяки, що так по-дурному б’ють у голову? Що, окрім стрижених газонів, є високі некошені трави, в яких із нормальною жінкою може втопитися навіть такий неперевершений плавець, як я, найкрутіший плавець спецсекціону «Жаби», якому на воді і під водою підвладне все.
А втім, я люблю, як пахне скошена трава. Так ще пахне від молодого жеребця, який жує конюшину, зазеленюючи свої шовкові заїди, і, щоб швидше збігав час, ти можеш уявити себе конем, тим більше, якщо ти ще недавно спав із рябою кобилою, ти вже, вважай, став жеребцем, який випасає ось ці соковиті галявини — чим більше трави, тим краще. Перевтілюватися дуже легко, тут не потрібно жодних зусиль, особливо якщо ти вже давно не людина, а звичайнісінький елементал — істота, яка живиться стихіями.
Втім, той-таки наш психоаналітик Андре Сіяк каже, що елементали (це його улюблена тема) стоять не нижче за людину і відрізняються від неї лише тим, що в них не одна душа, а кілька. Різниця полягає в тому, каже Андре Сіяк, що ми не походимо від Адама. Так, ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружуємося, але діти належать не нам. Ми розчиняємося в людському натовпі і знаємо все, що відбувається навколо. Щоправда, дехто із нас залишається на рівні рослинного існування, однак той, хто навчиться підкоряти собі всі стихії, хто зуміє живитися ними, як жаба живиться комахами, той зможе все.
Невдовзі мені дадуть шанс переконатися в цьому, та поки що я, звичайнісінький жеребець, випасаю траву. ЇЇ сік аж бризкає з-під гребінця косарки і лоскоче мою… ні, не душу, адже їх у мене багато, а це все одно, що немає жодної. Натомість я маю хіба що міцну грудну клітку, в яку час від часу хтось підкидає зозулині яйця.
Але якщо я, пане Сіяк, не походжу від Адама, то чому ж тоді під час відбору до Легіону, під час тестування ви серед багатьох хитрих запитань поцікавилися, чи мій батько спить із чужими жінками. А може, саме тоді ви й віднесли мене до елементалів, коли я сказав, що ні, не спить, і взагалі я мав би сумнів, чи мій татусь торкався коли-небудь жінок, якби я не з’явився на світ. Вам це дуже сподобалось, пане Сіяк, дуже. Ви навіть не перепитали, як же я сумнівався б, не народившись, бо саме таким, ненародженим, я вам і був потрібний. То я добре придумав з тією відповіддю.
Так само, як ось тепер із цим конем. Хай-но вийду з прізОну — першого ж вечора подамся до Ніколь у монастир і скажу, що я напашений жеребець, а вона голодна лошиця. Ніколь шизіє від таких розваг, тоді ластовиння ще дужче проступає на її обличчі, і вона стає схожою на юну Ані Жирардо. Чому, власне, схожою, вона справді нею стає, для елементала це просто дрібничка — заволодіти Ані Жирардо, Сінді Кроуфорд чи ким завгодно.
Ось тільки випасати газони ще доведеться сімнадцять днів, і за цей час перевтілення можуть довести мене до того, що я заіржу.
Але я недаремно так часто згадував Андре Сіяка, бо невдовзі асфальтовою доріжкою до мене підкотив чорний «пежо», і за його кермом я впізнав біле, наче вимочене у хлорці, обличчя нашого психоаналітика.
Є р-р-розмова, — сказав він українською, і лише хрипливе «р» видавало, що він народився у Франції.

— За що ти зламав йому носа? — спитав Сіяк уже в машині, коли я перевдягнувся і ми з вітерцем помчали рівненькою трасою невідомо куди.
— За сало, — сказав я.
— Він що — вкрав у тебе сало? — засміявся Сіяк. Навіть його білі зуби видавалися жовтуватими на тлі неприродно білого обличчя.
— Ні, повівся по-свинському.
— Ти не казав, що володієш ... цими східними штуками. Ти багато від нас приховав.
— Які там східні штуки? — знизав я плечима. — У нас своїх вистачає.
— Бойовий гопак? –іронічно спитав він.
— Ні, прямий удар поміж роги. Бугая валяє. Або захват попідсилки. Але веслування і плавання у мене справді на першому місці.
— Ти знав, що карате і всякі такі дурниці у нас не в пошані, так?
— Звісно ж.
— І знаєш чому? — спитав він.
Я милувався автострадою, по обидва боки якої височіли неонові ліхтарі, хоч їхали ми не містом, — тут і там зеленіли виноградники, лиш де-не-де видніли черепичні дахи. Сіяк тримав стрілку спідометра під дві сотні і не зводив очей з дороги.
— Знаю, — сказав я. — Дехто вважає, що це є причиною зайвих конфліктів.
— Ні, не тільки. Просто це викаблучування потрібне лише в гівняних американських фільмах. Де один недоносок калічить цілу армію. А ти ж уже знаєш, що так не буває?
Я вирішив, що на це запитання відповідати не обов’язково. Зрештою то була тільки прелюдія до набагато важливішої розмови — така собі розминка, яка ні до чого не зобов’язувала.
Перед естакадою Сіяк скинув швидкість, і синій щит шляхової розв’язки підказував, що ми десь між Тулоном і Ніццою. Отже, територія нашого полку лишилася позаду, і мені ближчим часом не світила зустріч ні з язикатим Мареком, ні з благочестивою Ніколь, чий солодкий язичок, здається, був призначений зовсім не для розмов.
Сіяк також зрозумів, що пора переходити до головного, і, скориставшись меншою швидкістю, повернув до мене своє крейдяне обличчя.
— Ти добре знаєш Чечню?
Запитання було трохи несподіваним, і я подумав, що Андре Сіяк, безперечно, фахівець винятковий: на таку службу, як у нього, альбіносів не беруть.
— Ні, — сказав я. — Був там, ото і все.
— На чиєму боці?
— На нашому. Ви ж знаєте.
Йому це сподобалося: і те, що «на нашому», і те, що «він знає». Я не став його розчаровувати поясненням, що був я там на … своєму власному боці.
— Є одна пропозиція, — сказав він те, що вже давно було зрозуміло — просто так із прізОну нікого не забирають, навіть якщо ти незамінний елементал спеціального секціону «Жаби». Але Сіяк витримав ще одну кілометрову паузу і повторив:
— Саме пропозиція — не наказ. Тобто ти можеш відмовитись. Якщо погодишся — оплата подвійна, як за бойову операцію. А в разі відмінного виконання — винагорода. Півмільйона франків.
Моєю грудною кліткою пробіг холодок. Не тільки тому, що вражала сума в сто тисяч баксів, а ще й через те, що вона якраз дорівнювала страховому відшкодуванню за мою смерть.
«Пежо» вже з’їхав з автобану і котився вузькою бетонованою дорогою серед поля. Зупинився перед шлагбаумом „STOP”, той піднявся угору, як гільйотина.
— То що, їдемо далі? — спитав Сіяк. — Подумати ще буде час.
Здавалось, він просто грається зі мною, випробовує на ще один тест, адже поки що не було про що й думати — хіба подумки лічити купу грошей, яких вистачить мені не лише на пристойний пам’ятник, але й на скромний мавзолей.
Попереду була ще гратчаста металева брама, яка теж відчинилася автоматично ( цей чорний «пежо» і його господаря тут добре знали), а далі ми зупинилися перед дерев’яним двоповерховим будиночком, який здивував мене своєю непоказною простотою. Тоді я ще не знав, що навіть військовий штаб НАТО (не Брюссельська штаб-квартира, а саме польовий SHAPE) тулиться у таких же непримітних клунях.
Всередині теж не було нічого особливого, тут стояла лінива тиша, і вартовий легіонер у білому однострої не подав ані звуку, лиш витягнувся у струну.
Ми східцями піднялися на другий поверх, і тільки тут, проходячи довгим вузьким коридором, я побачив на дверях банальні конторські таблички з написами „Відділ з питань планування й політики”, „Відділ оперативного реагування”, „Відділ моніторингу міжнародних кризових ситуацій”...
Авжеж, саме ці останні двері штовхнув Андре Сіяк і пропустив мене наперед.
У приймальні за комп’ютером сиділа породиста кобилка в дим-окулярах, з розкішним буланим хвостом, схопленим угорі чорним бантом, і я, згадавши своє пасовисько, ледве не заіржав. Може б, це ще зрозумів тонкий психоаналітик Андре Сіяк, але не господар кабінету, який видавався аж надто суворим, хоча зодягнутий був у цивільне. Проте не відомо, чи то він сірий твідовий костюм підібрав до сірих очей, чи, навпаки, підігнав сірі скляні очі до свого дорогого костюма. На його місці я, наприклад, був би значно поштивішим з потенційним володарем ста тисяч баксів і, можна сказати, франковим напівмільйонером.
На відміну від Андре Сіяка він без жодних передмов подав мені кольорову карту невеличкого формату і попросив запам’ятати всі населені пункти, обведені червоними кружечками. Таких було п’ять.
Не минуло й хвилини, як знавець міжнародних кризових ситуацій простяг руку і, забравши мапу, подав мені таку саму, але цього разу без географічних назв. Тобто це вже була бліда контурна копія попередньої.
— Позначте об’єкти, які ви запам’ятали, — звелів він і подав мені червоний маркер.
Це нагадувало гру в хрестики-нулики, але я слухняно позначив у центрі Грозний, ліворуч північніше — Моздок, праворуч — Гудермес, а південніше ще два нулики — Ножай-Юрт і Ведено.
Якусь мить повагавшись, я трохи відступив од Моздока і для повного кайфу таки поставив хрестик.
Він узяв мапу, оглянув її і подивився на Андре Сіяка. В його сірих очах не було ні задоволення, ні здивування. Тільки холодний спокій. Потім він перевів погляд на мене.
— А що це за хрест?
— Там мене поховали, — сказав я.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій