преса

Автор: Тетяна Лазаревич
Видання: Львівська газета

Леонід Кононович. Повернення

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2008/09/01/33859/
01 вересня, 2008 року, № 126 (434)

МАЖОРНІ та мінорні ноти лунають у свідомості, як на думку спадають минулі дні. Тоді починаєш переосмислювати своє існування, загорнуте в парадоксальність, і розумієш, що буденне життя, наповнене рутиною, триватиме вічно.

Саме такими ре­ф­лексіями відкриває серію “душевних пригод” Леонід Кононович у своєму “Поверненні”. Друге доповнене видання книжки вмістило новелу “Повернення”, мікророман “Зимова казка” та новелу-есе “Дерево”.

Роздвоєність особистості, яка в пошуках самоідентифікації заплуталась у нетрях нескінченних думок і назавжди втратила зв’язок поколінь – це основна проблема, яку автор аналізує в “Поверненні”. Історію життя чоловіка, ім’я якого залишається таємницею, змальовано на тлі відчайдушної осені з чорними деревами, схожими на його відчуття, і неозорого сірого неба, що гойдається вгору-вниз… “безмежне осіннє небо, котре було наче пам’ять або спокута”.

Герой повернувся на батьківську землю через 50 років після того, як покинув вітцівщину, а там його ніхто не впізнає: ні колишня кохана, ні товариші дитинства, ні рідний брат. Проте трагедія ще попереду – чоловік не знаходить у собі сил зізнатися колись близьким людям, ким він є. Його свідомість бореться з пам’яттю, минуле з сьогоденням, думки в голові збивають одна одну з ніг. Розпач душі кричить голосним мовчанням: “Я чужий, я зайвий, я сторонній у світі, який мене породив”. І в супроводі переживань і відчаю повертається до чужого Парижа.

Химерним сплетінням випадків перетиналися їхні долі. Життя п’ятьох односельчан, які мандрували кожен своєю дорогою в міні-романі “Зимова казка”, яких виховували в одному середовищі на однакових моральних засадах, але з плином часу вони по-іншому розставили життєві пріоритети й кожен проявив себе в різних іпостасях.Прообразом дерева в одно­йменній новелі-есе є людина, яка живе в скороминущому ілюзорному світі, в постійному очікуванні дива. “Ну а поки що... поки що так собі: темний порепаний стовбур із кущиком дрібної кропиви, яка причаїлася біля окоренка; темне гілля, що впинається у низьке розмите небо; ну, а ще... а ще хіба ота іронічна мурашня, що знай сновигає і сновигає у тріщинах зотлілої кори”.