що таке "кальварія"?преса
Автор: Лариса АНДРІЄВСЬКАВидання: «Поступ»
Імітація детектива, або елітарії також плачуть
http://postup.brama.com/010901/133_8_2.html1-2 ВЕРЕСНЯ 2001 року
Євгенія Кононенко. Імітація (серія “Ключ”) - Л: Кальварія, 2001
Роман Євгенії Кононенко має свою передісторію, у чому привселюдно зізналася сама пані авторка, коли у квітні цього року презентувала у Львові книжку переспівів із Клода Руа. Торік пані Євгенії випала доля оцінювати тексти, представлені на конкурс “Коронація слова”. Оце начебто і переможців було відібрано, і поважні грошові премії вручено, і лавреатські книжки видруковано.
Але тексту взірцевого і здатного пережити принаймні лавреатський наклад так і не нагодилося. Таке от неподобство і спонукало Кононенко власноруч взятися за перо, аби витворити добре інтелігентне чтиво, таку собі “розривку для розумних”, де захоплюючий сюжет поєднувався б із другим планом. Виглядало на те, що на роман Кононенко варто було чекати. Чекати довелося недовго. Уже в травні цього року “Імітацію” видрукувала “Сучасність”, а тепер-от маємо й повноцінну книжку, до речі, дуже стильно і дотепно оформлену новим “кальварійським” художником Михайлом Євшиним.
“Імітація” інтригує вже підкреслено некомерційною назвою. Це вам не якесь там “Смерть чигає у виходку”. Одразу видно, що писано не про дурних і не для дурних і одразу зрозуміло, що не буде жодних мордобоїв, “злодіїв у законі”, розчленованих трупів чи міліцейських буднів. Адже маємо справу з романом із життя столичних елітаріїв. Та про що й писати представнику інтелектуальної еліти, що він, як той бедуїн, оспівує те, що бачить?
До речі, у передмові до книжки Максим Стріха рокує романові скандальну славу, мовляв, тут можна знайти таки-и-их прототипів! Але нехай ці вишукування лишаються міжусобною справою самих елітаріїв. Бо ціла ця “причетність” і поінформованість здатні звести художній твір до рівня пашквіля.
“Імітацію” слід насамперед сприймати як найвлучніше, мабуть, після Медведевого “Льоху” визначення епохи, епохи в якій фальшується все і вся. Столичні елітарії спрагло хлебчуть дармове шампанське на презентаціях, нарікаючи на його якість (імітація снобізму), вивчають своїх доморослих Юрчиків на европейців Джорджів (імітація батьківської турботи), хаотично і без жодних рефлексій злягаються (імітація кохання), жваво гендлюють талантами й інтелектом, аби підтримувати гідний себе елітарний єврорівень життя (імітація творчости), а втішаються цинічними сентенціями на кшталт “поезія - неконвертований товар”; “художня література віджила своє, як і божевільна любов” тощо (імітація світогляду). Одначе, маючи довкола суцільне “євро”, вони все одно нещасливі. Коротше, елітарії також плачуть...
А що ж у цей час відбувається на марґінесі? А тут іще гірше, бо на відміну від еліти прості люди не мають не тільки гідності, але й грошей. Тут торгують подертими колготами зі смітника у барвистій імпортній упаковці, дусяться лайном, означеним в меню як вирізка під соусом мадера і паразитують на своїх обдарованих дітях. І навіть діти тут заздрісні і нещирі. Зграї фальшивих від маківки аж до смарагдів у “фамільних” перснях елітаріїв протиставлено лише одного представника народу - провінційного директора музшколи Анатолія Сумцова, та і того небавом убивають.
Сюжет крутиться довкола дуже принадного трупа. Бізнес-леді від мистецтва Мар’яна Хрипович, мозок Міжнародного фонду допомоги обдарованим дітям країн третього світу, який паралельно робить на тих дітях незлий бізнес (імітація благочинності) - дама самовпевнена і всебічно бездоганна (імітація благополуччя). Та варто їй зійти з кола і залетіти у пошуках бодай чогось справжнього у “не своє життя”, як життя завершується під колесами смердючої провінційної електрички...
Свою добірну “жіночу” прозу, без якої обходиться мало яка сучасна антологія, Кононенко зазвичай витягає на діалогах, тому симпатиків “екшну” її роман, мабуть, розчарує - як на детектив тут забагато просторікування. Зате вповні проявляється іронія - другий козир прози Кононенко - іронія сумовита, та не безпросвітня. Альтруїстична іронія Кононенко ніколи не опускається до рівня злого шаржу, навіть коли йдеться про скоробагатька Кубова, який купує сріблястий “Лінкольн” із трьома рядами сидінь, “аби не садити поруч маму і дружину”.
Якщо чесно, то розслідування смерті Мар’яни Хрипович спричиняє підозріло мляве читацьке зацікавлення. Знати, домінування “другого плану” над сюжетом - це також не вихід. І хоча “Імітація” - це не таке читво, яке можна вживати замість снодійного, не беручи до голови, але, з іншого боку, й не таке, за яким забуваєш про сон і їжу.
А загалом, книжка цілком читабельна, хоча про жодну прогнозовану взірцевість і культовість якось незручно й згадувати. Імітація завше лишається імітацією, навіть якщо йдеться про імітацію детектива. Утім, хто би нарікав, виявивши, що під маркою чтива йому підсунули доброякісну прозу?
