преса

Автор: Михайло Назаренко
Видання: «Інтернет-видання «Невменандр»

Нескiнчена дефiляда

http://nevmenandr.net/nazarenko/rec01.php
Книжник-review. — 2000. — № 6. — С. 1, 3

Василь КОЖЕЛЯНКО. Дефіляда в Москві. — Львів: Кальварія, 2000. — 160 с. (о)

Славетний афоризм Маркса про людство, яке, мовляв, сміючись прощається з минулим, повторювали вже стільки разів, що аж зовсім не смішно. Істинності ці слова не втратили, але перетворились на таку банальність, що з нею і сперечатись не хочеться. Методологія осміювання, втім, не змінилась з часів Лукіана.

Появу «Дефіляди в Москві» Василя Кожелянка можна було передбачити, як новий елемент у таблиці Менделєєва, — і то з двох причин.

Розпалась імперія. До нас прийшов постмодернізм.

Надто багато явищ української літератури виникло на цьому перетині.

Серед пародій, що складають вставні розділи книги, є «твір учня 7-го класу» на тему "Патос українського патрійотизму в романі В.Кожелянка «Дефіляда в Москві»". Пародія не тільки зла і дотепна, але й дуже влучна — хай-но спробує заперечити той, хто сам ніколи не переписував з підручників офіційну демагогію! Так от, не знаю, як щодо шкіл і гімназій, але у майбутніх курсах історії літератури «Дефіляда» своє місце, мабуть, посяде — як роман-еталон, що цілком, повністю і від початку до кінця відповідає вимогам постмодерністського канону.

Тільки з’явився він тоді, коли канон цей вже почав помітно занепадати. Як «Чорна рада», написана вже через багато років після смерті Вальтера Скотта.

Отже — постмодерн. Пастіш. Пародія. Іронія. Знущання — як справедливо пише у післямові Ігор Буркут — над «однією з найбезглуздіших у двадцятому столітті» українських фантазій: от якби ж то Гітлер дозволив нам створити Соборну Українську Державу від можа до можа…

Дозволив-таки, бо зрозумів, що без Української Армії йому не перемогти клятих більшовиків, і ось щиро український супермен Дмитро Левицький їде до Москви, аби взяти участь у дефіляді на Червоній площі 7 листопада 1941 року…

Постмодерн, отже — карнавал. В ньому кружляють усі персонажі радянської, ба навіть сучасної міфології, починаючи з Гітлера, Сталіна і Берії — і закінчуючи Штірліцем, «слов’янським шкафом» і гуртом «ВВ». А ще до оповіді туляться уривки з підручників, газет, приватних й офіційних листів, досьє і політичних мап. Чи то колаж, чи то цикл новел — але яка різниця, коли читача підхоплює плин цієї божевільної історії. Точніше, Історії з великої літери — але все одно божевільної.

І не в тому справа, чи вдасться гарячим українським хлопцям викрасти Сталіна і чи взагалі відбудеться розрекламована дефіляда (вони викрали; вона відбулася). Гра з політичними, культурними і мовними кліше є до певної міри самодостатньою — але головна думка ясна: Кожелянко показує безглуздість будь-якої ідеології, або ж «міфології» (в сенсі Ролана Барта).

Врешті-решт, цей антиісторичний роман виявляється дуже точним саме в змалюванні атмосфери нашого століття. Та й фінал, в якому Гітлер і Сталін обмірковують, як краще спекатись українців, — що в ньому неправдоподібного?

…І все ж таки «Дефіляда в Москві» є частиною постмодерністського канону. А канон означає передбачуваність. Ніхто з читачів не може сказати, куди автор поверне оповідь, але розвиток подій в кожному конкретному розділі стає зрозумілим вже після першої сторінки. Звелів Сталін стратити Берію як англійського шпигуна — так і буде стріляти або труїти всіх своїх поплічників і кидати їх поза левадою. Зустрілися в одному купе українець, німець, румун і мадяр — і будуть інтригувати один проти одного за спиною в інших. Очікування читача виправдовуються? Повністю. Правила гри залишаються незмінними на протязі усього твору — от що недобре.

Одна з головних небезпек постмодернізму полягає в тому, що гра зі штампами неможлива без їхнього використання. Кількість стереотипів у певній сфері культури, як правило, обмежена, тож з’являються вони із сумною регулярністю. Варто завести мову про Другу світову — й одразу виникає… хто? Та Штірліц, хто ж іще. Тільки у Кожелянка він не радянський, а «український патріот Максим Ісаченко». Смішно? Мені здається, не дуже. «Масонський молот і серп, як пародія на геніталії в процесі злягання» — що це, сатира на комунізм? «Стьоб»? Прагнення сказати гостре слівце, не зважаючи на те, чи воно є доречним?

«Пародія на пародію», — пише І.Буркут у післямові. Але чи не є це радше вироком, ніж компліментом? Пародія замкнулася на себе. Канон — будь який, радянський чи постмодерністський — перемагає. Трохи не перемагає.

Мимоволі згадуєш інші, не такі вже давні твори, написані в цьому ж тематичному полі. «Провокація» Лема, «Зброя відплати» Пєлєвіна та батько їх усіх — «Deutsches Requiem» Борхеса. Кожен з цих творів є пародією, причому нищівною. І жоден з них до пародії не зводиться. Аргентинець, поляк, росіянин кажуть про щось більше, аніж жахи і тупість європейської бійні. Вони виходять зі звичної площини роздумів, а не лише вивертають її на зворотній бік.

«Дефіляда…» — перша книга справді талановитого письменника. Маю надію, що в подальших його творах буде менше Штірліца і більше Борхеса. Ні: більше самого Кожелянка.

P. S. Цю рецензію я писав з деяким побоюванням: на обкладинці роману Василь Кожелянко зображений зі снайперською гвинтівкою у руках. Коротка довідка трохи заспокоює: письменник має пієтет до вогнепальної зброї «не так через можливість відправляти у кращий світ своїх ближніх, як із суто естетичних мотивів». Сподіваюсь, що естетичні мотиви не розповсюджуються на критиків…

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій