преса

Автор: Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
Видання: Дзеркало тижня, газета

Прощавай, Пако!

http://www.dt.ua/3000/3680/63995/#comments
№ 34 (713) 13 — 19 вересня 2008



Яскрава особистість, письменник і громадський діяч, Юрій Покальчук помер у ніч з 10-го на 11 вересня, акурат перед черговим Форумом видавців у Львові, де йому не судилося презентувати свій новий роман «Озерний вітер». Невгамовний життєлюб і працьовитий автор, він навіть у лікарні диктував дочці продовження цієї напрочуд ніжної фольклорної епопеї.

«Покаль» або «Пако», як звали його в письменницьких колах, у чийому офіціозі він очолював у 1994—1998 роках іноземне відділення НСПУ, а в 1997—2000 рр. був президентом уже альтернатив­ної Асоціації українських письменників. «Дядя Юра» — як звали цього дивака-романтика в Прилуцькій колонії для неповно­літніх, якою Покальчук опікувався 20 років поспіль, видаючи тамтешній саморобний журнал, знімаючи фільми, роблячи телепередачі. Циганський барон, порно­граф-еротоман і надзвичайно компанійська людина — таким знали 67-річного Юрка Покаль­чука навіть незадовго до смерті.

Так, його вважали найкращим «еротичним» письменником України. Мабуть, через те, що у сво­їх книжках на кшталт «Хуліганів» чи «Те, що на споді» По­кальчук відверто писав про інтимне життя в усіх його родових, жан­рових та стилістичних різновидах. Не дивно, що «справжнім» письменником Покальчука офіційні спілчанські кола ніколи не вважали. Хіба що перекладачем — Ге­мінгвея, Борхеса, Кортасара, Амаду, Кіплінга і Рембо. Мовляв, «літератури» в його писаннях негусто, натомість усе аж піниться від «життя». Звісно, мало кому вдавалося описати «це діло» більш-менш коректно. Натомість життєлюб Покальчук — зокрема у своїх повістях «Хуліган Зайчик» і «Ма­ма Рома і пацани» — зумів. Себто знайшов потрібні слова для створення у сучасній українській літературі того «еротичного», що маємо у великій кількості його непересічних книжок. Так, стиль цих писань майже протокольний, психологізм зародковий, але саме у цьому полягає правда життя. Тим паче на зоні, яку добре знав Покальчук-психолог. Тим більш у підлітків, з якими дружив Покальчук-педагог.

Хай там як, але він ніби переконував нас у тому, що, пишучи, чоловік дивиться на Бога, а жінка, відповідно, — на чоловіка. Оскільки до жіночої літератури у нас завжди ставилися неуважно, то прислухалися — бодай потайки! — до голосу саме цього чоловіка. Іноді цей голос неабияк грубшав, але ніколи не фальшивив. У житті Покальчук так само не кривив душею і не спочивав на лаврах. Сварився з видавницт­вом «Фоліо» з приводу гонорарів, мав незакінчений роман про Сковороду, який писав десять років, мріяв про відпочинок у затишному готелі наодинці з книжкою.

Загалом із розумінням цієї людини письменницькою братією завжди було складно. Звичайно, після смерті напишуть, що був чудовою людиною, другом і наставником. Але як було насправді? Буденна мішура доморощених «махновських» свят, бенкети, святкування і цілковита байдужість до творчості з боку приятелів-колег. «Здивований і приємно вражений! Я настільки звик, що мене не розуміють, що це просто диво!» — відгукнувся Покальчук до автора сих рядків з приводу рецензії на його останню книжку «Озерний вітер», видрукувану, до речі, в «Дзеркалі тижня». На жаль, листів, підписаних романтичним псевдо «Пако Фернандес», більш не буде. Хіба що з того світу.

Письменник Юрій Покальчук відомий українському читачеві за книгами «Хто ти?» (1976), «І зараз, і завжди» (1981), «Кольорові мелодії» (1984), «Кава з Мата­гальпи» (1985), «Великий і малий» (1986), «Шабля і стріла» (1990), «Химера» (1992), «Те, що на споді» (1998), «Двері в…» (1999), «Озерний вітер» (2000), «Інший бік місяця» (2000), «Інше небо» (2001), «Одіссей, батько Ікара» (2001), «Вони кажуть» (2002), «Час прекрасний» (2002), «Такси блюз» (2003), «Окружная дорога» (2004), «Запрещенные игры» (2005), «Дурманящий запах джунглей» (2005), «Камасутра».

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій