преса

Автор: Василь Кожелянко
Видання: Молодий буковинець, газета

«Я – консерватор, живу у хаті, де народився, і дру

http://www.molbuk.com/2007/02/01/ja-konservator-zhivu-u-khat-de.html

Дві приємні події для буковинського письменника Василя Кожелянка збіглися у часі – 1 січня йому виповнилося 50 років і тими ж днями у видавництві «Кальварія» вийшло три книги: «Дефіляда. Романи», «Логіка речей», «Третє поле».
Зробив приємність автор і тим читачам, які з якихось причин недолюблювали або не сприймали жанр альтернативної історії, в якому пише Василь Кожелянко. Збірка новел «Логіка речей» – це п’ять епізодів із життя, які можуть трапитися і трапляються з кожною людиною. Починається книжка новелою про алкоголізм, закінчується – про кохання. І прочитати їх варто лишень через те, що так про алкоголізм не писав досі ніхто. Зрештою, як і про кохання.
«Лінощі – це страшна велика сила»
– Зважаючи на те, що у свої 50 ви дивним чином виглядаєте на максимум 42 – як ви збереглися? Щось робили спеціально?
– Якщо чесно, нічого не робив. Останнім часом намагаюся поєднувати інтелектуальну та фізичну працю. Якщо знаю, що вдень маю косити чи розмішувати бетон, то не роблю зарядку. Коли знаю, що маю писати – роблю 20 віджимань, 20 присідань і 50 віджимань на кулаках. Окрім того, не їм після шостої. Не хочеться. Ніколи не палив. Пити пив і якийсь час дуже багато. Останнім часом обмежив до нуля вживання алкоголю. Не через те, що боюся виглядати гірше, ніж у 42. Просто воно почало мені заважати у писанні, осмисленні життя, ритмі життя. Я за натурою консерватор і люблю стабільний ритм життя: живу у тій хаті, де народився, хоча нова будується. У мене одна дружина вже скоро тридцять років. А алкоголь заважав такому ритмові життя.
– Цифра 50 щось значить? Так само бачите жінок, небо, пташок… Чи сприйняття змінюється?
– Не змінюється, навпаки – загострюється. Ти маєш досвід і можеш порівняти, оцінити. Можна себе обмежити в тому, що якщо ти закоханий, то необов’язково це переводити у матерію. У 20 років таке неможливо, бо там секс – на першому місці. А тут секс важливий, але є ще кохання. Розумієш ціну сексу й ціну кохання. Вік на людину ніколи не тисне, якщо вона нічим серйозно не хворіє.
– А чи з’являється з роками життєва мудрість, чи можна й далі – вляпатися в якусь історію, наробити дурниць?
– Немає ніякої життєвої мудрості. Просто є обережність, а від чогось, що спричинює проблеми, можеш відмовитися. Тобі то вже зайве, не актуально.
– Чи не набридає писати? Є у вас рецепти боротьби із лінощами?
– Лінощі – це страшна велика сила. Щоби боротися з ними, слід мати велику мужність. Адже у письменника немає начальника. Він сам собі господар, начальник і відділ кадрів. Він може дозволити собі прокинутися вранці, зрозуміти, що щось не хочеться писати і увімкнути комп’ютер, залізти в Інтернет, зірвати яблук у саду або взяти пива… І не пишеш. Але якщо не писати один день, другий, то нічого не буде. Який ти письменник, якщо не видаєш книжок?
Кажу собі: «Треба». А коли вже почав писати – процес
пішов.
«Прожити
на літературу
я не можу»
– Як кажуть – «Поета образити легко». А чи бували випадки, коли вам в очі казали: «Прочитав вашу книгу, Кожелянко. Нісенітниця повна»?
– В очі – ні, а поза очі – багато разів. Я чув, доносили, читав.
По-різному реагуєш. Буває, що образливо, а буває, думаєш: «Та…». Коли є якісь проколи, недотяжки у творі, то критика справедлива, а коли річ нормальна – то несправедлива. Виробився у мене імунітет на ці справи, слава Богу. Особливо після того, як вийшли п’ять книжок одразу. На мене накинулися, як ворони на падаль. Багато ворогів з’явилося. В очі ніхто нічого не казав, але я бачив на сайтах, у газетах…
– Чи можна прогодувати себе писанням книжок?
– Прожити на літературу не можу. Дехто може. Знаю, що Курков може. Але це – особливий випадок. А інші письменники мусять десь працювати: у журналістиці, у вузі.
– Що ви ще вмієте, окрім писати книги, політичні коментарі?
– Дрова колоти, косити, копати, бити бетон. Моя улюблена робота – бити бетон. Я люблю не так бити бетон, як вранці наступного дня поливати його. Бо ти забив ввечері бетон, наробився, стомлений впав спати. Вранці прокидаєшся, усе болить, береш відро води і поливаєш бетон, бачиш, що класно зробив роботу.
– Ви працювали до вступу в університет на заводі, зараз пишете книжки. Що важче?
– Будь-яка робота важка. Я був оператором гільйотини на «Гравітоні». То був такий верстат, який різав картон, залізо. Натискав на кнопку, і гільйотина відрубувала матеріал. Якби у механізм потрапив палець – відразу відлетів би. А якщо ти напівп’яний… А на «Гравітоні» спирту було… Але я навіть нігтя собі не відрубав ніколи. А мій напарник відрізав кисть руки. Що цікаво – був тверезий.
Ці дві роботи неможливо порівнювати, це різні роботи. Кожну роботу важко виконувати, бо лінощі – це велика сила, і їх завжди треба долати, де б не працював. Коли здолав, себе поважаєш.
«Мій кіт спить
на клавіатурі комп’ютера»
– Ви відійшли від альтернативної історії й видали збірку новел «Логіка речей». Вам порадили так зробити, щоби розширити коло читачів?
– Одна з моїх улюблених приказок: «Ніхто не знає, де лежить його щастя». Особливо – у літературі. Неможливо спрогнозувати, чи матиме книжка успіх. Можна вивчити ринок, кон’юнктуру, а твір не матиме успіху. А можна лівою ногою написати якийсь прикол. Дивишся – то шедевр, уже всі читають.
Я просто хотів написати це і написав. Зараз готую історичний твір, частково альтернативний.
– У вас все ще мешкає безпородний пес Тузик чи купили собаку модної породи?
– Є у мене мрія – фокстер’єр шоколадного кольору. Але мені ніде його утримувати. У мене – звичайни пес Тузик. Живе собі на дворі, у буді.
Є й кіт – спить на клавіатурі комп’ютера. Вона біла, і йому це подобається.
– А що заважає писати? Окрім кота, який спить на клавіатурі?
– Кота я проганяю тапком. А так на мене впливає погода. Коли вітер, у нас починаються перебої з електрикою. А гарна погода – тішить, пишеться гарно. Наприкінці літа – на початку осені продуктивно пишеться. А дощ та вітер вганяють у депресію. Та це не означає, що я покидаю писати і лягаю на диван.
Більше нічого не заважає. Не належу до тих, хто каже: «Я пишу, не чіпайте мене». Ніколи не вимикаю телефон, не зачиняюся. Музика лунає, новини слухаю.
– Дехто з письменників каже, що пише для того, аби врятувати світ. А ви?
– Ні, у мене такого немає. Я пишу, щоби книжка була цікава. Щоби хтось отримав задоволення, посміхнувся.