преса

КОМЕНТАР ТИЖНЯ ВІД ВАСИЛЯ КОЖЕЛЯНКА

http://www.molbuk.com/2008/03/06/komentar-tizhnja-vd-vasilja-kozheljanka.html
Четвер 18 вересня, 2008 року

Триває тріумфальна хода демократії теренами колишнього СРСР: у Вірменії після підбиття результатів президентських виборів, як водиться, виник свій майдан, який влада розігнала силою, у Росії у неділю відбулися вибори президента країни Д. Медведєва, а в Україні – самі знаєте, як далеко зайшов розвиток демократії. Та нас наразі цікавить Російська Федерація, і не лише тому, що – газ.
До появи українського майдану в політологічних колах існувала думка, що після набуття незалежності Україна з відставанням 2-4 роки повторює кожен політичний маневр Росії. Після 2004 року шляхи розійшлися. Росія (а треба визнати, що це не лише владна верхівка, а й більшість суспільства) повернулася до свого звичного, що бере початок ще від Івана Грозного, авторитарного режиму, а Україна впадає у свій теж звичний (з часів другої половини ХVІІ століття) стан гетьманської міжусобиці.
Сенсації в Росії не сталося. Сенсація там може статися тоді, коли новообраний президент РФ Д. Медведєв всерйоз сприйме своє нове призначення і з «кімнатного пуделя Путіна» перетвориться у справжнього керівника країни, тобто, грубо кажучи, кине свого господаря – національного поки що лідера ВВП. Хоча, щоби між ними не відбулося, хто би не став на вершині суспільно-політичної піраміди – Медведєв чи Путін – сама конструкція від цього жодної шкоди не зазнає. Шкоди зазнає демократія, особливо, як її розуміють на ліберальному Заході, але збережеться консолідоване (біль-менш) суспільство на чолі з визнаним лідером, здатне розв’язувати складні соціально-економічні та суспільно-політичні проблеми.
На тлі небаченого плюралізму векторів у вищій політичній верхівці України, що призводить до повного або часткового паралічу окремих гілок влади, жорстка російська вертикаль виглядає якщо не взірцем державного управління, то принаймні доволі ефективним механізмом керівництва країною. Так, за такого режиму не розквітає буйним цвітом ліберальна демократія, але й загрозам самому існуванню держави, її суверенітету і територіальній цілісності, громадянському миру запобігається. Як це не сумно для правовірних демократів, але питання стоїть так: демократія в обмін на мир і розвиток. Це пострадянський простір.
Чи можливе виникнення такої схеми в Україні? Спочатку трохи помріємо на тему утопії. Отже, в Україні з’являється національний лідер, якого визнають Схід і Захід, підтримують ліві і праві, обожнюють жінки й чоловіки, бояться чинуші і менти, люблять діти… І він веде країну, ні, не в Євросоюз і не в новий союз з Росією та іншими постсовками, він просто веде, веде туди, де панують суспільна злагода і громадянський мир, ефективна економіка , мовна толерантність і… де нормальне життя, одне слово.
Тож чи може з’витися такий вождь-батько(мати)-лідер у нас, який би повів Україну путінським шляхом? Теоретично можливо все, але в реальності наразі доводиться вибирати одного з трьох, за кожним з яких стоїть певний сегмент українського суспільства. З певністю вже можна казати, що ні Віктор Ющенко, ні Віктор Янукович таким всенаціональним провідником стати не може. Чи здатна взяти на себе цю місію Юлія Тимошенко? Принагідно хочу зазначити, що не є членом фан-клубу леді Ю, той, хто читає мої коментарі впродовж довшого часу, міг про це здогадатися. Але об’єктивна реальність така, що в Юлії Тимошенко найбільше шансів зайняти нішу національного лідера. Але. Це може статися лише тоді, коли в мотивах її діяльності проглядатимуться ще якісь інші, крім нестримного прагнення влади, мотиви. Самозречення, жертовність, особиста скромність, наприклад, чим відзначалися найбільші вожді ХХ століття.