преса

Автор: Ігор Котик
Видання: «Сучасність»

Творчість як досвід смерти

№5-6, 2008
Моріс Бланшо. Простір літератури. Львів: «Кальварія», 2007

«Простір літератури» - перше видання Моріса Бланшо українською мовою. До того ж, публікацій його текстів і матеріалів, йому присвячених, у нашій періодиці майже не було. Тож видання не потребує реклами.
Один із найсамобутніших представників гуманітарної думки ХХ століття пише, як думає, а думає ніби кількома розумами. Інколи, прочитавши абзац, який природно сприйматимете за висловлення думки автора, ви з подивом збагнете з подальшого тексту, що мали справу з озвученням позиції якогось фіктивного (хоча разом із тим, може, й типового) інтелектуала. Манера Бланшо – це не висвітлення готових істин, а постійний пошук, повернення до вже порушених мотивів, їх перегляд, сумніви і припущення. “Те, що письменник закінчив ув одній книзі, він знову розпочинає або ж руйнує в іншій”, – пише автор. І ці слова стосуються також і його самого. Щоб дослухатися його голосу, ми повинні віддатися йому, наше рецептивне “я” повинно змаліти до не-“я”, бути вільним від упереджених “позицій” і “переконань”. “Ось що найдужче загрожує читанню: реальність читача, його особистість, його нескромність, шалене стремління залишитися самим собою перед лицем того, що він читає”, – читаємо у цій книжці.
Бланшо говорить здебільшого про поетів – Рільке, Маларме, Гельдерліна - та про наближення до внутрішнього стану поета, чого французький мислитель прагне й сам. Про що ж він може повісти нам, цей самітник, що перебуває в історії гуманітарного дискурсу на межі модернізму і постмодернізму, а в історії літератури – на межі белетристики й есеїстики? Складається враження, що композиція «Простору літератури» позначена певною ґрадацією, поступовим зануренням у досліджуваний простір, так що кульмінаційними, найважливішими видаються у книжці четвертий і п’ятий розділи.
У першому з них читачеві запропоновано осмислити той глибинний зв’язок, який існує між смертю і творчістю. Творчість як “рух до найбільш внутрішнього”, “втілення видимого у невидиме”, за Бланшо, є “самісінькою справою вмирання”. Водночас досвід творчості (а з ним і досвід смерти) дає змогу бодай на якийсь час приборкати страх смерти. Досвід смерти служить запорукою розширення “я” митця. Той, хто тільки береться за твір, і той, хто вже його завершує, – це не одна й та сама особистість (цю думку Бланшо артикулює неодноразово). Звідси акцентований мотив втрати письменником авторського “я”, наведення зізнань літераторів ХІХ-ХХ століть у такій втраті. А що ж смерть як свідомий добровільний учинок, смерть, яка нібито має служити апогеєм зв’язку з невидимим? “Похибкою її потаємної сутности”, символом насилля і нетерплячості називає таку смерть Бланшо. Втім, чи правильно казати: «Бланшо»? Адже автор пише це спираючись на думки Рільке, а той своєю чергою опирається на власний – а зрештою, як знати, наскільки власний - досвід. І де в просторі літератури межа між власним і запозиченим, як виміряти відповідність між словом і досвідом?..
Із п’ятим розділом книжки читач може поміркувати, яким чином натхнення зливається з нестачею натхнення, чому в ньому таїться провал, чому Орфей втрачає свою Евридику і для чого це потрібно. А ще – чому писати можна лише опираючись потребі писання, лише “ухиляючись від наближення того, що пишеться саме”, і чому автоматичне (сюрреалістичне) письмо, котре нібито доступне кожному, насправді є важчим, ніж вимоги рефлективної думки.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій