преса

Автор: Аніта Грабська
Видання: Літакцент, Інтернет-видання

«Мої тексти – для зайнятих людей»

http://www.litakcent.com/index.php?id=653

Євгенія Кононенко в Коктебелі
Журналістки полюбляють душевно розмовляти з Євгенією Кононенко. Зазвичай їм ідеться про фемінізм, шлюб, кохання, сучасне жіноцтво, чоловіцтво, etc. Євгенія Кононенко від природи мало чому дивується. Вона вважає, що справжні тексти викликають справжні почуття, а якби письменники писали менше, то писали б краще. Уживає детективи замість сонних піґулок, ставить себе на місце вбивці, жертви й детектива. Про все вищезгадане, добру імітацію доброї літератури, траву як комічний досвід і не тільки – далі.

ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО: Досьє. Народилася 17 лютого 1959 р. в Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (тепер - Київський національний університет імені Тараса Шевченка) (1981) та відділення французької філології Київського інституту іноземних мов (тепер - Київський лінгвістичний університет) (1994). За переклад антології французького сонета стала лавреатом премії ім. М. Зерова (1993). Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Авторка поетичної збірки «Вальс першого снігу» (1997), книги оповідань «Колосальний сюжет» (1998), романів «Імітація» (2001), «Зрада. ZRADA made in Ukraine» (2002), «Жертва забутого майстра» (2007), збірок «Без мужика» (2005), «Новели для нецілованих дівчат» (2006), «Повії теж виходять заміж» (2006), дитячих книг «Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа» (2001), «Неля, яка ходить по стелі» (2008), низки новел, повістей та багатьох перекладів. Прозові твори Євгенії Кононенко перекладені англійською, німецькою, французькою, хорватською, білоруською мовами. Друкувалася в часописах «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Березіль», «Всесвіт» та ін.

— Істина й імітація у Ваших текстах утворюють антонімічну пару. Чому саме ці поняття? Ви прийшли до них усвідомлено, чи це відбулося само собою?

— Іноді розрізнити ці шляхи дуже важко. Я прийшла до цього інтуїтивно й рада, що так сталося. Дуже мало подій у нашому житті викликають істинне переживання, а не імітоване, і їх треба цінувати. Певною мірою, їх можна й стимулювати, але це важко. Думаю, так можна сформулювати основне філософське питання – пошуків сенсу.

— Якими є найкращі умови для Вашого писання?

— Я майже все написала в тяжких умовах – не кажу, що в найтяжчих: я не була на каторзі чи війні, але дрібні побутові проблеми весь час супроводжують мою працю. Як не дивно, мені дуже добре працювалося минулого року в Ірпені в Будинку творчості, де побувала вперше. Там затишок, ізольованість і чудовий парк навкруги. Я подумала: дуже дивно, що в мене були якісь досягнення до того, тобто я вперше оцінила справжні умови праці й імітовані. Перекладала поезію Еміля Неліґана – франко-канадського поета, що ніяк не з’явиться у видавництві «Кальварія». Раніше я була «совою» – могла працювати вночі, коли родина спить, а тепер – працюю вдень. Переклади – це навіть більше, ніж створення власних текстів. Поезія вимагає великого зосередження.

— Яким є Ваш письменницький режим? Чи вживаєте якийсь «допінг» – каву, цигарки тощо? Як більше любите працювати – на комп’ютері чи «вручну»?

— Я б дуже хотіла, щоб був режим, але не вдається його налагодити. Можливо, він більш важливий для письменників, які працюють над великими епічними текстами. Каву вживаю, раніше палила, але покинула десь у 35 років. Іноді п’ю коньяк дуже маленькими дозами – у мене під столом пляшка завжди стоїть. Намагалася якісь легкі наркотики вживати – не пішло. Мій син приносив мені травичку, але то був комічний досвід. Вручну пишу тільки переклади поезії.

— Яким є випробувальний термін новонаписаної книжки, щоб Ви трохи абстрагувалися як письменниця і придивилися до тексту як читачка?

— Я рідко перечитую свої тексти. Коли ще не написала, пам’ятаю майже весь великий текст із мізансценами, а коли напишу – буває, забуваю. Іноді потім дивуюся – це ж я таке написала... Коли віддаю тексти до друку, вони як дорослі діти: живуть своїм життям.

— У тексті «Без мужика» Ви написали, що творчість починається з особистого відчуття вселенського лиха. Чому?

— Принаймні, так у мене було. Звичайно, творчість починається з невдоволення і самоти. Це якийсь вихід чогось. Абсолютно щасливих людей не буває, і творчість починається з лиха, переживань, страждань, які треба подолати. Різні форми творчості сприяють особистісному зростанню.

— Роман «Імітація» вийшов у видавництві «Кальварія» в серії «Суничка». Грайлива назва серії, роман же видається значно похмурішим... Як би Ви назвали серію для видання свої книг?

— Раніше була навіть серія «Імітації». В українському середовищі книзі щось додається, коли там є натяки на конкретних осіб. Їх немає в «Імітації», але чомусь усі їх шукають. Тому це «суничка». Видавець мислить серіями, а я – письменниця і довіряю йому.

— Герої Ваших детективних текстів проводять розслідування по-аматорськи й знаходять найважливіше інтуїтивно, випадково чи з допомогою долі? Чому Ви обираєте стихійний спосіб розгортання фабули?

— Тому що я не знаю життя ні приватних детективних агентів, ні, тим більше, міліції. Якщо мені треба щось довідатися, це теж відбувається через випадкові розмови, а не через свідомі дії.

— Ваші персонажі іноді говорять метамовою. Цитую Олександра Риженка: «Ви, вочевидь, говорили про всезагальні питання буття, що виникають у зв’язку з рефлексіями щодо моральних аспектів статевого акту...» У новелі «Втрачені стіни» подібне вписано в контекст, а в «Імітації» захоплює зненацька, бо реальне мовлення далеко не завжди таке вишукане. Це прийом, жарт чи всерйоз?

— Так спілкуються письменники, філософи... Це мова, в якій вони живуть, пишучи свої тексти. Ну і, відповідно, потім жартома вживають їх у побутовому контексті.

— Ваша героїня Лариса Лавриненко з’являється в романі «Імітація» і в повісті «Ностальгія». Цей образ не полишав Вас, наче роль, що переслідує актора?

— Скоріше це було побажанням видавців, хоч, як я іноді кажу, вона народилася – не вбивати ж її. Це випадковість: коли я писала роман «Зрада», там вийшла схожа жінка. Я подумала: не називатиму її по-іншому, хай буде та сама.

— Як Ви прийшли до написання книжки для дітей? Коли письменники до цього приходять? Які книжки Ви любили читати в дитинстві?

— У дитинстві улюбленою героїнею була Пеппі Довгапанчоха. Дуже подобався Джон Чіарді – американський поет ХХ сторіччя, який переробив сюжет про коника й мураху. Десятирічною дитиною я була в захваті, коли загалом антигуманний сюжет – як жлоб-мураха виганяє на мороз коника – перероблено: коник виживає і назло йому співає нових пісень. Очевидно, мене цей сюжет таки переслідував і вилився у трохи бунтівний текст про школу, де загалом діти кращі, ніж учителі. Кажуть, що для дітей спонукають писати або внуки, або пізні діти. У мене діти не дуже пізні і внуків ще нема, але, може, якісь ненароджені пізні діти мали бути... Може, певною мірою до цього призвів розквіт видання книг: раніше я б не змогла надрукувати «Нелю, яка ходить по стелі». Підсилило мотивацію ще моє обурення школою, коли я вчилася, і коли вчилися мої діти.

— У Франсуази Саґан є фраза, що велику любов людина має шанс швидше зустріти не в юності, а в зрілості, коли виникає бажання не подобатися, а зрозуміти. Чи підтримуєте Ви цю думку?

— Так, я згодна, і мій досвід теж це підтверджує. Коли стоїть питання продовження роду, пристрасті між чоловіком і жінкою ніби сильніші, як і незгоди між потенційними батьками – дітей іще немає, але вже прийшов час... У мене двоїсте ставлення до цього, але, справді, пізні почуття бувають дуже сильними.

— У своїх інтерв’ю Ви не раз говорили про важливість досвіду – життєвого, літературного тощо. Як Ви з цього боку сприймаєте тексти сучасних письменників, чия творчість часто виникає на добривах незрілості?

— Естетика незрілості справді експлуатується. Молодий вік – це вік поезії, а проза потребує досвіду, як не крути. Але якщо молоді подобаєтся, вона бачить підтвердженння того, як живе, у книжках того ж Дереша, тієї ж Карпи – нехай буде. Мені нічого не дає читання цих авторів, навіть досвіду молоді я там не бачу. Мені цікавіше про все з власного досвіду дізнаватися. Немає там справжніх пристрастей, справжнього кохання... У Дереша в «Намірі!» є трохи наближення до божевілля, страху, чогось справжнього, але мені це видається якоюсь імітацією... Добра імітація доброї літератури. Сучасну поезію я, може, не так знаю. Я шанувальниця Бедрика, Жадан мені подобається, Олеся Мамчич...

— Як досвід упливає на літературну творчість? Адже іноді з віком письменники стомлюються, їм стає важче висновувати нові ідеї.

— Мені здається, найкращі тексти вже були написані майстрами, особливо в прозі. Хоча, звичайно, це можна спростувати. Множина літературних текстів є відкритою, не можна перерахувати всі. Завжди ви знайдете щось, що може спростувати будь-яку ідею. Певний вік допомагає – ніби ти й не хапаєш нові суспільні ідеї, але немає обмежень щодо філософських ідей. Завжди наводжу приклад однієї зі своїх улюблених письменниць Маргарити Юрсенар, яка написала роман «Філософський камінь» у 65-річному віці і здобула світову славу. А коли письменник щось успішне напише, особливо якщо взяти не українську, а більш успішні світові літератури, де книжки видають справді великими накладами, то видавці смикають письменника, і він пише більше, ніж може. Я зсередини це бачу, і якби ми писали менше, то писали б краще. Як на мене, тільки Бальзак писав багато і якісно. Ну, може, Стівен Кінг, але в нього то добре, то гірше. Це на межі масової і серйозної літератури, але Кінг добрий письменник. Є й такі, що пишуть багато і все – на одному рівні.

— Ви часто спілкуєтеся зі своїми читачами? Як і де? Чи може таке спілкування стати дружнім, а чи зупиняється на межі текстів?

— Бувають зустрічі в бібліотеках, університетах... Звичайно, це дуже цікаво. Мені подобаються і негативні відгуки, коли люди аргументовано це кажуть, я все сприймаю абсолютно нормально. Колись на книжковій виставці якась дівчина з Могилянки сказала, що в моїх творах нечіткі моральні оцінки. Я подумала: ну, є й така молодь... У мене не було такого, щоб я подружилася з читачем. Інша справа – друзі, які в мене були до того, – я їм даю тексти читати, мені цікаво, що вони скажуть.

— Про деякі книжки кажуть: цю найкраще читати в метро, цю – в потязі, цю – десь на самотині. Як гадаєте, де найкраще читаються Ваші книжки?

— Я не знаю... Я прочитала на відпочинку книгу Фаулза «Волхв» – величезна, 700 сторінок, її тільки в лікарні чи санаторії читати, але вона мені дуже сподобалася. Мені здається, мої оповідання читаються швидко, людині на відпочинку треба було б щось інше. Мабуть, мої тексти – для зайнятих людей. Якщо відкинути ідеї, в «Імітації» мені вдався детектив, і люди казали: що ж ти не попередила, що о дев’ятій вечора не треба починати читати, бо будеш до третьої?..

— Зараз дуже розповсюджене авторське читання текстів наживо. Як Вам це? Все сприймається краще чи, навпаки, розсіюється увага? Ви читаєте свої тексти вголос для прихильників?

— Я не дуже люблю, бо не відчуваю себе таким актором. Я взагалі по життю не є актором і не розв’язую ситуації як ігрові, а, мабуть, таки треба. Я переношу в літературу все, що не відбулося в житті й тому не відчуваю себе актором, який добре прочитає. Іноді актори добре читають, і я їм вдячна. Для мене ж це не є важливим.

— Як Ви ставитеся до явища поетичного слему в Україні?

— Молодь розважається, хай так і буде. Є вірші, які краще слухаються, ніж читаються. Я не в цьому вирі. Воно не справило на мене такого враження...

— Що Ви думаєте про панібратство в сучасній українській літературі, коли письменики навзаєм хвалять одне одного?

— Це залишки чогось радянського. Якби мій добрий друг написав щось таке, що не дуже мені сподобалося, я б мовчала в пресі. Узагалі б мовчала. Я знаю, що друзі іноді мовчать про якісь мої тексти, які їм не дуже сподобалися. Колись Марко Павлишин казав, що в українській літературі письменники дуже скупчені за способом життя. Якщо на котрийсь із будинків творчості впаде бомба, Україна залишиться без письменників.

— Чи переймаєтеся Ви подальшою долею свої текстів – скажімо, чи будуть їх читати нащадки?

— Звичайно, хотілося б... Коли говориш щось у літературі, природно хочеш, щоб це читали. Але, знов-таки, ніхто не знає, що буде. Я люблю ритися в старих книжках у букініста, навіть більше, ніж у нових. Іноді трапляються радянські книжки, авторів яких я не знаю хоч вони й гриміли колись. Несповідимі шляхи літературні.

— Чи подобається Вам читати детективи?

— Я люблю детективи, це краще, ніж пігулки від безсоння. Можливо, я їх перечиталася. Люблю жіночі, де нема багато трупів, а де є логіка. Але таких мало, і видавництва вичавлюють усі соки з авторів, і вони пишуть халтуру. Зі світової літератури люблю Аґату Крісті, Філіс Дораті Джеймс, Артуро Переса-Реверте... На якомусь етапі читала Марініну, але зараз вона халтурніше пише. Прочитала два романи Ірен Роздобудько – в неї були добрі детективи, але потім вона перестала їх писати.

— А як щодо хрестоматійної попси – Донцової тощо?

— Ні, ні, Донцова – це вже зовсім... Хмелевську не сприймаю. Я люблю добрий детектив, психологічно виправданий. Коли пишеш, треба ставити себе на місце вбивці, постраждалого й того, хто розслідує.

— Що б Ви порадили почитати своїм читачам?

— Мені подобається Діброва, але не його останній роман «Андріївський узвіз». Сподобалася «Душа» Ївги Веснич – дуже добрий роман про Київ, я аж позаздрила цій авторці, бо вона в мене вкрала тему. Але добре з нею впоралася. Це книги, які викликали справжні емоції. Я читаю багато, але багато переглядаю й відкладаю. Якось знаєш, чим закінчиться... Хто їде на море, хай бере з собою «Волхва» Фаулза... Моя улюблена Маргарита Юрсенар, хоч вона не є новинкою. Безліч книжок варто прочитати...

— Молодь варто навертати до читання, чи вона вже сама починає тягнутися?

— Усе ж таки варто змагатися з телебаченням. Це має бути престижно. Коли якісь «зірки» десь кажуть, що читали, це сприяє читанню. Люди не повинні забувати літери.

— Який найнесподіваніший відгук на свої тексти Ви чули? Від кого?

— Найнесподіваніший – це коли бачать те, чого ти не вкладав у текст. У мене є коротеньке оповідання «Ніч», де подружжя зі стажем бігає кохатися в ліфт, бо їм уже в ліжку ніяк. Воно писалося на початку дев’яностих, мався на увазі досвід радянського життя, коли люди справді були багато років одружені, але ніяк не могли знайти кутка. Я чула відгуки, що це люди прагнуть вишуканого кохання, щоб пожвавити своє еротичне життя – не негативний досвід, а навпаки. Це було від читачів. Я від природи мало чому дивуюся... Коли читаю детектив, уже бачу кінець, мене рідко який детектив здивує. Я вважаю, що уявити можна все – така постмодерна ситуація. У будь-якій прірві, безодні лиха завжди може бути Бог.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій