преса

Автор: Наталка Сняданко
Видання: Львівська газета

Іздрик. АМ ТМ.

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/10/19/9925/
19 жовтня, 2005 року, № 189 (755)

НА НОВІЙ книзі культового автора та видавця й редактора не менш культового літературного часопису “Четвер” дуже влучно зазначено “не лише для шанувальників прози Іздрика”.

І сприймати це слід не як рекламну фішку, а як цілком серйозну рекомендацію – нова книга, сформована з коротких оповідань, які часом перегукуються одне з одним, а часом є цілком незалежними одне від одного, дуже відрізняється від того, що ми всі хибно звикли вважати “фірмовим Іздриковим стилем”. Автор укотре доводить, що не здатен вийти в тираж і вправлятися в писанні самоповторів. Надзвичайно свіжа, несподівана, і головне – дуже дотепна книга примусить згадати й Борхеса, й Шекспіра, й Подерв’янського, й навіть деяких авторів так званого s-феномену, наприклад відомого всім Окрю Іржона.

А на підтвердження цього – надзвичайно поетичний фрагмент про те, як двоє падають у прірву під час безрезультатних спроб дотягтися до пачки димедролу.

– Це ти, паскуднику, поганий віршомазе? – запитав Ездра.

– Я, я, ковалику, а хто ж іще.

– Слухай, раз уже ти тут, а зір у тебе гострий, тобі не видно, що там унизу?

– Внизу ріка, шумить потік, піниться і тіла жде, щоб знести в небуття.

– Та ні, он там на камені біліє, чи то череп’я, чи кістки, – чомусь, коли ми розмовляли з Ездрою, то завше збивалися як не на п’ятистопний ямб, то на іншу версифікаційну бридню.

Я мусив витягти свій цейсівський бінокль і роздивитися.

– Ні, братику, ні те, ні інше. Як не дивно, це пачка з-під димедролу. Можливо, навіть не порожня. І на хріна ж ти за нею поліз, скажи на милість? Погано спиш? Тепер вже вічний сон тебе чекає.

– Димедрол? – здивовано запитав Ездра. – Цікаво, звідки він тут узявся.

– Звідки, звідки... Може, наріки якісь забули. Не всі ж такі, як ти – спиртним розширюють свідомість.

– Та нічого я вже не розширюю, – з жалем сказав Ездра. – Це все в минулому, скінчилися свята.

– Бреши побільше, – відказав я. – Та ж коневі зрозуміло: зірвався вранці з бодуна і на ізмєні в прірву поліз. Що, знову чулись голоси?

– Ну, чулися, – присоромлено визнав Ездра. – Але не голоси, а один голос.

– Яка різниця, брате? Що казав він?

– Казав, немов би в горах сніг лежить.

На хвилю я замовк.

– Справді?

– Брехать мені сьогодні не пристало.

Так воно й було.