преса

Автор: Тарас ТКАЧУК
Видання: День, газета

Тарас ПРОХАСЬКО:

http://www.day.kiev.ua/141727/
№91, вівторок, 19 травня 1998

Тарас ПРОХАСЬКО: «Велике щастя — вигадати світ, якого немає»

Коли на початку 90-х років заговорили про «літературний феномен» Івано-Франківська, серед перших імен згадували Тараса Прохаська — одного з найактивніших авторів гучного часопису «Четвер». Нині у творчому доробку 30-річного Тараса, до речі, ботаніка за фахом, чотири невеликі, проте вельми змістовні повісті — «Некрополь», «Essai de deconstruction», «Довкола озера» та «Відчуття присутності». Завдяки його торішній перемозі в конкурсі видавництва «Смолоскип» їх щойно видано окремою збіркою «Інші дні Анни».

— Тарасе, ким ти себе відчуваєш більше: ботаніком, філософом чи письменником?

— Тепер — більше письменником. Ботанікою фахово я не займався вже досить довго. А філософом не можу себе вважати, бо перестав вірити в аматорську філософію. Можуть бути дуже добрі роздуми, ідеї чи трактування, породжені аматорами, але це радше щось на кшталт стефаниківського поняття «хлопський філозоф».

Раніше, по молодості, вибудовування якихось філософських концепцій видавалося мені набагато серйознішою справою, ніж зараз. А «мандрівним філософом» мене прозвали в мистецькому середовищі «Четверга», бо, по-перше, я ще тоді не мав жодного написаного прозового тексту, а по-друге, вчився у Львівському університеті, тож їздив постійно туди-сюди.

— Чому ти переключився на літературну творчість?

— Писання — це можливість сказати те, що я хочу, трішки більшій кількості людей. Коли я пишу, я ніколи не думаю про світову спільноту чи весь український народ. Я думаю про когось конкретного, кому б я, власне, й хотів сказати саме це.

Особливістю писання є й те, що, крім думок, ідей, сюжетів, грубо кажучи, матеріалу, який ти хочеш передати, лишень під час писання виникає особлива сукупність дуже важливих словосполучень, які в процесі розмовної мови не встигають формулюватися в такій кількості. Заради них я, можливо, й пишу. А інакше я б не писав, а просто розповідав, спілкувався «наживо». Та видобування особливих мовних конструкцій, які можливі тільки в часі писання, це є щось надзвичайне.

— Наскільки важливим є у твоїх творах біографічний елемент?

— Мені здається, що для белетриста ідеальним є не конкретне записування прожитого, а творення якихось уявних світів. І це ще один із величезних мотивів, що спонукають до творчості. Це велике щастя, коли можеш витворити світ, якого досі не існувало. Але очевидно й те, що без власного життєвого досвіду добру прозу створити неможливо. Вона буде неправдивою.

— Якось ти написав, що ми живемо у чужій прозі, чужою прозою, для чужої прози, але тільки до того часу, поки не витворимо своєї. Тобі вже вдалося це зробити?

— Авжеж. Я відчуваю, що я вже живу по-своєму: у власній стилістиці буття, у власній естетиці, але наразі (а може, так буде завжди) ще з дуже великими цитатами з чужої прози.

— Чия це проза?

— Немає жодного автора, який був би для мене культовим від початку до кінця. Але я можу назвати кілька книжок, які мені видаються досконалими. Передовсім «Тропік Рака» Міллера та «Острови в океані» Хемінгуея. Це ті книжки, які я можу читати завжди.

— А в українській літературі щось подібне є?

— Виявилося, що я можу повертатися раз за разом і читати з будь-якого місця останній роман Андруховича «Перверзія». То є дуже лінгвістична проза, побудована на невичерпних можливостях мови. Мені ще не траплялося української прози, яка б так міцно «тримала».

— Ти пишеш роман?

— Так, хоча не впевнений, що він буде такий великий, як це прийнято для цього жанру. Сподіваюся його невдовзі закінчити. Називатися він буде досить незручною для вимови фразою «Безвідповідальна послідовність щільна».