преса

Автор: Дмитро Дроздовський
Видання: Літакцент, Інтернет-видання

Що має спокутувати автор?

http://www.litakcent.com/index.php?id=489

«Єдина прикрість, на яку мені б хотілося звернути увагу в цьому романі, - та, що Мак’юен вдається до швидкого редагування і часових зсувів, а через це багато дилем і напруг, наявних у першій частині, не мають свого логічного розв’язання. Проте перша частина роману Мак’юена найбільш читабельна, ще ніколи раніше письменник не перебував у такій гармонії з ніжністю людського серця». Саме так було сказано про книжку Іена Мак’юена «Спокута» в рецензії Джексон Ковлі в тижневику «The Times».

Роман найуспішнішого сучасного англійського письменника Іена Мак’юена з’явився у перекладі українською (перекладач – Віктор Дмитрук). Цього разу «Спокуту» видано майже через півроку після роману «Субота» того ж автора. «Спокута», на відміну від «Суботи», — це роман різних точок зору (хоча кожна історія має своїх головних персонажів і свої таємниці). І дія в ньому відбувається не за один день, а впродовж кількох десятиліть.

«Спокуту» Мак’юена можна назвати мініатюрною епопею, що складається з чотирьох великих епізодів: «Злочин», «Війна», «Спокута», «Лондон, 1999» (період великого єднання родини перед світлом голлівудської рампи). Відразу проглядає відповідь, чому роман було видано так швидко: обкладинка відсилає читача до нещодавньої екранізації «Спокути» (режисер Джо Райт, у головних ролях — Джеймз МакЕвой і Кіра Найтлі). Розуміючи комерційну зумовленість видання, все ж висловлю й розчарування щодо якості перекладу та роботи літературного редактора. Помилки можна класифікувати від найдрібніших (порушення правил фоностилістики) до русизмів і невмотивованих слів. Проте в цій статті йтиметься не про ґандж перекладу, а про художньо-естетичну вартість роману.

Дія починається одного спекотного літнього дня 1935 року. Перша частина «Спокути» — найдовша в романі — відбувається в англійському передмісті в маєтку родини Толлісів. Мак’юен неквапом виводить на сцену персонажів і знайомить їх із читацькою аудиторією та одного з одним, хоча будинок повниться різними персонажами (це вказує на велику роль драматичних ходів у цьому романі), кожен із яких готовий діяти відповідно до заздалегідь визначеної ролі.

Історія починається зі знайомства з юною Брайоні Толліс, дитинною 13-річною дівчинкою, яка мріє стати письменницею і готує виставу «Випробування Арабелли». Героїня, на перший погляд, справді видається чудовим драматургом, але, забігаючи наперед, скажу, що дівчинці доведеться замість глибокого драматурга стати новелістом і написати зовсім іншу історію, в якій буде заховано минулу трагедію.

Цікавими персонажами є Сесилія, старша сестра Брайоні, і Робі Тернер, син прибиральниці, який разом із Сесилією студіював літературу в Кембриджі та подає великі надії. Сесилія і Робі щойно повернулися з навчання і прагнуть зрозуміти свої почуття одне до одного.

Багато уваги в першій частині приділено поверненню Леона, брата Брайоні й Сесилії, з коледжу (власне для нього маленька сестричка готує свою недитячу драматичну постановку). Леон Толліс прибуває зі своїм другом Полом Маршалом, який у переддень війни займається налагодженням системи постачання армії шоколадними плитками.

Із перших сторінок роману читач знайомиться також із 15-річною кузиною Лолою та її молодшими братами-близнюками – їхні батьки «розлучаються», тому відправили дітей на невизначений термін до родичів.

І, врешті, Емілі (мати Брайоні) — доволі трафаретний, до кінця не виписаний персонаж.

Здається, Мак’юен ніби навмисне чогось вичікує, не даючи можливості навіть собі втручатися в розпочату за власними внутрішніми законами гру. Історія починає розповідати про себе, змінюючи тональність. Але раптом, за шекспірівськими законами, щось у данському королівстві починає не спрацьовувати. Принаймні так можна припустити, звертаючи увагу на «чорні» знаки: один із близнюків надзюрив у ліжко, Сесилія з Робертом розбили антикварну вазу тощо - всі ці інциденти починають неправильно прочитуватися у сприйнятті інших героїв. Проте є й гостріші, драматичніші епізоди, зокрема той, коли Робі написав Сесилії листа з освідченням і попросив Брайоні віднести його, але помилково дав не той, що потрібен, а значно «інтимніший». Брайоні прочитала листа і створила у своїй уяві під впливом «любовної чуттєвості» образ Робі як «сексуального маніяка». Натомість Сесилія переконується у справжності почуттів Робі, герої освідчуються один одному в бібліотеці, освідчення закінчується палкими любощами, і в цю мить їх застає Брайоні, яка інтерпретує ситуацію як зґвалтування. Власне, з цього непорозуміння закінчується епоха неприємностей і починається епоха катастроф. Втім, про це трохи згодом.

Врешті, сама Брайоні робить щось дуже-дуже недобре. Але треба зауважити, що справжній злочин скоює інший персонаж. Можливо, в цьому полягає одна зі слабких сторін книжки: той, хто начебто чинить щось лихе, має надто велику увагу до себе, а отже, читач одразу розуміє, в чому конфлікт (хоча потім виявляється, що, крім маленького злочинця і винуватця великої трагедії, є ще один великий злочинець, от тільки чия провина більша?). Зрада, до якої вдається дівчина, завдає шкоди двом життям. Перша частина й завершується «злочином» Брайоні, хоча після того епізоду в бібліотеці дні, місяці і навіть роки читач перебуває в стані не-знання, ми не можемо здогадатися, що відбуватиметься далі і що все таки відбулося насправді.

Наразі варто звернутися до головної ситуації «злочину й покарання»: після того, як близнюки вирішують утекти додому і всі вирушають їх шукати, Брайоні в темряві натрапляє на Лолу, яка стала жертвою насильницького нападу. Звичайно, підозри падають на Робі, і джерелом звинувачень виявляється Брайоні. Юнака заарештовують. Незважаючи навіть на те, що після ночі пошуків саме він приводить загублених близнюків.

У другій частині роману ми вже переносимося в події під час евакуації в Данкірку 1940 року. Ми «заднім числом» дізнаємося, що внаслідок звинувачень Брайоні невинному Робі таки довелося «відсидіти» три роки у в’язниці, а далі він потрапив до армії. Сесилія обірвала всі стосунки з родиною і пообіцяла юнакові, що, незважаючи ні на що, чекатиме на нього.

Друга частина роману фокусує увагу на Робі, який служить у Франції. Перед читачем уже інша сцена, змінюється час і простір. Здається, наче в цій частині Мак’юен хоче переконати, що він може бути вправним у батальних сценах (звичайно, до слави Льва Толстого йому ще далекувато). Але в цей самий час читач також має свої запитання: а що ж сталося з іншими персонажами, де вони? Та Мак’юен усю увагу приділяє Робі, даючи лише маленькі знаки з темного й заплутаного минулого.

У третій частині настає момент істини: Брайоні відчуває свою провину: жертва свого сумління, вона усвідомлює, що через неї було покарано іншу людину (тепер Брайоні певна, що той злочин учинив містер Маршал, але час неможливо програти назад). Треба сказати, що така колізія характерна для всієї англо-американської літератури. Систему англійського законодавства (й американського також) довгий час вважали ідеальною. Врешті, якщо згадати витоки американської державності, то саме римське право, привнесене на «дикий» інфантильний (із позиції Європи) континент і утверджене кров’ю, мало бути беззаперечним успіхом у розвитку суспільства. Але навіть у найточнішій системі можуть бути прорахунки. І вони, безперечно, були. Інша річ, що їх довгий час приховували від людського ока.

Третя частина роману «належить» Брайоні, яка навчається на медсестру в Лондоні вже під час війни, як і її сестра Сесилія.

Брайоні наважується надіслати манускрипт у видавництво «Горизонт», але одержує відмову… Спокута Брайоні полягає не в роботі медсестрою, а в написанні роману. Героїня вирішила стати медсестрою, щоб «спокутувати» свій гріх перед Робі (вона усвідомлює, що це сталося з її волі, — їй-Богу, шекспірівський конфлікт у переробці Мак’юена) - таке собі самопобиття різками, спроба психологічного зняття страшного тягаря минулого.

Брайоні вибирає найважчу роботу (піддає себе найважчим тортурам). Вона прагне довести собі, що, навіть зробивши помилку, вже спокутувала свій гріх. Але й цей сюжетний хід постає своєрідною приманкою-обманкою для довірливого читача.

Епізоди, пов’язані з війною, багато в чому взорують на прозу Ернеста Гемінґвея, зокрема, на його роман «Прощавай, зброє!» (як і на романи «Кларісса» С. Ричардсона, «До маяка» В. Вулф і, звичайно, драми «Буря», «Дванадцята ніч» і «Макбет» В. Шекспіра).

Щодо фінальної частини, то вона багата на сентиментальні нотки: ми дізнаємося, що Сесилія й Робі, розлучившись перед арештом, більше ніколи не були разом, що Робі загинув у Данкірку, а вірна йому Сесилія – від бомбардування (трагічна історія кохання завершиться не менш трагічним фіналом, ніж у романі «Прощавай, зброє!» Гемінґвея). Натомість Пол Маршал, тепер уже «шоколадний магнат» ... одружується з Лолою.

Роман завершують медитації про філософську природу спокути. Фінал нібито зіткано з реального, життєвого й уявного, вигаданого. Цікавою є його подвійність. Перед нами - як психологічна альтернатива життю - постає роман-уявлення, в якому трагічна історія Робі й Сесилії має щасливе завершення. Можливо, хтось дорікне автору, що біографічний метод наразі неактуальний, що його внутрішні потуги вичерпано, але в реальному житті сестра письменника та її коханий загинули також під час війни. Важко повірити в те, що цей життєвий епізод, який неодмінно має залишитися бодай на підсвідомому рівні, не знайшов свого логічного виходу в тексті (врешті, написання літературного тексту — це акт терапії, автопсихоаналізу, саме так письменник звільняється від десь далеко-далеко осілих чи нібито вже й похованих страхів і болю, які, проте, насправді нікуди не зникли, а лише заховалися, чекаючи на свій вихід у тексті). Мені здається, що психологія образу Брайоні має бути подібна до світосприйняття самого автора, а якщо так, то роман може слугувати й цікавим джерелом для психоаналітичного аналізу.

Як і попередній роман Мак’юена («Субота»), роман «Спокута» постає символічним текстом, у якому сховано багато нюансів, ключів і знаків-символів, як, скажімо, епізод із розбитою вазою, що належала Клему, братові містера Толліса, який одержав її як подарунок за доблесний вчинок під час Першої Світової війни. Уважний читач помітить, що саме ваза є «приводом» для першої зустрічі Робі та Сесилії. Не меншим символом для розуміння художньої інтенції письма є шпиталь, у якому медсестрами працюють Сесилія й Брайоні. Варто звернути увагу і на дисципліну, і правила поведінки в цьому закладі, що відображають психологічний стан людей під час воєнних дій. Родинний маєток Толлісів — знакове місце для «спокутної» історії, цей будинок побачив багато за свій довгий вік, адже тільки перед нашими очима розгортається історія завдовжки в 64 роки. І саме в цьому маєтку відзначає своє 77-річчя Брайоні. Велика родина збирається в бібліотеці (в тій самій бібліотеці, де колись відкрили серця Сесилія й Робі) – і готує для тепер уже відомої письменниці п’єсу «Випробування Арабелли», ту, що має велике значення для розуміння сюжетної лінії, що її в першій частині хоче поставити Брайоні. Ця п’єса потрібна для забезпечення подвійного фіналу роману, власне, того фіналу, який можна назвати красивим гепі-ендом.

«Спокуту» завершує невеличка четверта частина (цикл замкнуто, адже чотири — число квадратури, замкненого простору), в якій ідеться вже про час теперішній: Лондон, 1999 рік — останній рік великого й невимовно короткого ХХ сторіччя. Ця частина має пролити світло на всі темні плями минулого, дати відповідь на запитання: а що, власне, сталося. Відповідь, на перший погляд, проста: Мак’юен змусив Брайоні написати роман — і в цьому головний ключ. «Злочин був. Але були й закохані. Про закоханих і їхню щасливу долю я думала цілісіньку ніч. Ми рушаємо сонцю в обійми. Невдала інверсія. Мені спало на думку, що я, врешті-решт, не заїхала аж так далеко після написання своєї п'єски…. І тільки в останньому варіанті роману у моїх закоханих все кінчається добре, коли вони стоять обоє на одній із вулиць південного Лондона, а я йду геть»..

Роман Іена Мак’юена не дає жодних прямих відповідей, а тому багатьох читачів, які звикли до чітких сцен і прямих художніх ліній, може трохи розчарувати. По суті, тут можна знайти зв’язки з детективами Агати Крісті. Але хіба дає ключі, скажімо, Фіцжеральд у «Великому Гетсбі» або Гемінґвей у романі «Прощавай, зброє!»? Письменник показує інше: в чому переваги художньої вигадки, чому літературний обман може бути привабливішим для читача.

«Спокута» — цікавий приклад відповіді на запитання: чому автор пише роман. Але, незважаючи на це, «Спокута» — роман, у якому перша частина нагадує в чомусь «Будинок, де розбиваються серця» Бернарда Шоу, тобто як на стилістичному, ідейно-тематичному рівнях твір належить до традиції англійського роману.