преса

Автор: Наталка Сняданко
Видання: Львівська газета

Я за іронічний дискурс

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/02/21/13182/
Розмова з Євгенією Кононенко, письменницею

Євгенія Кононенко – одна з яскравих представниць сучасної української “жіночої прози”. Нещодавно письменниця побувала у Львові, де з нею й зустрілася кореспондент “Газети”. Розмовляли, звісно ж, передовсім про “жіночу прозу”.

– Якою є, на вашу думку, дефініція цього поняття, і чи могли б ви свою прозу назвати жіночою?

– Це питання радше до літературознавців, а не до письменників, письменники просто пишуть собі, не замислюючись над дефініціями та теоріями. Я часто натрапляю на визначення “жіночої прози” як такої, що покликана розкривати особливості жіночої психіки, суті жіночого єства, описувати всі ті специфічні подробиці, яких не торкається “проза чоловіча”, і тому саме цим подробицям “жіноча проза” повинна приділяти якнайбільшу увагу. Мабуть, стихійно іноді у своїй творчості приділяю увагу саме їм, але це не є моєю свідомою метою.

– Часто поняття “жіночої прози” вживають у достатньо негативному контексті й воно свідчить про сповідальність цієї прози, про обмежене коло тем, яких вона торкається, про певну лексику, для якої характерне зловживання епітетами, про надмірну емоційність, зорієнтованість насамперед на жіночу читацьку аудиторію. Часто вислів “жіноча проза” вживають як синонім жіночого роману. Чи доводилося вам зіштовхуватися з таким і як ви до цього ставитеся?

– Жіночий роман – це термін, який окреслює літературу вузького спрямування не стільки навіть на суто жіночу аудиторію, скільки на аудиторію домогосподарок і малоосвічених жінок. Але ототожнювати з цим усю жіночу прозу було б перебільшенням. Не можу погодитися і з негативним визначенням того, що “жіноча проза” торкається вузького кола тем. Навіть якщо це і так, то про теми, яких торкається ця проза, література раніше не писала. Скажімо, жіночі страждання у класичній літературі – це лише любовні страждання, страждання без коханого чоловіка, страждання від кохання без взаємності, страждання від самотності. Але, скажімо, тема жіночих страждань у позірно щасливій сім’ї в літературі, принаймні українській, практично відсутня. Одруження здебільшого асоціюють зі щастям, однак одруження, на жаль, не завжди буває щасливим.

– Саме цієї теми часто торкаються книги, які ви переклали. Наприклад, роман Анні Ерно “Пристрасть”.

– Так, ця книга дуже вплинула на мене. І перекладати її було дуже непросто. Там надзвичайно багато сленгової, ненормативної лексики, з якою мені, на щастя, вдалося дати раду за допомогою словника розмовної лексики. І свій есей “Без мужика” я написала саме під впливом цієї книги. Взагалі в сучасній жіночій літературі є така тенденція описування табуїзованих раніше тем. Можливо, це стратегія успіху, яку обирають сучасні письменниці, можливо, просто висвітлення питань, які мучили їх роками. Але про це непросто говорити, а тим паче писати. Скажімо, моя мати вважає, що говорити про такі речі, як, наприклад, пологи, немає потреби. Це минається, а отже, слід просто забути. Про це потрібно говорити з акушером, а не з читачем, – такою є поширена позиція, і саме так створюють теми-табу в літературі.

– Часто можна зіткнутися з позицією, коли жінки-феміністки вважають, що до цієї теми можна ставитися тільки серйозно. Якщо над фемінізмом іронізувати – це вже злочин, дискредитація ідеї. Чи доводилося вам зіштовхуватися з таким ставленням і як ви ставитеся до цього?

– Якщо розглядати фемінізм як політичний рух, то я не належу до нього, не відчуваю внутрішньої потреби й у тому, щоб належати до якихось жіночих організацій чи рухів. Що ж до світогляду, то він мені близький, бо я переконана в необхідності партнерських стосунків між жінкою та чоловіком, у тому, що жінка повинна мати вибір поміж шлюбом і громадянським шлюбом. Свого часу мені дуже нашкодило те, як мене виховували, переконуючи, що жінка не має іншого шляху, як тільки шлюб або самотність. А можливості просто жити з тим чи іншим партнером не існує, бо це неморально. Захистити свій протест і своє право на громадянський шлюб – це теж до певної міри фемінізм, і мені свого часу було важко захистити це право, оскільки не було матеріальної незалежності. На щастя, тепер до цього вже ставляться нормально. Що стосується іронії та фемінізму, то пригадую свою участь в якійсь конференції на політичні теми й обличчя присутніх там чоловіків, котрі зневажливо та зверхньо спостерігали за цілком зайвими, на їхню думку, тут жінками. І лише двоє із присутніх там чоловіків були адекватними. Один із Норвегії, а інший вирішував питання справ євроінтеграції у Верховній Раді. Ось до таких проявів варто ставитися серйозно. Натомість коли жінки починають говорити про жіночі права з надмірною емоційністю, майже зі сльозами на очах, то це не справляє доброго враження і є радше антирекламою. Відтак я за іронічний дискурс, коли йдеться про фемінізм.

– Назва вашої книги “Без мужика” – це була спроба інтелектуальної провокації. Наскільки вдалою виявилася ця провокація?

– Нині мені здається, що це не дуже спрацювало. Можливо, тому, що більшість жінок усе ж таки хочуть бути з мужиками. Інша річ, на яких засадах. Я спостерігала часом за реакцією читачок на книжкових ярмарках, коли торгувала книгами. Вони гортали книгу, а потім відсували її, мабуть, боялися, що така назва підсвідомо вплине на них і ще більше посилить відчуття самотності. Напевно, краще було б назвати “Як бути з мужиком” або принаймні поставити знак запитання у назві “Без мужика?” Коли я писала книгу, для мене ця назва була природною, але щоб продавати текст, мабуть, варто було замислитися над нею серйозніше.

– Наскільки ви цікавитеся і займаєтеся промоцією власних книг? Чи виступаєте ініціатором зустрічей і презентацій?

– Якщо мене запрошують на якісь заходи, погоджуюся і беру в них участь, але активної позиції в цьому питанні не займаю, бо не знаюся на маркетингу. Хоча маю відчуття, що в нас ніхто не знається на ньому, навіть видавці. Але що стосується популярності, то вона є частиною письменницької професії. Оскільки я не пишу в стіл, то зацікавлена в тому, щоб мої книги потрапили до якомога ширшої аудиторії. А як цього досягнути – це вже питання до фахівців-маркетологів.

– В уривках нової прози Оксани Забужко висвітлено проблематику відомості митця у своїй країні та за кордоном, а саме те, що наші митці часто бувають популярнішими за кордоном, аніж удома. Чи торкнулося це і вас, що думаєте щодо такої проблеми?

– Взагалі це нормально, коли популярність за кордоном посилює популярність у власній країні. Інше питання, що це не повинно бути тільки так, і що в інших державах перекладають іноземними мовами твори письменників, популярних у своїй країні, а в нас часто буває навпаки. Проте це проблема видавничої політики, коли занадто мало роблять для популяризації тієї чи іншої книги. Адже недостатньо просто видати, потрібно вкласти гроші в промоцію, як це роблять за кордоном, але не в нас. Хоча часто буває й таке, що література якоїсь заможної країни, наприклад Голландії, де чимало роблять для популяризації літератури, не є настільки популярною за межами цієї країни, як варто було б сподіватися, судячи із затрачених на промоцію зусиль.

– Модно говорити про “високу” та “низьку” літературу, а також про неможливість поєднати популярність і високі естетичні цінності в одному тексті. Що думаєте про це?

– Гадаю, таке поєднання можливе. Ось, скажімо, лауреат Нобелівської премії Джон Максвелл Кутззе – це лише висока література, однак він достатньо популярний. Існує й жанр інтелектуального детективу, який підтверджує цю тезу. Не знаю, чи повинен письменник прагнути до цього, та поєднання таке можливе.

– Наскільки ваша перекладацька й інша діяльність допомагає чи навпаки заважає в писанні?

– Я не вважаю, що письменник мусить писати день і ніч, це було б жахливо і навряд чи сприяло б появі якісних текстів. А перекладацька робота – це не найгірше, чим може заробляти собі на хліб письменник у вільний від писання час. Прикро, що її так погано оплачують, але в Україні більшість заробітків більш ніж скромні, а ця робота дуже мені подобається, і я отримую від неї велике задоволення. А коли Арсеній Тарновський скаржився на те, що болить голова від “східних перекладів”, то теж, мабуть, трохи кокетував і насправді йому це подобалося.

довідка

Євгенія Кононенко. Народилася 17 лютого 1959 р. у Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1981) та французьку філологію Київського інституту іноземних мов (1994). Працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. За переклад антології французького сонета стала лауреатом премії ім. М. Зерова (1993). Член Національної спілки письменників України й Асоціації українських письменників. Живе в Києві. Авторка поетичної збірки “Вальс першого снігу”, книги оповідань “Колосальний сюжет”, романів “Імітація”, “Зрада. ZRADA made in Ukraine”, “Ностальгія”, повісті “Без мужика”, дитячої книги “Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа”, повісті для нецілованих дівчат “Сестра”, низки новел і багатьох перекладів із французької та англійської.

Оповідання Євгенії Кононенко перекладено англійською, німецькою, французькою та хорватською мовами.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій