преса

Автор: Юлія ПОЦІЛУЙКО, Наталка ТЕРЛЕЦЬКА, Ростислав МЕЛЬНИКІВ
Видання: «Книжковий Клуб +»

ПЕРЕКЛАДАЦТВО В УКРАЇНІ: ДІЙНА КОРОВА, ЗОЛОТІ ЯЙЦЯ

"Книжковий Клуб +". - №9 - 2004
З огляду на геополітичне розташування нашої країни і, відтак, ментальні характеристики її мешканців від початку християнізації Русі — роль та місце перекладної літератури в системі цінностей не те що ключові, а скажемо — просто визначальні й чималою мірою доленосні. Спитаєте прикладів — вони ж бо хрестоматійні, більше того, можемо припустити, що саме в них криється чимало відповідей на сакральні „чому” нашого українства взагалі й письменства зокрема.
Приміром, перші книги княжої доби були нічим іншим, як перекладами, а нова українська література взагалі почала свій відлік від травестійного переспіву класичного античного твору. По тому ж, то вслід за Шевченком виглядали „нового Вашингтона”, а то й взагалі випрацювали рефлекс „безоглядного поклоніння” будь-чому виготовленому на захід від Чопа — від побутової техніки (хоч її нині переважно продукують далеко на сході) до зразків красного письма...
Але ж, з іншого боку, погодьтеся, непогані перспективи для побудови видавничих стратегій щодо перекладних проектів „західного” продукту — як на перший погляд. Однак ми жодним чином не збираємося розпочинати сагу про втрачені можливості (тим паче, що ними успішно скористалися сусіди), а спробуємо у клубному товаристві бодай побіжно розглянути стан справ.
Попри те, що сьогодні доволі проблематично визначити відсоток перекладних видань у структурі книжкового ринку України, можемо все ж без перебільшень говорити, що він неухильно зростає і цілком ймовірно невдовзі може зафіксуватися на загальноєвропейському рівні в 25%.
Інша річ, що дуже мало видавців ризикують вкладати свої кошти у перекладацькі проекти, як, зрештою, і в будь-які інші. Чомусь і досі оптимальною вважається формула — знайти десь сторонні гроші (благодійні фонди, меценати тощо), покрити всі видавничі витрати й отримати подвійний прибуток. Тут може бути чимало пояснень і зокрема й те, що така схема для видавництв є своєрідною моделлю актуалізації додаткових коштів. Хоча, поза будь-яким сумнівом, якщо є така можливість — отримати „зовнішнє фінансування”, то просто гріх нею не скористатись. Власне до цієї думки пристають чимало наших колег, хоча є і певні застереження. Говорить головний редактор видавництва „Кальварія” Петро Мацкевич:
– Якби йшлося про це минулого року, я би зазначив, що в нас є певні обмеження. На мою думку, видавництво, яке перебирає 15% зовнішнього фінансування, стає лінивим. Раніше ми працювали саме за таким принципом, і видавали 85% книжок власним коштом. Але цього року ситуація склалася так, що видавати книжки своїм коштом взагалі не було сенсу протягом першого півріччя. Тому, починаючи з січня, ми зробили 14 видань, і з них — тільки 3 власним коштом. Таким чином, в цьому році ми видавали переважно перекладні книжки (Ж. Бодріяра, Дж. Еспозіто, Т. Еріксона, Дж. Донеллі тощо), які побачили світ завдяки підтримці фонду “Відродження”, програми “Сковорода” французької амбасади, Фонду підтримки фінської літератури “FILI” й американської амбасади.
З іншого боку, для таких видавництв, як от „Дніпро”, подібні речі цілком усталені і звичні. Головний редактор видавництва Василь Шкляр:
– 90 % продукції друкується за рахунок дотацій: сюди входять і гранти, і державне фінансування, оскільки “Дніпро” є державним видавництвом. За рахунок грантів у нас виходило чимало гарних творів, зокрема чудова “Антологія японської поезії” вийшла 3 роки тому за грант японського посольства. Гоголя, наприклад, ми видали при сприянні Програми соціально значущих видань. Зараз готується книжка американця Віллі Кімлічка “Сучасна політична філософія”, що видається за сприяння фонду “Відродження”.
Натомість подібні зізнання можуть негативно впливати на загальний імідж видавництва. Одні оминають акцентувати на подібній інформації, а інші ж мають нагоду засвідчити свою впевнену й успішну роботу на ринку. Так приміром, головний редактор “Софії” Інна Старих говорить, що продукція їхнього видавництва виходить лише за рахунок власних коштів. Те ж стверджує і начальник відділу збуту та реклами видавництва “Методика” Дмитро Копилов. Олександр Красовицький, директор „Фоліо”, називає цифри 95–97 відсотків від загальної кількості найменувань. А зі спонсорських програм відзначає лише „Сковороду” Посольства Франції в Україні.
Валентина Кирилова, директор видавництва „Основи” (85–90% продукції якого становлять саме перекладні книжки), зазначає:
– Художню літературу видаємо на власні кошти, у виданні наукової літератури намагаємося здобути хоча б 50% фондового фінансування, втім, інколи видаємо і «на власний страх і ризик», як от одне з найновіших видань «Сексуальне дисидентство: від Августина до Вайлда, від Фройда до Фуко» молодого британського професора Джонатана Долімора.
За словами директора видавництва “Юніверс” Андрія Савчука:
– На сьогодні 40–50% книжок ми видаємо за власні кошти. Щоправда, раніше відсоток книг, виданих за рахунок грантів був більший. За гранти ми видавали книжки серії “Філософська думка” – насамперед, твори Канта “Критика чистого розуму”, “Рефлексії”, твори Гегеля та Декарта, “Герменевтика і поетика” Гадамера. У виданні цих книг нам посприяв міжнародний фонд “Відродження” (щоправда, з нашими додатками).
– У 1996 році фонд Сороса підтримав наше перше видання “Улюблених віршів”, ми змогли придбати фінській папір, якісні фарби, — говорить директор видавництва „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ҐА” Іван Малкович. — Важко переоцінити заслуги фонду “Відродження” у цій справі, адже книгу дитячих віршів вдалося видати саме так, як мені мріялося — за якістю ця книга не поступалася кращим західним зразкам ілюстрованої дитячої літератури. На той час, це було для нас дуже великою підтримкою. На сьогодні, ми вже давно не зверталися по допомогу до фондів, але вважаю, що такі кроки робити потрібно: українське книговидання мусить черпати кошти звідусіль, доки не стане самостійно на ноги.
Ще одна суттєва особливість ринку перекладної літератури, як зрештою і взагалі українського книжкового ринку — двомовність. Більше того, з яскраво вираженою гегемонією російської мови. Наголошує Інна Старих:
– Попит в Україні на російськомовну літературу, на жаль, значно вищий. Приміром, видана нами українською книга братів Кличко трьохтисячним накладом за рік не розійшлась, тоді як російською пішло близько семи тисяч.
Але останнім часом ситуація почала таки змінюватися саме в мовному питанні. Ні, навряд чи за кілька років виросло покоління, яке віддає перевагу українській мові. Та й годі було б це уявити, з огляду на агресивну русифікацію за роки незалежності навіть західних регіонів. Однак спричинене керівництвом України домінування на українському ринку російських видавництв дало несподівані наслідки. Візьмімо для прикладу „Фоліо”. Ще два роки тому директор видавництва наголошував: „Переклади українською, за рідкісними винятками, не є ринковими, тому можуть бути виданими тільки за умови грантової підтримки. Таких книжок у нас дедалі менше... Ми вважаємо, що книжка, навіть підтримана грантом, усе одно повинна бути популярною і комерційно вигідною, а не розрахованою на двох-трьох цінителів”. То сьогодні Олександр Красовицький констатує:
– Наклади російською трохи впали у зв'язку з розвитком ринку і тим, що ми витиснуті великими російськими видавництвами з бестселерів у просто середні за тиражністю книги російською мовою. Що стосується перекладів українською — наклади щороку зростають на 25-30 відсотків. Можна відзначити видання книг Уельбека, Зюскінда, Муракамі, Павича.
Коли вже навіть це видавництво починає вкладати кошти в переклад саме українською — це симптоматично. Адже що-що, а в цьому випадку жодним чином не йдеться про якісь українські духовні пріоритети, окрім фінансового зиску, до речі, на відміну від того ж „Юніверсу”, „Основ”, „Кальварії”, а чи, приміром, „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ҐИ”. Звісно, що рано говорити про кардинальні зрушення, але симптоми таки позитивні:
– Наклади змінилися в бік збільшення, незважаючи на усі сучасні кризові моменти, — говорить директор видавництва “Юніверс” Андрій Савчук. — Це пов’язано з тим, що у нас збільшився асортимент книжок і, відповідно, збільшилося повернення коштів із продажу цих книг. Таким чином, коли ми збільшили асортимент — попит почав зростати, й завдяки цьому ми можемо собі дозволити збільшувати наклад, а це значно здешевлює собівартість наших видань. Деякі книги, котрі продаються найкраще, ми перевидаємо. Це насамперед, дитячі казки народів світу та книга Р. Арона “Війна між націями”. Що стосується самих накладів, ми стартуємо від тисячі примірників і перевидаємо накладом 2–3 тисячі.
– За рахунок збільшення асортименту суттєво зростає попит: читач купує більше, коли йому є з чого вибирати, — зауважує начальник відділу збуту та реклами видавництва “Методика” Дмитро Копилов. — На мою думку, років за десять, коли виросте нове покоління, що розмовляє українською – зросте попит на книги і сформується ринок. Це цілком природній процес. Дуже багато залежить від споживача.
Директор „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ҐИ” Іван Малкович:
– Якщо порівнювати з нашим початком, коли ми стартували книжкою “Абетка” накладом в 50 тисяч у 1992 році, — на сьогодні про тиражі можна сумно зітхати. Але якщо порівнювати з часом занепаду у книговиданні, що припадає на середину й кінець 90-х років – наші наклади поступово почали збільшуватися й “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” на сьогодні стала, сказати б, модним видавництвом, книжки якого престижно купляти навіть в сім’ях, де розмовляють російською. Щодо найбільших накладів, це звичайно “Поттер” і тільки. Це світовий бестселер, на якому ми відчули всю привабливість книговидання з бізнесового погляду. Сумарний наклад цього 5-ти томового видання на сьогодні становить близько 250 тисяч примірників. А щодо найбільших тиражів — у нас це була серія “Міні-диво”, яку ми видали накладом 1млн. 600 тисяч, і продавали ці маленькі кольорові книжечки по 1 грн. Це був найуспішнішій проект.
Головний редактор „Кальварії” Петро Мацкевич:
– За останніх 4 роки було чимало змін в податковому законодавстві, і цей фактор був і є найвпливовішим. Тому зараз ми є дуже обережні, і наш стартовий наклад 1–2 тисячі примірників.
– А яка книга у вас найкраще розійшлася?
– Із перекладних, звичайно, “Механічний апельсин”. Ми стартували з 2 тисяч і накладу майже нема. Хотілося б перевидати її як покет-бук для студентства, але і в цьому форматі ми якістю жертвувати не будемо.
– Стандартні теперішні наклади — від 2 до 5 тисяч, — говорить Василь Шкляр. — Особливих змін тут не відбулося, хіба що в цьому році — з відомих причин. Щодо окремих творів, хочу зауважити, за останні 2 роки видавництвом „Дніпро” було зроблено чимало: епохальний переклад “Тараса Бульби” Гоголя (у першій редакції цього твору — забороненій у царській Росії) накладом 5 тисяч; “Давит Сасунці” — перше повне видання вірменського епосу “Давид Сасунський” у перекладі Віктора Кочевського (ця книга удостоєна найвищої премії у галузі художнього перекладу — премії М. Рильського), твір вийшов на початку цього року накладом 2 тисячі.
– Зі зростанням видавництва наклади поступово збільшувалися, — зазначає Валентина Кирилова, — однак цього року, внаслідок непродуманого введення ПДВ, ми змушені будемо повернутися до рівня накладів 3-річної давності; лідери продаж: «Історія Європи» Нормана Дейвіса, «Енциклопедія постмодернізму», «Сповідь» Св. Августина, «Коханець леді Чатерлей» Д.Лоуренса.
Українська перекладна школа завжди була однією з найсильніших в Європі, згадати хоча б таких майстрів як Лукаш, Кочур, — акцентує Василь Шкляр.
– Наші перекладачі за якістю роботи не гірші за російських, а в багатьох випадках й кращі — продовжує думку Андрій Савчук. — Головне, створити на нашому ринку однакові правила гри для російської книги, що надходить з-за кордону й української. Адже в Росії існує федеральна програма підтримки, пільги при оподаткуванні. Було б добре, якби подібними принципами керувалися й в Україні. А втім, коли ми переклали 2-й том Гадамера, в нас його купували з Москви — тому що в Росії на той час був перекладений лише перший том цього автора. Однак, поки що такі випадки є винятком, а не правилом. Або ж, приміром, Перепадя переклав семитомник Пруста, і спеціалісти вважають, що переклади нашого перекладача кращі за російські. Загалом, як на мене російським перекладам бракує більшої глибини. В Росії намагаються працювати швидше, аби представити якомога більше книжок на ринку, зате українські перекладачі програють в темпі, але виграють у якості перекладів.
І все ж, наголошує Петро Мацкевич:
– Якщо не відштовхуватись лише від традиційних проблем (пошук коштів, система дистрибуції), варто зазначити, що перекладна книжка в Україні продається гірше, за вітчизняну. Є кілька моментів: 1) вона дорожча від нашої; 2) нашого читача привчили до того, що перекладна література має виходити російською — це досить стійкий стереотип, якого буде важко позбутися навіть за сприятливих умов.
Іван Малкович, як випадає думати, схильний вбачати причину функціонування цього стереотипу зокрема і тим, що українська мова таки має сьогодні ще певні обмеження щодо сфер застосування:
– Російською мовою розмовляють і академіки, і бандити, і діти. Тому там напрацьовані всі шари лексики: достатньо смикнути за слово — і вже вибудовується ниточка фразеологізму. А український перекладач мусить подолати дуже багато стереотипів нашого мовного середовища, відмежуватися від наслідування російської стилістики й суржику. Часто навіть доводиться вигадувати якісь сучасні дитячі сленгові словосполучення. Але поза усім, наша перекладацька школа завжди дуже успішно себе проявляла (чого варте, зокрема, порівняння українського й російського варіанту перекладу пригод Швейка). Я дуже радий тим листам, які отримую від дітей з різних куточків України, які щиро зізнаються, що український переклад “Поттера” кращий і цікавіший. Звісно, конкурувати не так легко — доводиться чимало працювати, але в певних проектах у нашої перекладацької школи завжди були і є шанси на безумовну перемогу.
Загроза існує з іншого боку — говорить Василь Шкляр:
– На сьогодні багато майстрів-перекладачів відійшло, не існує достатнього фінансового стимулювання, українська перекладна школа на межі кризи: старше покоління відходить, а нове не встигає сформуватися і перейняти досвід. Щоправда, чимало майстрів старої школи плідно працюють й поки що витягують ситуацію.
Петро Мацкевич поділяє занепокоєння долею українського перекладацтва:
– Якоюсь мірою ця школа переросла російську, і є кращою. Єдина проблема — ця школа інтенсивно винищується: склався розрив між старшим поколінням і молодим, оскільки довгий час українська перекладна книга не виходила. Мене непокоїть той факт, що в Україні на сьогодні з’являються переклади, перероблені з російської – це легко прочитується. Також, неприємно, коли з’являються переклади, творці яких не володіють українською мовою.
Водночас, зауважує він:
– Проблем з мовами практично нема. В нашій країні дуже добра школа французького перекладу, всім відомі такі перекладачі як Анатоль Перепадя, Леонід Кононович, Зоя Борисюк, Євгенія Кононенко. У нас була, щоправда, одного разу проблема з голландською мовою — ми шукали й так і не зайшли гарного перекладача... Зате ані зі швецькою, ані з німецькою, ані з польською, ані з фінською мовами проблем ніколи не було.
Цікаво, що „Юніверс” знайшов висококласного перекладача з голландської на українську аж у Варшавському університеті. Ним виявився Ярослав Довгополий. А взагалі наші співрозмовники з-поміж кращих перекладачів називали також такі імена, як Іван Дзюб, Юрій Зуб, Марія Корчинська, Віктор Морозов, Євген Попович, Петро Таращук, Олександр Терех, Руслан Ткачук, Григорій Филипчук, Віктор Шовкун та інші. Однак повернемося до розмови.
Валентина Кирилова дещо по-іншому бачить ситуацію, що пунктирно можна означити таким чином:
– В Росії існує серйозна перекладацька школа, яка розвинулася ще за часів СРСР, в нас — лише окремі геніальні особистості; державного зацікавлення у цій галузі поки не видно; дуже мало зроблено у справі вироблення власне української термінології в усіх галузях науки; попри все, маємо просто блискучих перекладачів.
Щодо «проблем з мовами», то у видавництва «Основи» їх немає: „виходили книжки в перекладах з багатьох європейських мов, а також з японської та бенгальської, давньогрецької і латини”.
А от на думку Олександра Красовицького, „проблемні всі мови, крім німецької, французької, англійської, польської та російської”.
Дмитро Копилов взагалі говорить:
– На сьогодні з усіма мовами є проблеми. Річ у тім, що кожна мова розвивається, з’являється чимало нових (переважно сленгових) слів і виразів, змінюються словники. Навіть англійці стверджують, що всі посібники й словники, видані до 90-х років. можна викинути. Доводиться враховувати всі зміни в лексиці, граматиці й стилістиці.
Для видавництва „Софія”, як не дивно, найбільше проблем з німецькою. Інна Старих:
¬– Перекладач з португальської у нас найкращий в світі, а от „німців”, котрі б щось тямили в нашій тематиці, знайти просто не вдалося. Вирішуємо головно за допомогою глибокої редактори-переписування.
– Нам доводилося працювати тільки з англійською, німецькою й французькою — отже, проблем наразі не виникало, — ділиться своїми міркуваннями Іван Малкович. — На сьогодні у царині перекладу дитячої літератури є одна велика проблема: треба щоб переклад був максимально наближений до мови сучасних підлітків й не був занадто “літературним”, щоб діти не розмовляли так, як професори філології. Щоб робити переклади дитячої літератури мало бути гарним спеціалістом — треба знати специфіку мислення й психологію дитини. Тут є чимало проблем: наші старі майстри кохаються у такій мові й таких висловах, які більше пасують класичній літературі, а молоді перекладачі не дуже добре володіють українською, і їхні перекладацькі потуги дуже часто просто трагедійні (особливо в харківських та російських видавництвах, що видають українські книжки).
Подібними речами переймається і „Видавництво Старого Лева”. Говорить головний редактор Мар’яна Савка:
– Ми працюємо над дитячими проектами, і для нас дуже важливо, щоб твір був не тільки перекладений доброю літературною мовою, але й адаптований до мислення й мови сучасних дітей та підлітків, містив слова та вирази, характерні для дитячого сприйняття світу. Ми дозволяємо вводити дитячу розмовну лексику і не обмежуємося лише академічними стандартами, через це особливо приємно працювати з молодими перекладачами, які здатні поєднувати фаховий професіоналізм та розуміння сучасної дитячої психології.
У видавництва “Методика” свої проблеми. Дмитро Копилов:
– Оскільки наша література навчальна, ми потребуємо не просто перекладачів, а фахівців, котрі повинні: добре знати мову, мати педагогічний і методичний досвід. Ми повинні вміти адаптувати її до потреб українського читача і донести її у цікавій для сприйняття формі.
Втім, це вже специфіка спеціалізації. „Основи” віддають перевагу „науковій літературі та підручникам: державне управління, економіка, історія, менеджмент, філологія, філософія тощо, а також художній літературі”. Для „Софії” пріоритетним є „переважно те, що на заході означають як “Body, Mind & Spirit”. „Художня і наукова література — для „Кальварії” і “Юніверсу” . А як „Дніпро” взагалі „ніхто в Україні не видавав стільки перекладної літератури, згадати хоча б такі серії як “Перлини світової лірики”, “Зарубіжна проза 20 сторіччя”, “Вершини світового письменства””. І поруч зауважимо, що на подібні серії нині знову був би неабиякий попит, та чи зреагує на це видавництво (?!).
Зрештою, майже всі наші співрозмовники схиляються до думки, що прогалини існують майже у всіх жанрах та напрямках. „В Україні непочатий край роботи в галузі перекладу” — твердить Петро Мацкевич. Але навряд чи будуть підстави говорити про цілеспрямований і системний підхід, бо ж, зауважує Валентина Кирилова, „власне, перекладацька діяльність українських видавництв є хаотичною і слабо прогнозованою”. Тож винесене в заголовок драстичне питання залишається поки відкритим.