преса

Автор: Ігор КРАВЦІВ
Видання: «БукІНФО»

У ПИСЬМЕННИКА МАЄ БУТИ МІЦНИЙ ЗАД

ВАСИЛЬ КОЖЕЛЯНКО: "У ПИСЬМЕННИКА МАЄ БУТИ МІЦНИЙ ЗАД"
01-02-2007
">http://www.bukinfo.cv.ua/index.php?action=shownews&newsid=e61e0b8bbd2764c7112929a3c2437afaa3a13

Початок нинішнього року для відомого письменника Василя Кожелянка видався знаковим: 50 років від дня народження, 10 років з дня появи гучного роману “Дефіляда у Москві” і 10 книжок, що вийшли у видавництві “Кальварія”.

Орден за взяття Москви

- А ще мені дали орден за взяття Москви, - сміється Василь. – Так розтрубила на всю Україну дуже солідна радіостанція. Вони помилилися, насправді заступник спілки письменників Василь Шкляр відзначив мене медаллю “За особисті досягнення у літературній творчості.” При цьому пожартував: “Це йому орден за взяття Москви”.
- Василю, кілька років про тебе було мало чути, а тепер вийшли аж три книжки.
- Я завжди намагався працювати над книжками у пожвавленому режимі, тому романи виходять приблизно раз на рік. Ось новий роман “Третє поле” мав вийти у 2004 році, але це сталося тільки зараз із різних видавничих причин. Тому і було невеличке затишшя. Однак зараз я не надаю цьому великого значення. Так сталося, що вийшло три книжки на купу. Це перевидана “Дефіляда”, котра містить три книжки - “Дефіляда у Москві”, “Конотоп” і “Людинець пана Бога”. Плюс збірка оповідань “Логіка речей” – це реалістична проза, яка не містить ані історії ані фантастики. Про “Третє поле” я вже казав. Таким чином три книги збіглися в одному місті в один час.

- Чому у “Третьому полі” ти вирішив звернутися саме до трипільської цивілізації?
- Тої історії ще ніхто не знає. Залишилися тільки черепки та інші археологічні артефакти. І тут спокійно можна фантазувати, видаючи це за реальність. Перевірити це просто неможливо. Що ми маємо з часів трипільської культури? Ті ж черепки, посуд, якісь культові предмети і місця від городищ. З цього всього можна зробити висновки, що основою культури було землеробство. Що ці люди робили? Хліб пекли, пиво варили, полювали, збирали врожаї, малювали ієрогліфи і мали протоміста. Якби ця культура розвивалася далі, вона могла би перерости в цивілізацію. Вони підійшли до створення міст, започаткування писемності і створення держави. А я змалював суспільство, яким воно могло бути у ту епоху. Тут немає жодних ідейних спекуляцій. Ні, я писав про трипільців, тому що вони жили в нашому краї. Вони не є нашими прямими фізіоментальними предками, але свій слід тут залишили. Ті самі візерунки, які є на трипільських горшках, ми бачимо на сучасних писанках. Також у них були різні свастики і те саме інь і янь, як у китайців. Було би смішно подавати мою версію, як наукову, але як фентезі – цілком реально. Я собі уявив, як могли жити ті люди. Хтось, як Хлєстаков, дурив людей, а хтось займався рекетом. І це все для того, щоби просто вижити. Є ж така версія, що трипільці жили від Уралу і до Карпат, були миролюбними і порпалися в землі. Жили собі, жили тисячі років, аж поки не прийшли якісь міфічні арійці і не завоювали їх. Таким чином створили свою історію. А історія – це війни і вбивства, коли царство на царство йде. А тихо-мирно... Яка тут історія? Не обов’язково мали прийти войовничі племена. Серед трипільців могли бути пасіонарні особистості, як і мй герой. Йому було нудно порпатися в землі і збирати хмиз. Він з більшим задоволенням пішов би в степ, вивчив там коня, а потім поскакав би і вбив би когось, завоював. Бунтарі могли бути і в тому суспільстві. Вони й створювали історію: усі ці перевороти, революції, війни, царства та імперії.

“Можна все життя дивитися під ноги, а твоє щастя висітиме на дереві”

- Як Василь Кожелянко прийшов до жанру фантазійної історії?
- Це феномен, який майже неможливо пояснити. Ти ніколи не знаєш, де шукати своє щастя, як складеться доля твого твору. Можна заздалегідь запланувати собі бестселер і написати його за всіма канонами, але з того нічого не вийде. А можна написати книжку для забави, а вона стане дуже популярною. Так сталося у мене з “Дефілядою”. Я не прагнув написати твір, який би започаткував в українській літературі жанр альтернативної історії, а потім би продовжився в інших романах. Ясно, що я не писав його лівою ногою, але поставився до цього серйозно. Такий жанр є у всіх літературах і я замислив написати щось таке на українському матеріалі. І досі не можу пояснити, чому “Дефіляда в Москві” така затребувана. Вона вийшла уже вп’яте! Книжки, як діти. Ніколи не знаєш, що їх чекає попереду. Ось Конан Дойль вважав себе серйозним історичним письменником і написав купу грубезних романів. А хто про ті романи знає? Варто було йому написати “Шерлока Холмса” і він став дуже популярним.

- Книжки можуть мати щасливу долю, а люди?
- Можна все життя витратити на пошуки щастя і так і не знайти, де воно лежить. А воно може бути у дуже несподіваному місті. Можна до нього взагалі не дійти, а можна проминути. Образно кажучи ти йдеш, дивишся пильно на землю, а воно, твоє щастя, на дереві висить.

“Мій “Срібний павук” вийшов у Фінляндії”

- Ти досить стрімко увірвався в українську літтусовку. Як тебе сприйняли?
- По-різному. Ось професор Анатолій Погрібний, котрий вважає себе представником старої генерації, каже, що в захваті від моєї творчості. Багато хто з молодих каже, що читає мене. Література – річ індивідуальна, тому мені вже неважливо, яка тусовка як мене сприйме. Це я зрозумів, коли почав писати прозу. Раніше ми писали вірші і тусувалися з Пантюком та іншими колегами, а тепер мені це вже нецікаво. Я спокійно можу сидіти у своїй Кам’яній і вибиратися до Києва, коли це потрібно. Мій товариш, Юрко Покальчук, гадає по-іншому. Для нього важлива тусовка. Він вважає своїми найкращими друзями Сергія Жадана і Любка Дереша. Тусовка не шкодить творчості, але й не допомагає. Я стежу за літературним процесом, читаю твори нових авторів, знайомлюся із людьми. Хоча зараз все менше читаю художню літературу, все більше історію та філософію. Там є багато цінного матеріалу, котрий часом конспектую. Потім змушую себе сісти за стіл і почати писати. Це ж не так, як вірш: “Ага, прийшло натхнення, написав і забув”. Це солідніша робота. Наприклад, коли писав про Конотопську битву, мав знати усі деталі. Вдячний нашим історикам Олександру Масану та Ігорю Буркуту за допомогу. Коли я писав “Срібний павук” про Чернівці 1939 року, Масан розписав мені, як тоді розмовляли, які були назви ресторанів тоді, які були напої, ціни і таке інше. До речі, нещодавно “Павука” видали фінською мовою. Окрім того, росіяни купили усі мої твори, перекладають на свою мову.

- Ти стежиш за політичними подіями в країні?
- Коли людина каже, що вона не цікавиться політикою, вона нещира. Або чогось не розуміє. Як би ми не сварили владу, але саме від неї залежить наше життя. Влада його може або покращити або погіршити.

- Після помаранчевої революції стало гірше чи краще?
- А то не революція була. Революція відбулася 1991 року, коли замість комунізму прийшла яка не яка демократія. З’явилася приватна власність, олігархи і бомжі. Тоді все суспільство змінилося. А три роки тому був людський порив, організований виступ населення.

“Пияцтво – проблема багатьох письменників”

- У збірці логіка речей” є оповідання “Чайна ейфорія”...
- “Чайна ейфорія” – це оповідання про алкогольну залежність...

- Автобіографічне? Як тобі вистачило сміливості?
- У житті було все набагато страшніше (Сміється – авт.) Але я не соромлюся цього твору, і нічого не приховую. Адже я знаю, що можу боротися із алкоголем. Якби не міг, то нічого б такого не видавав. Узагалі не бухаю вже півроку. Пияцтво – проблема багатьох письменників. В Україні я знаю щонайменше п’ятьох таких. Вони так напиваються, що відходять уже під капельницею. Постійно мучають якісь жахи...

- Коли ти почав пити?
- Коли працював на “Гравітоні”, розрізав труби і гофрований картон на гільйотині. Після армії, у 22 роки, я одружився, а у 23 пішов на роботу. Це ж була електронна промисловість, і спиртом треба було промивати мікросхеми. Багато хто підходив до шкафчика, закидався спиртом і тоді вже міг працювати.

- І при цьому нічого собі не відрізав?
- Мені пощастило, я навіть нігтя собі не відрізав. А в сусідньому цеху робітнику, причому тверезому, випадково відрізало цілу руку. Тоді ж був Союз, то руку одразу в лід, його на літак і в Москву. Намагалися пришити, але не вийшло.

- Ти служив на Кавказі?
- Так. Тоді Кавказ був зовсім інший. Там було мирно і ніхто не воював. А грузини жили дуже розкішно. Це була середина семидесятих і кожен, хто хоч трохи себе поважав, повинен був придбати собі “Волгу”. До нас там ставилися трохи зверхньо. Зі мною служив один грузин. Він любив повторювати: “Хто десять тисяч в руці не тримав, той нічого не вартий”. (Сміється – авт.) Потім я служив у військах в Азербайджані. Мене ніколи не били, а ось азербайджанці і грузини не любили одне одного. Якось навіть стінка на стінку пішли. Але їх встигли розійняти.

- Ви знайомилися із місцевими дівчатами?
- Нас тільки зрідка відпускали у місто. Тож ми не могли загравати із дівчатами. Зате подивитися на них могли. Пам’ятаю, вони були одягнені у модні потерті джинси Wrangler і Levi’s. Коли в Україні таких ще ніхто не бачив, вони отримували їх морем із Турції чи ще звідкісь. Траплялися дуже гарні грузинки. Однак ми розуміли: якщо поруч із такою не йшов якийсь грузин, то позаду йшли її бабуся чи дідусь, і стежили. Тож я міг тільки подивитися і все. Це було Тбілісі – столиця, розкіш. А коли ми їхали на стрільби через азербайджанські села, то бачили тільки бідність.

- Чи можеш сказати, що мріяв бути відомим письменником?
- Мені було вісімнадцять і я не замислювався над тим, ким стану. Якби сам не знайшов собі роботу, то хтось інший обов’язково би придумав мені якесь заняття. З чотирьох років я читав книжки, а почав писати вірші в армії, і потім років двадцять поклав на поезію. Довго не видавався, а потім справа зрушила з місця. Коли ти усвідомлюєш, що можеш чогось досягти, починаєш йти тільки вперед. Можливо, я би став художником, у мене був до цього хист.

“Коельо і Муракамі повторюються. Мене цікавить Пєлєвін”

- Ти читаєш модні книжки у розкішних палітурках?
- Кожного року з’являється модний письменник світового рівня, котрого читають всі. Я прочитав “Алхіміка” Коельо, все зрозумів і інших його книжок до рук не брав. Адже він уже в такому віці, що ніяких змін не варто очікувати. Так само було із Мілорадом Павичем. На весь світ зробився резонанс від його роману “Хазарський словник”. Я з цікавістю прочитав, потім ще кілька романів. І тут я виявив, що Павич вже повторюється і стає мені нецікавим. Весь світ читав Муракамі, і я прочитав. Він теж повторюється. Уельбека читати цікаво, але він теж зациклився на одному пунктику і постійно його обігрує. Тож я не переживаю через те, з’явиться його новий роман чи ні. Ось кого я багато читаю, так це Пєлєвіна. Хоч інтелектуальні сноби ставляться до нього скептично, він не набридає. Пєлєвіна почув по радіо “Свобода”. Там звучало театралізоване оповідання “Бубен верхнього світу”. Коли його книжки стали продавати у нас, я намагався нічого не пропустити. Зараз придбав “Вампір–В” і почав читати.

- Яка музика може принести натхнення?
- Дуже радий, що познайомився із Олегом Скрипкою. Пам’ятаю ще те старе “ВВ”, мені подобалися пісні, я намагався мати усі касети. Тепер я змінююся, але й він змінюється, починає цікавитися етно-музикою. Вона мені дуже симпатична. Нещодавно я купив собі комп’ютера, і в ньому постійно грають диски з фестивалю “Країна мрій”, Горана Бреговича і альбом “Очеретяного кота”. Також багато слухаю Річі Блекмора, але те, що він робить зараз. Хоча колись я любив Deep Purple і Rainbow. Дідюлю слухаю, але він не такий глибокий. Усе ж таки я люблю фольк, але не шароварщину. Тільки те, ще роблять професійні музиканти.

“Коли пишу, а коли і дрова колю”

- Чому ти досі живеш і працюєш у селі?
- Письменник може жити будь-де. Хоч на острові! Письменнику потрібні тільки папір і ручка. Комп’ютер на творчий процес не впливає, він змінює тільки технологію. Велике гамірливе місто може навіть зашкодити письменнику, бо йому треба зосередитися. Головне всидіти. Бо, як казав Еріх Марія Ремарк, “Письменник повинен мати міцний зад”. Я помітив тенденцію, що люди навпаки – перебираються в село. Бо нам уже провели газ, можна облаштувати хату з усіма зручностями. Але я не прихильник газу. Дрова – ось дуже корисна річ. По-перше, їжа, приготована на дровах, набагато смачніша. По-друге, не треба катувати себе зарядками. Учора я колов дрова цілий день, приплентався до ліжка так, наче у спортзалі просидів. Однак я не просто підтримав свою фізичну форму, а ще й зробив корисну справу. У місті я би навряд чи став писати більше. Мені достатньо одноденної поїздки, щоби дати прес-конференцію і роздати автографи. У Чернівцях ходжу пішки, бо не люблю штовхатися у тролейбусах. Повернувся додому і робиш, що хочеш: чи лежиш на дивані, чи пишеш, чи дрова колеш чи траву косиш. Від сільскогосподарських робіт моє існування не залежить. Я підтримую генетичний побут, адже всі ми хліборобського роду. До того ж, мені не нудно наодині із собою, адже по натурі є замкнутою людиною.

- Кажуть, ти дуже любиш яблука...
- О дев’ятій я добре снідаю, а обід у мене після п’ятої. Тут з їжею все. Удень їм тільки яблука. Є навіть такий вислів: Хочеш забути дорогу до лікарів, їж кожен день яблука.” Мушу з’їсти на день одне чи два яблука. Така в мене дієта.

Ігор КРАВЦІВ
Газета “Вечірні Чернівці”, №5 (69)
Фото Сергія Зарайського, ВЧ/УНІАН

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій