що таке "кальварія"?преса
Автор: Ірина СлавінськаВидання: АРТвертеп, Інтернет-видання
Він зробив Пако королем
http://www.totu.pl/news/ua/go/30503924 сiчня 2007
Сергій Батурин — це київський письменник, багаторазовий лауреат «Коронації слова», бла-бла-бла… Але не регалії роблять цю людину цікавою. Сергій Батурин — це, насамперед, талановитий автор. Серед його останніх текстів — роман «OST», а також перший роман «Меч королів» серії «Легенди іншої Тери», всі — видані у «Кальварії».
Ми зустрілися у затишній київській кнайпі — за філіжанкою кави розмова зав’язалася майже відразу. За годину встигли обговорити багато — і книги пана Сергія, зокрема прототипів персонажів роману «Меч королів», і стан сучасної української літератури, і літературну тусовку, і способи самопіару, і навіть сімейний стан та «капризи» вимогливого до себе та до людей письменника, кредо якого, здається, співпадає з кредо його персонажів — «завжди залишайся собою».
«Меч королів» — це одна з «Леґенд іншої Тери». Ви задумували леґенди як серію? Скільки їх, цих леґенд, передбачалося?
Взагалі не передбачалося жодної. Я працював над романом «OST», це роман про українських в’язнів-жертв нацизму. Писав його доволі жорстко — і стиль жорсткий, і події — жорстко. В мене є один друг, який був в’язнем Бухенвальду. І він сказав таку фразу, що, мовляв, завдання нашого покоління — це сприяти тому, аби побачити у колишніх ворогах людей. І я перечитав свій роман — і зрозумів, що він написаний дійсно з позиції ворога.
Я його відклав — тоді був період такий важкий на роботі і в житті… я ж, як переважна більшість українських письменників, маю ще й працювати для того, аби писати. І «Леґенда» народилася дуже легко. Власне, спочатку я думав і планував, що це буде один роман. Я взагалі ніколи раніше фентезі не писав і не мріяв писати. Воно само пішло — практично без правок писалося.
Запропонував текст часопису «Сучасність», і головний редактор, поет Ігор Римарук, взяв. Але кожен письменник хоче бачити свій текст не тільки в журнальному варіанті. І коли я приніс роман до видавництва «Кальварія», то відповідь була така: «Ми беремо цей роман, але хотілося б продовження для того, аби випустити однією книжкою». Бо «Леґенда» сама невеличка. «Добре», — сказав я і почав дописувати… «OST». «OST», дійсно, взяв у мене багато сил. Він вийшов спочатку в «Сучасності», потім у «Кальварії» — і я взявся за другу «Леґенду».
Зрозуміло, що тоді вже кожному романові потрібно було дати свою назву. І таким чином те, що я зву «Перша Леґенда», «Друга Леґенда», отримало назви. Перший роман серії — «Меч королів», другий — «Бурштинові очі», третій (він вже лежить у «Кальварії») — «Поважна причина» і четвертий — «Якщо ти справжній». Останній вже пишеться, реально існує три з половиною розділи.
А щодо другого… до речі, більша частина була написана за вісім днів в Алушті, на березі моря. Я прокидався за двадцять хвилин до шостої ранку, робив собі каву, виходив — ми жили на березі моря, під ногами вже море було — пив каву, курив свою першу сигарету, сідав і десь до восьмої ранку писав, мене ніхто не чіпав. Там сонечко, море, вітерець, запах моря… А потім починали ходити люди, зазирати через плече — я цього не люблю, я «згортався». Левова частка роману була написана саме там.
Коли я її дописав і приніс до видавництва, головний редактор сказав: «Ти знаєш, це два зовсім різні романи. Треба, мабуть, робити серію.» Ну, як то кажуть, не вмер Данило, так болячка задавила — мені-то яка різниця? Так з’явилася серія «Леґенди іншої Тери». Перший роман уже вийшов, другий, я сподіваюся, вийде десь навесні — це вже був останній термін, який мені сказали в «Кальварії», а третій вже лежить у видавництві. Я наполіг, щоб ілюстрації малював не «кальварійський» художник, це буде зовсім інший художник — поки що я для інтриґи не буду говорити ім’я, це буде сюрпризом для тих, хто взагалі слідкує за українською літературою.
А якою загальною ідеєю поєднані «Леґенди»?
«Завжди залишайся собою». Якщо пам’ятаєте, у першій Леґенді є головна молитва Небесної Церкви. І там оця фраза: «Дай мені сили залишитись собою». Оце і є головна ідея всього циклу. Хоча всі романи абсолютно різні. З третім романом було так само, як і з другим. Коли я приніс рукопис, ошелешений головний редактор знову сказав: «Сергію, це зовсім інший роман». Інший. Але я впевнений, що у літературі, як і в єдиноборствах, треба працювати серійно і різноманітно. Кому потрібний клон першої, другої, третьої леґенди?
Тера населена різними народами. Чи можна якось пов’язати геополітику Тери та Землі?
Звичайно. Як хочете, так і пов’язуйте. Але, звісно, це є відображенням нашої Землі, наших стосунків, наших помилок, наших забобонів.
А народи, що там діють, мають свої земні прототипи?
Так. Але мені хотілося б, щоб читач сам здогадався, хто є прототипом того народу, прангів, з опису якого почалися «Леґенди іншої Тери». Хоча, там взагалі все досить прозоро. Не треба, мабуть, нікому говорити, яка держава є прототипом імперії Руттія. Мабуть, не треба нікому пояснювати, який континент є прототипом держави Атріан, населеної чорношкірими людьми… воно все легко читається.
Чи мають персонажі леґенд прототипів?
Існують певні прототипи і певні алюзії, певні екскурси в сучасну українську літературу, в сучасну українську політику. Оскільки я не політик, я літератор, мені більш цікавий стан української літератури. В кожній леґенді є якісь люди, яких можна впізнати. Я намагаюся натякати прозоро.
Оскільки однією з найцікавіших постатей в українській літературі є поет Юрко Покальчук, то результатом мого знайомства з ним став персонаж — барон Покль. Це тільки в першій частині він барон. В наступних він уже король. Можете так і назвати статтю: «Він зробив Пако королем» (сміється). І дійсно, там певні схожі риси — і зовнішні, і риси характерів. Я не ототожнюю прототипів з героями. Але чомусь так виходить — чим цікавіший прототип, тим кращий, опукліший виходить герой.
У «Бурштинових очах» є один персонаж, який захоплюється ядранською літературою — там теж дехто себе впізнає. В третій леґенді, у «Поважній причині» теж багато подібних натяків… Може, це властивість мого стилю? Якісь натяки, якісь екскурси, вживу навіть модне слово — «аллюзії».
Можу ще сказати про прототип Ханни — вона вже в решті леґенд постає як дружина генерала Гирея. Це дуже цікава містична історія. Я Ханну вигадав, а потім, коли «Леґенда» вже була надрукована в «Сучасності», познайомився з німецькою співачкою Момо Кольшмідт — і зрозумів, що то і є прототип Ханни. Розумієте, це містика. Я ніколи Момо не бачив, ніколи не чув, як вона співає, але уявляв героїню саме такою. А у 2005 році, коли вперше побачив і почув Момо, то ошелешено запитав «А хто це?». Бо на сцені співала не німецька співачка, а Ханна з вигаданої Тери. Лише в одному не вгадав: Ханна — танцівниця.
В Україні все більше пишуть і читають фентезі. Найрозкрученіший тому приклад — це подружжя Дяченків. Ви думаєте, що це мода? Чому такого поширення набуває жанр фентезі?
Власне, це просто природній розвиток, через те, що, взагалі, фантастика, фентезі не дуже були представлені в українській літературі. І, власне, блискучих майстрів, крім Олеся Бердника, одразу й не згадаєш. На відміну від тієї самої російської — я вже не кажу про англійську та американську літературу. Але екологічна ніша в літературі не може бути незаповненою.
Щодо Дяченків… Останній роман у них українською, а попередні — російською, так що я не вважаю, що вони були українськими літераторами. Може, нарешті, стали? Мене дуже веселить, коли деякі люди кажуть, що україномовна література — це частина української літератури. Ні, нічого подібного. Українська література — це і є література українською. А все інше є складовою літератури України. От література України складається з української літератури, з кримсько-татарської літератури, з російської літератури… При тому, що Дяченків я дуже люблю і, наприклад, вважаю, що неперевершений шедевр — це «Відьомська доба», «Ведьмин век», а ще — «Шрам»… це шедевр. Це блискуча майстерність. Але поки що, крім останнього роману, вони до української літератури відношення не мали.
Хоча… тут є своя українська література. Я не збирався писати фантастику взагалі, але знайомий з багатьма, багатьох читав: наприклад, крім Дяченків, є Олді, який пише фентезі, є Тимур Литовченко і Олександр Левченко, є Радій Радутний, є ще письменники. Навіть на «Коронації слова» була відзначена з фентезійним романом Наталка Очкур. Тобто, цілком природно, що цей жанр розвивається. Я не вважаю себе письменником-фантастом. Але щодо цих письменників… Мені хотілося б звернути увагу на Тимура Литовченка, бо це блискучий мислитель, це гуманіст, це філософ, людина, яка думає про вічні цінності, жанр для нього — це тільки інструмент. Як і для мене.
Є французька народна мудрість, де сказано, що найбільший вплив на людину здійснює оточення. Це я веду до запитання про ваші взаємини з сучукрлітівською тусівкою. Який вплив вона на вас здійснює, якщо здійснює?
По-перше, я терпіти не можу це скорочення — сучукліт. Щодо тусівки… (замислюється)… оточення дійсно впливає. Я підтримую дружні стосунки з багатьма письменниками, причому мені цікаво підтримувати стосунки з тими, кого я вважаю творчими однодумцями. Звісно, я спілкуюся з Василем Шклярем, з Марією Матіос, інколи — з Ігорем Римаруком, з Тимуром Литовченком, Світланою Поваляєвою, Ларисою Денисенко, Анною Хомою… Ну як може не впливати геніальна Марія Матіос, як може не впливати такий козарлюга, як Шкляр? Ну і, сподіваюся, що, відповідно до третього закону Ньютона, я теж трішечки на них впливаю.
А який загальний стан української літератури?
Я давно для себе визначив сучасну українську літературу як «проґавлене відродження». За аналогією з тим, що було у 30-ті роки, коли відбувалося справжнє відродження, а його розстріляли. А сучасне відродження держава просто проґавила. Мабуть, через те, що їй нецікаво — якщо мати на увазі державний апарат, а не територію та населення. Українська держава проґавила високий потенціал, велику кількість путніх майстрів, яскравої молоді. І більше того — дозволила чужій літературі сусіднього народу, причому, масовій, заполонити наш ринок. І не тільки заполонити, а й укорінитися. Можна просто перевірити — піти та на Петрівці порахувати ятки з українською книгою та російською.
І через це і населення, і народ теж проґавив відродження української літератури, тому що звикли читати російською — російською пропозиція більша. Мережа книгорозповсюдження в Україні розвалена… взяти хоча б такий дуже ринковий жанр, як екшн. При тому, що я трохи слідкую за російською літературою, я вважаю, що наші не гірші, навіть кращі. Я думаю, що Шкляр аж ніяк не гірше, а навіть краще і якісніше пише, ніж Бушков. Тільки Бушков продається сотнями тисяч книжок в Україні, а у Василя Миколайовича — великі наклади за нашими мірками, от і все…
Мені дуже весело інколи читати, як деякі письменники себе позиціонують. Один оголосив, що ми, мовляв, «інша література», другий каже, що вони «мейнстрім», третій — ще якось. Деяких за віковою ознакою позиціонують як панєвропейську ґенерацію… Врешті-решт, жоден напрямок, жодна течія не може бути важливішою, ніж сумлінна літературна праця письменника і справжній талант.
Колись Василь Шкляр оприлюднив рецепт комерційно вдалої книжки. Це динамічний сюжет, еротика, елементи містики. От давайте всі будемо так писати! Та ні. Кожен має писати так, як відчуває, у міру таланту, а не з огляду на модний стиль.
Наприклад, еротика мене цікавить — я пишу еротичні сцени. Але тут виникає питання: у кожного свій рівень сприйняття і свій діапазон сприйняття. Наприклад, еротика Покальчука, еротика Забужко, Матіос і еротика — я буду нахабним — у моєму виконані. Еротика Покальчука — спостереження очима натураліста, дослідника. Як він вивчає еротику — так він її і пише. Матіос пише як учасниця дійства. Для мене повторювати чужий стиль — неприйнятно, бо я інша людина, я інакше це сприймаю. Для мене завжди більш важливий психо-емоційний бік еротики, ніж фізіологічний. Я знаю, що якщо люди люблять одне одного, то вони знайдуть можливість зробити приємними стосунки одне для одного. Тому для мене еротика є елементом кохання, стосунків близьких людей. Значно важливіше, як пахне волосся жінки, тактильні відчуття… ніж, вибачайте, хто кого взяв за прутень.
Зараз у багатьох українських письменників є свій Живий Журнал — вони публікують там власні тексти, щось пишуть про себе, роблять піар. Як ви думаєте, чому електронні публічні щоденники набули такого поширення?
Я думаю, що насправді причин дві. Перша, яка лежить на поверхні — недостатня увага з боку засобів масової інформації до сучасних письменників. І це спонукає їх відкривати Живий Журнал. А друга — бо це цікаво і прикольно. Я знаю декого з письменинків, і молодих, і, скажімо, більш зрілих, які мають ЖЖ. Найцікавіше буває вгадувати, хто це ховається за нікнеймом, бо не всі себе означують. Довгий час інтернет-засоби були для молодих єдиним засобом оприлюднити свої твори. Власне, якщо Галю Ткачук, яку я дуже поважаю, чию «Славку» вважаю одним із найбільш вдалих дебютів у прозі минулого року, знали і раніше — вона була відома як молодий поет, була лауреатом багатьох конкурсів… то для Отара Довженка, для Катріни Хаддад, для стронґовського — це були єдині засоби, щоб оприлюднити свої твори. І я інколи думаю: «А шкода, що не було ЖЖ, коли мені було 20 років…» Я (усміхається) теж маю Живий Журнал.
А як ще молоді українські письменники-початківці можуть вийти в люди?
Якщо єдиною метою є опублікувати книгу, то я порадив би тому початківцеві відкласти папір, ручку — і більше ніколи не писати. Перше завдання — набути майстерності, свого індивідуального письма. Як пробитися? Є кілька шляхів. По-перше, є конкурси. Хвалити бога, є «Коронація слова», яка вже відкрила кілька імен. Якби вона відкрила тільки одну Анну Хому — то вже б виправдала мільйони гривень, які туди вклала компанія Крафт Фудз Україна. Але, на щастя, «Коронація» знайшла кілька талановитих імен.
Також є маленькі конкурси — обласні, конкурс Спілки письменників… Є такий конкурс, який проводить Український фонд «Взаєморозуміння і примирення», присвячений долі українців, постраждалих від нацистських переслідувань. Раніше там були винятково історичні номінації — між собою змагалися молоді історики — писали реферати, дослідження. Минулого року я був членом журі і наполіг, щоб обов’язково була літературна номінація. Бо діти намагалися присилати вірші, оповідання. А як їх судити поряд з історичними роботами? І я знайшов для себе кілька талановитих: у Харкові це поет Юля Гриньова, і Білій Церкві — Анна Дудка, сценарист, це Олег Пасічник, це Вікторія Калашнікова. Такі молоді, зовсім нікому невідомі люди. Просто дитина сидить — і щось собі пише.
А друге — треба брати участь у спілкуванні та конкуренції зі своїми однолітками. І обов’язково треба стукати в усі двері. Ось «Кальварія» минулого року видає 6 молодих авторів, «Буква і Цифра» — чарівну «Вісімку», факт видає Отара Довженка, стронґовського. Видавці починають видавати молодих. Потрошку з’являються молоді й цікаві.
Тому перша заповідь молодого автора — випрацьовувати своє власне письмо. Друга — спілкуватися з однолітками, взаємозбагачуватись. Третя — стукати в усі двері. І вірити у свої сили. Не можна здаватися, не можна опускати руки ніколи.
Наскільки я знаю, певний час ви писали російською мовою. А зараз останні історичні романи та «Леґенди іншої Тери» написані українською. Що спонукало до переходу на українську мову?
По-перше, років до 39 я взагалі українською мовою у побуті не розмовляв. Київ був русифікований, це не секрет. В юності я позиціонував себе як російськомовний поет України, писав вірші, деякі друкував — не гірше за всіх писав. Але в генах співала українська мова, ці гени подолали все інше. А потім, коли став уже більш-менш зрілою людиною, став замислюватися над тим, хто я. Якщо я українець, то чому я маю класти цеглу у мур чужої мови, чужої літератури. Я намагався писати і російською, і українською. «Охоронець», наприклад, був написаний на третину російською. А потім, не знати з якої причини, бо тоді ще не було літературних конкурсів, я переклав цю третину.
До речі, «Охоронець» у первинному варіанті звався «Хранитель». Російська мова більш конкретна у визначенні цього поняття… а в українській мові охоронець це і той, хто охороняє якусь святиню, і той, хто охороняє якусь впливову особу. Мій герой починає свою кар’єру військову як охоронець князя, а потім з охоронця князя він стає охоронцем найбільшої святині родоводу Руси — Велесової книги.
Ви людина сімейна… Як допомагає чи, можливо, навпаки, заважає родина у вашому мистецтві?
Я так давно людина сімейна, що я не знаю, як неодружені пишуть. Не заважає мені родина. Більш того — найпершими критиками і читачами є мої сини і моя дружина. У мене двоє синів — одному 19, другому 27, більше того, якщо я не визначився з якомось романом — я даю саме синам. Коли я писав першу «Леґенду» і «Ост», дружина намагалася мені всіляко допомагати і створювати умови для того.
Які особливі умови, в яких вам найкраще пишеться?
Місто, в якому мені найліпше пишеться — це Київ. Музика — залежить від настрою. Інколи це Вівальді, інколи — Стравінський, інколи це Момо Кольшмідт, це стара «Арія» часів Кипелова, це Олександр Градський, це Тарас Чубай. Власне, настрій породжує запит на музику. А музика породжує настрій. Це може бути перед роботою або після. Під час писання у мене музика не грає. Я пишу ручкою на папері. Люблю такі загальні зошити формату А4, товсті, обов’язково у твердій палітурці…
Пишу гелевою ручкою, під настольною лампою, і люблю, щоб мене під час писання ніхто не чіпав. Іноді виходжу покурити і випити кави. Але ідеї приходять в кафе, в транспорті, під час прогулянки — всюди. У мене є блокнотик, де я все записую. Одразу, бо якщо не запишеш — то забудеш.
