преса

Автор: Ірина Славінська
Видання: АРТвертеп, Інтернет-видання

«Відвертість її книг — не про око людське…»

29 сiчня 2007
http://artvertep.dp.ua/news/1112.html

Галина Логінова — київський письменник, родом з села Калити, що на Київщині. У 2001 році стала лауреатом літературної премії «Смолоскип» за повість «Піщана ріка», а у 2006 році видавництво «Кальварія» видало її роман «Червоне солодке сонце», який зачепив відразу багато проблем, актуальних для багатьох молодих і не дуже українців — тут і заробітчанство, і студентське життя, і взаємини люблячих чоловіка та жінки, і «випадкові» кохання, і скелети в шафі родинного життя…

З Галиною Логіновою ми зустрілися п’ятничного ранку — вона людина дуже зайнята, тому змогла виділити тільки годину часу на інтерв’ю. Дорогою якось сама собою зав’язалася розмова — Галина розповідала про родину, про роботу, про дисертацію… Увімкнений диктофон не позбавив розмову цієї легкості. І з кожним словом ставало ясно, що відвертість її книг — не про око людське, а тому, що таким є стиль спілкування автора.

Розповідь у романі «Червоне солодке сонце» йде від першої особи. Тому відразу виникає запитання про автобіоґрафічність. Наскільки все, що ви описуєте, є автобіґрафічне?

Взагалі-то автобіоґрафічним це є частково. Я десь вичитала у віковій психології про підліткові кризи, кризи віку, які треба обов’язково пережити… І я вигадала тій дівчині (Ґалі — головному персонажеві роману — І.С.) кризу — перехід від юності до молодості. Я вигада їй величезну душевну травму — зрада батька, проблеми в сім’ї. Тобто все-все вигадане — біоґрафія, сімейство, мама з татом, коханий вигаданий частково… Мої подруги, які знають коханого, потім підходили до мене і питали «Як ти могла з ним так вчинити? Як ти могла його зрадити?» Насправді це неправда. Це для цікавості. А правда там майже документальна. Це поїздка до Іспанії, це помилка зі стипендією, коли місяць я поневірялася без грошей… це і стало приводом для написання.

Також постає запитання відвертості. Персонаж буквально вивертає душу назовні, але ж Ґала — вигадана дівчина. Це була потреба в епатажі? Бажання шокувати публіку?

Відверто вийшло тому, що по-іншому я не можу. Так само були написані перші мої оповідання, які були прикріплені до «Піщаної ріки» — першої моєї книжки, що вийшла. Це просто мій стиль письма — без бажання когось епатувати чи вразити. І ця відвертість, навіть у вигаданих епізодах — це просто мій стиль. Думаю, так воно буде і надалі.

В одному з інтерв’ю ви казали, що сприймаєте читача як співрозмовника. Тоді роман можна розцінювати як діалог із читачем. І з погляду на цей діалог дуже цікавий фінал роману — неоднозначний, його можна сприймати як завгодно. Яке особисто ваше бачення фіналу?

В першому варіанті роману кінцівка була більш однозначна — дівчина помирала. Там був ще додатковий абзац про трупи. Але така кінцівка, як на мене, трохи паралізує читача — не дає йому змоги думати, бо було сказане останнє слово і поставлена крапка. Чому я так зробила? Бо мені не хотілося писати продовження саме цього роману саме з цією героїнею. Цей роман відіграв якусь роль для мене — саме через цю сповідальність, саме через цю відвертість. Я його писала, щоб усвідомити якийсь етап мого життя, розповісти про нього устами чужої мені людини, сконструйованої. Власне, ця книжка носила психотерапевтичний ефект для мене як для автора. В подальшому, я думаю, більше не зустрінуся з цією героїнею як автор. Тим паче, я думаю, що кожен наступний роман має відрізнятися від попереднього. Звичайно, є такі автори, які пишуть в одному стилі, але це не про мене. Всі мої книжки, я так вважаю, будуть написані по-різному. Якщо захочу написати якусь серію, то гадаю, це має бути якийсь сталий період у моєму житті, котрий, можливо, наступить із зрілістю. Я вже зараз пишу дитячу книжку — можливо, я буду писати цілу серію таких повістей.

Розкажіть, будь ласка, як воно українцеві в Іспанії з позиції іноземця, носія іншої культури, адже ви були в Іспанії кілька разів.

З позиції іншої культури — майже немає відмінностей. Іспанія сприймається легко. Що мені особисто не сподобалося — дуже багато українців в Іспанії. Їх дуже видно на вулиці. Це люди, які працюють на таких посадах, які самі іспанці займати не бажають. Це або хатні помічниці, хатні робітниці, або десь на будівництві… це мене прикро вразило. А людина, яка приїхала на стипендію, приїхала займати певну соціальну позицію, яка прийнятна і для іспанця, коли називає свою національність, то починає асоціюватися саме з бідненькими-нещасними хатними робітницями. Це досить неприємно.

А іспанці як люди — чи дуже вони відрізняються від українців, чи важко було з ними контактувтаи?

Контактувати було легко й приємно. Мені пощастило на людей в Іспанії — з першого ж дня після приїзду. Дуже відкриті та доброзичливі люди. І що ще легко з іспанцями — вони відразу показують своє ставлення, тобто нічого такого прихованого немає. Наскільки я знаю німців, скандинавів — вони більше приховують своє ставлення. Іспанці приховати свої почуття не можуть. Якщо до тебе добре ставляться — то це відразу видно, якщо погано — то також бачиш це з першого погляду і знаєш, на що очікувати.

Водночас, Іспанія потерпає від величезного напливу емігрантів. Тому іспанці зараз намагаються ухопитися за власну ідентичність. Часто люди дивляться на своє місто — і вже не впізнають його. Тому час від часу саме тема імігрантів постає — і вони намагаються закритися, хоча закритися іспанцеві дуже важко.

А ще де були? І взагалі — чи багато подорожували?

На жаль, так склалося, що подорожувати до сих пір мені не вдавалося. Я була в Іспанії двічі, була в Польщі. Трохи подорожувала Україною. А ось тепер, коли дитина підросте, сподіваюся, буде така нагода — поїздити по стипендіях, подивитися світ. А можна просто дещо змінити свій фах — і поїздити самотужки, подивитися, але не в якості туриста.

Туристи бачать світ іншими очима, аніж ті, хто подорожуює самотужки без туристичної програми. Турист, що подорожує, шукає різних вражень — він споживач, намагається побачити картинки, які вказані в путівниках. А людина, яка подорожує сама по собі — переживає життя, і те, що вона бачить — не просто картинки, а частина життя. Тобто не споживач, а людина, що вступає в діалог з артефактами культури, з людьми. Я не знаю, чи турист зможе подивитися на населення країни не як на аборигенів, а як на друзів, людей, таких самих, як і він.

А в якому з міст, де ви були, найкомфортніше творити?

Для мене писання зараз — найбільше задоволення і розкіш, тому що часу не вистачає. Мій час потрібен усім, і той час, що я відриваю від чоловіка, від дитини — це розкіш, це нагода побути з собою. І щойно я бачу вільну хвилинку — намагаюся писати. І тому місць не вибираю. Де на мене нападає це нагода — там і пишу. А найкраще писалося вдома, в Калиті (село в Київській області, звідки родом Галина Логінова — І.С.). Там тиша, там гарно, там немає подій. Телевізор мене ніколи не цікавив, тому завжди було приємно писати саме там. А в Києві я місць не вибираю — кожна вільна хвилина — нагода пописати.

А чому вас не цікавить телебачення?

Я люблю дивитися хороші фільми. Їх по телевізору показують рідко, але коли показують — вони сприймаються не так, як у кінотеатрі. І буває не той настрій, коли фільм показують по телебаченню. Думаю, тут краще мати якісь диски із фільмами або ходити в кінотеатр. По телевізору я дивлюся тільки новини — ось і все. Але більш свіжі новини можна подивитися в Інтернеті. А телевізор просто вбиває мій час. А його замало, щоб ним розкидатися.

«Червоне солодке сонце» як писалося? Чи довго, чи легко?

Коли я писала «Червоне солодке сонце», я продавала книжки в магазині английської книги «Globe». Я вважаю, що легших грощей, ніж у магазині англійської книги, не було. Магазин відкривався о десятій, перші відвідувачі приходили о дванадцятій — це було дві години просто спокійного творіння. Та й потім я іноді іґнорувала відвідувачів, коли сильно записувалася. Був прекрасний комп’ютер, на якому можна було писати і зберігати тексти. Була ціла купа книжок англійських, які можна було читати — новинки англійської літератури з пилу-з жару, щоб мати змогу подивитися, чим там живуть люди. Там і писалося, легко і приємно. На роботу йшлося, як на свято. Це не так-то часто і буває у нашому житті.

У «Червоному солодкому сонці» є роман у романі — оповідання Чухзавуха. Яку смислову функцію вони несуть?

Ґала, головний персонаж — письменниця, котра пише ці оповідання Чухзавуха. Насправді це в мене писалися дві паралельні речі — «Червоне солодке сонце» та «Оповідання Чухзавуха». І в романі майже документально записано, чому задумка оповідань не була реалізована. Тому що там так само постало питання про відвертість. Люди можуть бути відвертими тільки якщо їх двоє. А якщо там з’являється третій, то з’являється якась раціональність, то кожен використовує іншого, щоб нав’язати свою думку, щоб повести розмову в тому руслі, в якому потрібно.

Яке додаткове навантаження? Просто зміщує реальність. В наш час постмодерну текст має бути клаптиковим — мені видається, це надає глибини роману, надає іншого виміру, надає іншого казкового звучання, відчуття. Це надає відчуття того, що світ не може рухатися в одному руслі. В романі спілкуються представники різних культур — а в кожній культурі час іде по-різному. Так само, як в оповідках Чухзавуха.

«Кальварія» випустила серію «Від 16 до 26», можливо, орієнтуючись на певну цільову аудиторію. А яким ви бачите власного читача?

Про соціальний статус говорити не буду — життя зараз багатогранне.про матеріальний статус також — мені здається, що цю книжку можуть читати і студенти, і дорослі люди. Щодо віку — так само. Її читали як дорослі чоловіки, так і жінки. Хоча книга писалася з точки зору жінки. Насправді я не конструювала цільову аудиторію, для якої пишу. Книжка була написана — і мені здається, вона буде цікава широкому колу.

А як ви потрапили в кальварійський проект «Від 16 до 26»?

Дуже легко й просто. На сайті «Кальварії» вказано, куди можна відіслати рукопис. Без всіляких рекомендацій, без нічого — роздрукувала свій рукопис, відправила його на Львів. В березні. Чекала до вересня чи до жовтня — нічого, ніякої звістки не було… Зателефонувала до Львова, мені сказали, що відмови нема. Я почекала до січня, в січні мені подзвонив Петро Мацкевич, сказав, що почитали, сподобалось. Ми приїхали, поговорили, підписали контракт на публікацію.

Чи правда, що в контракті є пункт, що автор, якого публікуватимуть, має принести коньячок і розпити його з працівниками видавництва?

Так, є такий пункт. Але співробітники видавництва настільки заклопотані, настільки запрацьовані, що цей коньячок… Я його і не принесла, я принесла коробку цукерок. Коньячок там не було кому пити. Так що один пункт договору залишився невиконаним. Але, сподіваюся, коли буде виходити перевидання «Піщаної ріки» (вперше виданої у видавництві «Смолоскип»), ще занесу коньячок і якусь добрячу закуску, щоб від нього не сильно сп’яніти

Чи підтримуєте ви взаємини з іншими авторами серії? Як оцінуєте їхні тексти?

Я з задоволенням прочитала книжку Галі Ткачук «Славка». З нею я контактувала також, коли давала їй інтерв’ю. А так… всі люди — атомізовані індивіди в умівах сучасного життя, тому контактую я з іншими авторами нечасто — хіба що під час якихось заходів «Кальварії». Але завжди приємно бачити тих дівчат — вони дуже цікаві. Контакти рідкі, не переходять в якісь дружні зв’язки. Наприклад, в мене дуже напружний графік життя — не залишається часу на особисті стосунки поза родиною.

Ваша родина і ваша творчість — рідним подобається те, що ви пишете?

Я дуже вдячна своєму чоловіку, всій своїй родині — бо творчість наразі не приносить прибутків, на які можна було б жити. Я могла б кинути свої сили на заробляння грошей. Але адекватність свого життя я відчуваю тільки коли пишу. Я дуже вдячна родині за те, що вони мене розуміють і дають можливість займатися цією негрошовитою справою. Тому що це справді величезне задоволення. І віра в те, що колись насправді гроші до мене прийдуть, не покидає мене. Писання — це те, чим би я хотіла займатися в своєму житті. Коли я ставлю собі запитання, чим би я хотіла займатися, якби була мільйонеркою — я б писала. Наразі я не мільйонерка, але родина дає можливість пописати.

А чи можливо, на ваш погляд, в Україні заробляти своїми текстами?

Текстами? Можна, але тексти мають бути специфічні. Це мають бути якісь піар-роботи, якість консультування політиків, піар-акції, імідж і тому подібне. Але ці тексти на замовлення не приносять задоволення. Має бути щось неприбуткове, що не несе прибутку, але дає задоволення. Так, можна заробляти текстами, але текстами нехудожніми. Або сценаріями для телебачення. Це начебто творча робота, але не те… ти ж коли пишеш, то не орієнтуєшся на продаж цього тексту відразу. Ти пишеш цого для себе, не як продавець тексту, а як особистість — робиш те, що хочеш, а не на замовлення. Я не пишу свої тексти заради грошей.

Чи є інші атвори, режисери, музика, які вплинули на те, що ви пишете, які сформували ваш смак літературний?

Такі автори, що вплинули дуже сильно наразі — це автори з якими я йду поряд. Зараз читаю «Хроніки Нарнії» Клайва Льюіса. Дуже легко, дуже пухнасто, дуже богонатхненно він пише. Всі ці богонатхненні казки… Сподобався «Гаррі Поттер». Подобаєтсья Людмила Уліцкая — вона мені не перестає подобатися. Але найільше — «Казус Кукоцкого»… її пізніші тексти — вже трошки не те для мене. З українських авторів мене дуже вразив текст «Замість крові» Світлани Повалявої. Читання цього тексту — це такий приємний стрес, хочеться кудись бігти, курити, адреналін шумує в крові… і взагалі. Справжній текст. Те, що змінило, дало образ того Києва, в якому я живу, який я десь нанюхувала, десь відчувала — але не жила в ньому. А ще — підліткові вподобання. Маркес — Борхес — Кортасар… вічні і незабутні. Андрухович, «Московіада», «Рекреації», «Перверзія»… Це ті автори, яких я люблю.

А музику яку ви слухаєте?

Дуже люблю музику, дуже люблю джаз. На джаз мене підсадив мій чоловік. Це моя настільна музика. Джаз люблю — і український джаз також, він дуже сильний.

А кіно? Ви говорили про те, що любите гарне кіно. Які фільми вважаєте гарними?

Час від часу дивлюся альтернативне кіно. Але останнім часом в альтернативному кіно, що мене лякає, я бачу тільки насильство і якісь сексуальні збочення. На даний момент я вже є особою, яка «дозріває», майже зрілою — і це не є моє кіно. Можливо, я старію, можливо, я дорослішаю. Мені зараз вже подобаються такі мелодраматичні комедії. Можливо, це попса, але насправді це мені подобаєтсья зараз. Настільні мої фільми — це «Бійцівський клуб», це «Амелі»… А з нового зараз нічого такого не вийшло, щоб я подивилася — і мені запам’яталося.

А ви слідкуєте за новими українськими книгами? Як ви їх оцінюєте?

Я слідкую спорадично — час від часу заходжу в магазин і купую книжки, що впали в око. Останнім часом з нового я прочитала Таню Малярчук, сподобалося дуже, авторка молода, 83 року народження, дуже симпатично пише. Прочитала останній роман Любка Дереша «Намір!», читається легко, приємно, хороша книжка. Хоча ясно, що там великий вплив великих гуру, але в принципі читати можна і приємно. Світлана Поваляєва мені подабається, Марина Меднікова….

Знаєте, оптимізм зростає на очах майже з кожною прочитаною книжкою українських авторів. Бо книжки різноманітні, але відчувається подих одного й того самого часу. Приємно читати молодих українських атворів. Це справжнє задоволення від текстів — не коли ти читаєш, тому що це українське, а тому що отримуєш задоволення від тексту.

Чи є майбутнє в української літератури, яким воно вам ввижається?

Задля цього великого майбутнього потрібно комусь із сучасних авторів якось потрапити до Верховної Ради, щоб приймати там відповідні закони. Тому що творчість буяє, тексти прекрасні… але я розумію, що в наш час меркантильний потрібно від цього мати гроші. В наш час каси роблять маси. А маси освічені хочуть читати — але не вистачає менеджменту нормального. Єдина добра реклама, що я бачила — це «Дика енергія. Лана». Це справді продвинута нормальна реклама книжки. Все інше якось просто виходить і тихенько циркулює в тусовках письменників, журналістів, наближеної молоді. А людина, яка зайнята на роботі, в котрої маршрути досить обмежені: робота — дім — вечірки, то вони проходять повз це. Це робота більше не авторів, а менеджерів. Не вистачає менеджменту українській літературі. Але мені здається, що деякі наші видавництва, роблять свою справу. Рано чи пізно якісні тексти приноситимуть доходи і славу.