преса

Автор: Ірина КАРІМОВА
Видання: «БукІНФО»

ВАСИЛЬ КОЖЕЛЯНКО:

ВАСИЛЬ КОЖЕЛЯНКО: „ЧИМ БІЛЬШЕ Я ПІЗНАЮ ПОЛІТИКІВ, ТИМ БІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ СОБАК”
http://www.bukinfo.cv.ua/index.php?action=shownews&newsid=f54a923dadec399725607b1a525cc39e316e
5-07-2005


Василь Кожелянко – письменник нетиповий навіть для сучасної української літератури. Його романи – це суміш іронії, гіркої правди та, попри усе, оптимізму. Не усі сприймають його тексти за відвертість оцінок, але ніхто не закине письменнику головного — нещирості.

Максимально відвертим у своїх оцінках сучасних політичних та культурних подій в Україні Василь Кожелянко був і в розмові з кореспондентом Західної інформаційної корпорації.

- Пане Василю, зараз усі активно оцінюють початковий етап діяльності нової влади. Чи варто це робити, чи може ще треба почекати?

- Її треба оцінювати перманентно, мало того, політичні сили й політиків, які тепер є владою, треба було оцінювати ще тоді, коли вони були в опозиції. Цікаво порівнювати, відстежувати еволюцію, співставляти слово і діло. Світова політична практика передбачає сто днів, впродовж яких нібито добрим тоном вважається не критикувати нову владу. Що ж, цей термін сплив, і тепер всі, особливо ті, хто підтримував Віктора Ющенка на виборах, мають повне право спитати їх по всіх параметрах.


- З усіх подій, які відбулися після революції, що Вас найбільше вразило. Чи відчули Ви особисто якісь позитивні зміни після революції ?

- Насамперед, варто дещо з’ясувати щодо самого терміну революція. Як відомо, лише ті події можуть називатися революцією, під час яких змінюються хоча б одна з трьох основних систем суспільної парадигми – політична, економічна, соціальна. В цьому контексті я би радше назвав революцією події 1991–го року, коли в Україні змінилися всі три системи: політична – на заміну диктатури однієї партії прийшла багатопартійність, вибори на альтернативній основі, тобто хай незріла, смішна, спотворена, але демократія; економічна – на місці державної власності з’явилася приватна власність і ринок, дикий щоправда; соціальна — було узаконено нові суспільні прошарки і групи — як от олігархи, середній клас, безробітні, бомжі. Останні, правда, були і за совка, але називалися вони – «бічами».

А те, що відбулося в кінці минулого року, я би назвав – Помаранчевим Майданом. Красиво, романтично ... і ностальгійно, бо минула ейфорія листопада – грудня 2004 року і настали будні.

Щодо того, що мене вразило? Спочатку я думав, що мене вражають ті перші негарні скандали у новій владі, але згодом з’ясувалося що це – квіточки. По-справжньому, без емоцій і суб’єктивності мене потрясла заява нашого Президента щодо можливості створення керівного наддержавного органу ЄЕП. Це ж кардинальна зміна всієї тієї геополітики України, на яку уповноважував нову владу Майдан і більшість населення країни. Тим більше, що після помаранчевих подій і Росія, і світ були готові до того, що нова влада України денонсує угоду про ЄЕП. Незрозуміло...


- Чи не складається у Вас враження, що нова влада більше комісарить, ніж управляє процесами?

- Складається враження, що влада не має, або не може, чи не бажає озвучити кілька стратегічних пріоритетів своєї зовнішньої і внутрішньої політики, — не на декларативному рівні типу « Наш курс – ЄСЄЕП! », « Підвищимо мінімальну зарплату і пенсію до рівня прожиткового мінімуму!», а реалістичних , деталізованих, обґрунтованих програм. Адже, якщо такі програми будуть простими, ясними і доступними для найширших верств населення, довкола них можна згуртувати більшість суспільства. Поки що ми бачимо неощадливе розпорошення цінної пасіонарної енергії, яку потужно згенерував тоді Помаранчевий Майдан, ентропія, як кажуть.


- Чи знаходите Ви якійсь аналогії у нинішніх подіях, до тих, що ви описуєте у своїх романах ?

- Недавно в одній літературній газеті з’явилася стаття під назвою «Перші книги про помаранчеву революцію» – це рецензія на мій роман « Тероріум», який я написав у першій половині 2001 року, а друком він вийшов 2002 року. Так от, з кінця минулого року почало вважатися, що у цьому творі я передбачив відомі події минулорічних листопада – грудня. Я не заперечую. Але в цій же книзі є розділ під назвою «Китайські бовванчики», де гротескно-пародійно, мушу зізнатися, описується та нова, «післяреволюційна» влада. Чесно кажучи, я би не бажав, аби за якийсь час хтось написав статтю під назвою « Перша книга про нову владу після помаранчевої революції», це було б катастрофою для України. Я маю на увазі не таку статтю, а вифантазуваний мною варіант розвитку подій.


- Чи вже дали Вам сучасні події сюжети для нових романів ?

- Ні, оскільки нічого надзвичайного не відбулося, — нормальний вияв демократії прямої дії. Щоправда, ніхто не чекав такого від українці. Але кожна нація проходила свої пасіонарні смуги, кожна має свій зоряний час і свою епоху занепаду і все решта, що притаманне існуванню у часі й просторі такого суспільного організму як нація.


- У своїх публікаціях Ви чимало пишете про глобальні виклики людству. На Вашу думку, чи готові Україна та її нове керівництво адекватно сприймати ці виклики та реагувати на них ?

- Якщо судити з того, що ми маємо «на виході», то нове керівництво України переймається лише розв’язанням короткотермінових тактичних господарських питань, що теж потрібно, але це завдання на рівні другого ешелону виконавчої влади. По-моєму, мало хто в керівництві держави усвідомлює, що таке планетарні глобальні виклики як демографічна диспропорція, дефіцит енергоносіїв, протистояння по лінії «Північ — Південь», переформовування світових полюсів сили, загроза інтернаціонального тероризму (за етнічним і релігійним на черзі відродження тероризму соціального, тобто знову повстануть «гнані і голодні»), глобальне потепління та його наслідок — зміна клімату найболючіше може ударити саме по Україні, як країні з від’ємним демографічним балансом, низьким рівнем життя, залежністю від імпорту енергоносіїв...


- Як Ви оцінюєте фаховий рівень регіональної владної команди ?

- Ніяк не оцінюю, бо останній вчинок обласної влади, на який я зреагував своїм коментарем, – це розпорядження новопризначеного голови Чернівецької ОДА Теофіла Бауера восени 1998 року послати студентів і учнів профтехучилищ на буряки. Яким би високим не був фаховий рівень регіональної виконавчої влади, але призначена з Києва, вона не може проводити самостійну політику і приречена бути «передавальною ланкою».


- Чи варто було роздавати посади тільки за участь у помаранчевій революції ?

- «Роздавати посади» – це взагалі абсурд, суміш візантійства, совка і кафкіанства. Відповідальні посади треба здобувати або на виборах, або у відкритих чесних рівноправних конкурсах, які виявляють фаховий рівень претендента. А щодо революційних заслуг? Колись молода радянська влада нагороджувала звитяжців красними революційними шароварами, тепер, думаю, було б достатньо доброго слова і помаранчевого прапорця з гаслом « Так!», який можна буде показувати онукам.


- Чи змінилося щось у стосунках влади з літературно-мистецькою елітою ?

- Не знаю, бо не вважаю себе причетним ні до влади, ні до літературно-мистецької еліти. Але краще, аби влада і митці не перетиналися, бо якщо так стається, то дуже швидко виникає ситуація «Товариш Сталін власноруч править п’єси драматурга Корнійчука».


- Ви людина відома в політологічних та літературних колах України. Чи пропонували Вам бути радником нових керманичів Буковини? Якщо б це сталося, щоб Ви їм порадили ?

- Не пропонували. Але оскільки я фахівець з альтернативної історії в художній літературі, то зобов’язаний розглянути модель «що було б, якби ...». Отож, якби я був якимось-там радником, я би порадив місцевій владі, поки не пізно, звернути увагу на регіональні ЗМІ, зокрема на обласний державний телеканал. Хай би влада допомогла йому стати професійним, об’єктивним, культурним, аби він не займався агітпропом і не тиражував російську та російськомовну низькопробну попсу.


- Президент Ющенко є любителем традиційних стилів в українській культурі. Чи не сприятиме це тому, що культура буде скочуватися до рівня шароварщини, а всі інші напрямки ігноруватимуться ?

- На жаль, так склалося в українській офіційній культурі , що вона – під примусом, як це було за совка, чи з власної ініціативи, як це є за незалежності, з усіх сил потурає смакам вищого керівництва держави. Щербицький любив футбол – процвітало київське «Динамо», Кучма любив Кобзона — російська попса заполонила український ефір. Що любить Ющенко відомо: живопис, старожитності, антикваріат, — логічний ряд можна доповнити. Але справжня, автентична, непідроблена українську культура існує, розвивається і виборює перспективи здебільшого не завдяки, а всупереч зусиллям влади (при чому будь-якої) «допомагати» їй. Ліпше би не заважали.


- Як Ви оцінюєте перші спроби культурного менеджменту від міністра Оксани Білозір?

- Поки що чув мало про діяльність цього міністерства та її керівнички. Долинали лише відголоски скандалів зі звільненням Резніковича і Приходька. Ще чув, що пані міністерша планує зробити з кіностудії ім. Довженка український «Парамадит пікчерз». Цікаво, як це буде робити установа, яка відмовилася допомогти поїхати на фестиваль у Канни Ігорю Стрембицькому – кінорежисеру, який вперше в історії українського кіно здобув Золоту пальмову гілку.


- Яке Ваше життєве кредо ?

- Не бійся!


– Хто із постатей української історії Вам найбільше імпонує ?

- Я би, радше, говорив про історичні епохи. А це ті, про які я писав романи: ХУІ століття, коли Україна носила назву Велике князівство Литовське, козаччина, Друга світова війна, а також епохи Трипільської культури, на матеріалах якої виник найсвіжіший мій роман – «Третє коло». Щодо мілітарних історичних особистостей, то це – князь Острозький Костянтин Іванович, гетьмани Сагайдачний і Виговський. Так вийшло, що всі вони досить успішно воювали з Московщиною .


- Ви що, так не любите Росію ?

- Питання необхідно деталізувати. Якщо говорити про Російську державу, то таки так, я її не люблю, бо від неї Україні – самі кривди. Щодо російського народу, то до нього ставлюся індиферентно: мені, що росіяни, що татари, що чукчі – всі рівні, «кожен з них нарід, всі богоносці» як учить нас Лесь Подерев’янський, а от російську культуру, особливу літературу, шаную і місцями навіть люблю.


- Чи є серед нинішніх українських політиків якісь симпатичні Вам особи? Хто з них найбільше відповідає визначенню «політик»?

- Так сталося, що я вже понад 15 років пишу про політику, а отже змушений стежити за її дійовими особами, себто політиками. Так от, перефразуючи відомий вислів, зізнаюся: чим більше я пізнаю політиків, тим більше люблю собак.


- Які Ваші плани на майбутнє ?

- Яке може бути майбутнє в епоху глобального потепління, коли не знаєш, що буде завтра — дощ, спека, землетрус, повінь чи сніг. Але згадую вислів афонського старця Силуана: «Якщо завтра кінець світу, сьогодні – пшеницю сіяти!», тому , незважаючи ні на що, пишу. Це – історичний роман в екзотичному ландшафті.


Довідка ЗІКу.

Кожелянко Василь (нар. 1957 р.) Поет, прозаїк, журналіст. Постійно мешкає у с.Кам'яна Сторожинецького району Чернівецької області. До постійного місця роботи воліє себе не прив'язувати. Веде постійну рубрику в газеті « Молодий буковинець « – «Коментар тижня від Василя Кожелянка». Відсвяткувавши сорокаріччя, перейшов винятково на прозу. Автор збірок поезій «Терновий іней»(1994, премія «Гранослов’92»), «Білий і рудий»(1994), «Семибарвний кінь» (1995), «Як вчив Кожелянко-цзи» (2000), романів «Дефіляда у Москві» (1997, премія «Сучасності»), «Конотоп» (1998), «Людинець пана Бога» (1999), «ЛЖЕNostradamus» (1999).

Торік здобув перемогу на конкурсі « Коронація слова» за кінороман «Третє поле», який незабаром вийде з друку. Найвідоміший твір – роман «Дефіляда в Москві».

Критики визначають напрям прози Кожелянка як «альтернативну історію», «політичне фентезі». Його романи стали однією з перших вдалих спроб створення українського фентезі з присмаком «віртуального реваншу» за поразки українства в реальній дійсності. Деміургійний потенціал Кожелянка поки що важко визначити, враховуючи те, що всі його романи, – суть один метароман про «віртуальну українську Імперію», коннотований з народними казками, мілітарними фантазіями антиросійської спрямованості та науково-популярними розвідками про Атлантиду. Читабельність Кожелянкової прози дозволяє їй претендувати на увагу широких читацьких кіл (Кальварія, Володимир Єшкілєв).