преса

Автор: Сергій Батурин
Видання: Без цензури, газета

Дивіться, хто прийшов

1 лютого 2007
Галина Логінова
«Червоне солодке сонце»
«Кальварія», 2006
http://bezcenzury.com.ua/ua/archive/9046/9050/9099.html

Вони прийшли, нові письменники, і з цим фактом доведеться змиритися, подобається він чи ні. Їх називають пан’європейською генерацією, чи то, здається, навпаки, європейською пангенерацією. Чого б ні – красиво й по-сучасному. А ще – оруеллівським поколінням, штучно стуливши до однієї купи народжених 1984 року й тих, що народилися хронологічно близько до цієї дати; і вже перераховують навіть імена й країни...
Нові оруеллівці такі різні й не схожі одне на одного – ані художньою естетикою, ані стилем і манерою письма... Гадаю, що просто настав час, молодий доріст піднявся аж так, що не помічати його далі просто неможливо. Серед дебютантів 2006 року (Галя Ткачук, Отар Довженко, Стронговський, Ксенія Харченко, мережева «вісімка», – даруйте, кого не назвав) можна й загубитися. Галина Логінова не губиться, хоча, кажучи чесно, спершу не справила вбивчого враження під час презентації «Кальварією» шістьох своїх молодих авторок, чиї книжки виходили в цьому видавництві минулого року. Хіба що запам’яталася заявою про те, що від першої особи писати важко, і ще – прочитаним кумедним уривком із роману «Червоне солодке сонце».
А текст із перших рядків приємно вражає. Він управний, ненав’язливий, дуже легкий і якийсь ловкий. Залізними пальцями за борлак не хапає, але відкласти його на потім, якщо бодай сторінка прочитана, уже не вдається. І гадки такої не маю – переповідати сюжет: зайве це для тих, котрі вже
встигли прочитати книжку, і не допоможе, якщо ви її не читали. Скажу лише, що це розповідь від першої особи устами полтавки Галлеї Запорожець, яка вже мешкає в столиці та прибуває в Іспанію вивчати якісь там філософські течії часів диктатури Франко.
Логінова – добрий оповідач: невимушено й розкуто веде вона свого читача, благо що композиція лінійна, з ретро­спективними екскурсами в спогади героїні про її стосунки з Максом, її коханим. І тільки роман у романі – книжка, яку пише Галлея (вона ж – Гала), уставлений не знати для чого в текст, утручаючись зі своєю інакшістю в ритмомелодику оповіді, залишає певне нерозуміння: навіщо авторка його вліпила в здорове тіло «Червоного солодкого сонця»? Той роман Гали Запорожець «Примхи острівного часу» цікавий сам собою, але стилістично чужорідний. Примха письменниці? Бачили, як підлітки вихваляються м’язами й витворяють одне перед одним на турніку різні майже циркові штуки: я аж так умію!
Особистість героїні (ба й авторки – хто знає?) вимальовується поступово, у міру розвитку роману. Вразлива Гала довго й болісно переживає зради друга дитинства Женьки та батька, не збирається пробачати, але пробачає. Вона то хоче, аби коханий звав її кицькою, то порівнює себе з риссю з китицями на вухах, то бачить себе левицею. Удома вона залишила улюблену кішку, що зветься Мурлін Мурло. Кицька, не займаючи багато місця в романі, посідає неабияке місце в душі героїні. Її своєрідна тінь, сакральний двійник. Покровитель зі звірячого царства, з ранніх анімістичних вірувань. І руді вони обидві. Але поки кицька лишається з Максом у Києві, Гала живе європейським життям.
Письмо Логінової органічне й різноманітне: короткі аж до вербальної скупості, точні речення одного уривка межують із романтичним та емоційним (можливо, навіть із перебором) текстом. Еротика у виконанні Галини – блимання старовинного кінопроектора, спалахи стробоскопа. Тут немає місця традиційним уже «прутням», «стрижням» і «квіткам».
Ось тільки закінчення, загалом вдале та яскраве, могло би бути влучнішим, якби читач не починав його передбачати за кілька десятків сторінок, із моменту з’ясування долі двійника героїні із тваринного світу.
Тож, бачите, хто прийшов: Галина Логінова, така собі дивовижно українська кицька, дівчина з (ну не можу втриматися!) оруеллівської пангенерації, з легким пером, добірним стилем і китичками на вушках.