преса

Автор: Сергій Васильєв
Видання: «Столичные новости»

ЗАКЛИНАННЯ ДЕМОНІВ

http://cn.com.ua/N185/culture/personage/personage.html

№37 (185) 09-15 октября 2001

Василь Кожелянко — чи не єдиний український літератор, що працює в жанрі «альтернативної історії». З письменником зустрівся оглядач «СН» Сергій Васильєв.
— Ваша бурлескна «Дефіляда в Москві», роман-перевірка ідеологічної концепції «а що було б, якби під час Другої світової війни Україна стала, хай маріонетковою, але все-таки самостійною державою», — нині один з найобговорюваніших творів сучасної літератури. Як взагалі виникла ідея написання цього роману?
— На відміну від чукчі з відомого анекдоту, я належу до письменників, що не лише пишуть самі, але й читають чужі твори. Тому не приховую, що на написаня романів в жанрі «альтернативної історії» мене певною мірою наштовхнув «Острів Крим» Василя Аксьонова. Я подумав: «А якщо екстраполювати таку ідею на українську історію?» Звичайно, обираючи період Другої світової війни, я робив дещо радикальний крок: адже учасники тих подій ще живі, в суспільстві існує неоднозначне ставлення, скажімо, до воїнів УПА. Та я пішов на цей ризик, хоча книга, чесно кажучи, створювалася майже напівжартома. Принаймні перший розділ роману писався як жарт для першоквітневого номеру газети, де я тоді працював. До речі, дехто й зараз сприймає цю книгу винятково як політичний анекдот.
— Але самі ви, наскільки я розумію, попри всю іронічність стилю роману, готові розглядати ідею гіпотетичної панівної ролі України в Європі цілком серйозно.
— Я не писав ані прооунівський, ані прорадянський роман. Я певен, що історія не має зворотнього ходу. Але замислюватися над можливими варіантами її розвитку — справа, на мій погляд, корисна. Я не кажу, що, якби історія рушила таким шляхом, це обов’язково б принесло благо Україні, їй могло б бути і гірше, але теоретично так могло статися. Тому звинувачувати мене в надмірній фантастичності не зовсім доречно. Історія могла піти й за таким сценарієм.
— Втім, з роману в роман ви продовжуєте моделювати різні напівфантастичні ситуації. І якщо «Дефіляда в Москві» певною мірою сприймалася все-таки як стьоб, то в наступних книгах авторський тон стає дедалі серйознішим. Колись ви говорили, що жанр, в якому ви працюєте, виконує ще й санітарні, так би мовити, функції. Ситуація, розіграна на папері, вже не відбудеться в реальності...
— Так, я вірю в езотеричні вчення, згідно з якими, змоделювавши в книзі якусь загрозливу ситуацію, скажімо, планетарної катастрофи, я (це не гординя) допоможу запобігти її людству. Тобто те, що відбудеться в романі, вже не станеться в дійсності. В цьому сенсі література здатна коригувати історію, принаймні, певною мірою нейтралізовувати фатальні варіанти її розвитку.
— І від чого в такому разі ви б хотіли застерегти Україну?
— На мій абсолютно тверезий погляд, від двох речей. Перша з них — тероризм, причому не міжнародний, а, так би мовити, внутрішнього характеру. Адже в Україні сьогодні існує багато соціальних, вікових, етнічних груп, які дуже не задоволені ситуацією, яка склалася в державі. І коли ці групи розчаруються в парламентських методах боротьби, вони цілком можуть вдатися до екстремістських, суто терористичних дій. Друге, від чого я хотів би застерегти всіх, і себе в тому числі, — від громадянської війни. Абсолютно відкидати гіпотетичний варіант розпаду України на кілька держав не варто. Власне, я заторкаю ці проблеми в щойно завершеному романі «Тероріум». Я моделюю майбутнє, але всім серцем і душею не хочу, щоб воно збулося. Принаймні, власну спробу відвернути таке майбутнє я зробив.
— Ви працюєте в жанрі популярної літератури. Наскільки це трансформує ваше уявлення про мову твору? Микола Рябчук кілька років тому висунув фаталістичну, на мій погляд, концепцію існування української літератури в своєрідному гетто. Невже така саме доля очікує і масові жанри?
— Безперечно, українська мова перебуває зараз в непевному становищі, тому що не осягнула собою усю суспільну ієрархію. Нею послуговуються верхні ешелони суспільства — політики, інтелектуали, але, наприклад, вона абсолютно відсутня в кримінальних сферах. Тобто вона не існує повноцінно. Ця проблема для мене як письменника, звичайно, важлива. Щодо Рябчука, то він правий в тому сенсі, що, умовно кажучи, перша полиця національної літератури, твори елітарні, мають надзвичайно обмежений обіг, отже, фактично знаходяться в гетто. Водночас ми зараз є свідками процесу продукування і поширення в суспільстві літератури масових жанрів, цікавої не лише високоосвіченим або національно свідомим людям, а й пересічним, як кажуть наші політики, громадянам. Коли з’явилася потреба розширити жанрову палітру української літератури, люди, причетні до книговидання, книгонаписання і книгорозповсюдження, зробили реєстр того, що ми маємо. І виявилася така диспозиція: в українській літературі є лише один жанр — українська література. Блискуча класика доби реалізму та модернізму і соцреалістичні твори з їхньою стерильною мовою, правильними сюжетами та передбачуваними героями. Зараз відбувається руйнація цього стереотипу. Формується література, адекватна суспільству. І я теж маю честь належати до учасників цього процесу, творців, умовно кажучи, література другої полиці — українського детективу, фентезі, фантастики, «альтернативної історії». Звичайно, аби бути зрозумілим читачеві, треба говорити його мовою…
— Тобто письменик сьогодні — окрім свідомості, це ще й вухо?
— Абсолютно точно. Аби бути адекватним, він має писати тією мовою, якою його герої розмовляють в житті. От, наприклад, я прочитав роман Михайла Бриниха «Реальна ніжність вирваного серця». Частина героїв там розмовляє українською, інші — російською. І це дуже добре авторське рішення, бо деякі персонажі просто не можуть говорити українською, це буде фальш. Я не пишу російською, але цілком свідомо при потребі застосовую суржик, газетний стиль (в «Конотопі»), навіть моделюю в «Котигорошку» уявну зіпсовану українську мову. Водночас, укорінюючи в літературі певні ідіоми та слова, почерпнуті з життя, письменник поширює їх й серед читачів, повертає суспільству. І тому він не лише вухо, але й язик.
— Ви обрали, як на мене, дуже радикальний спосіб життя, оселившись поза містом. Це свідоме рішення?
— Тут ми зіштовхуємося ще з одним стереотипом, згідно якого український письменник має жити в Києві або, в крайньому разі, у Львові. Якщо він живе в іншому місці, це вже не український письменник.
— Ще в Івано-Франківську може жити.
— Ну «станіславський феномен» — це вже нові реалії, а я кажу про стереотип, що склався впродовж повоєнного періоду. Я вважаю, що письменник може жити де завгодно. Якщо б я був актором, музикантом чи, наприклад, активно діючим журналістом, то, напевно, мені було б тісно у провінції. Амбіції вимагали б бути в центрі подій, в столиці. Але як письменика мене абсолютно влаштовує життя і в приміському селі. Я не скажу, що я такий вже анахорет; я веду колонку політичного аналізу в газеті, спілкуюсь з багатьма людьми, але переїздити до Києва, Львова чи навіть Чернівців не бачу жодної потреби. Принаймні, я можу кілька днів на тиждень працювати без телефонних дзвінків, без газет, телебачення, тобто зосереджуватися винятково на писанні. До того ж я народився в селі, живу в тій самій хаті, яку мій дід побудував вже майже сто років тому, і мені там дуже непогано.
— Прозу ви стали писати вже в зрілому віці. Відмова від поезії — це був драматичний для вас момент?
— Це був абсолютно природний процес. Я переконаний, що будь-який митець, навіть не лише поет, рано чи пізно починає займатися самоепігонством, починає сам себе повторювати. Просто у поетів це виглядає особливо жалюгідно. Так сталося, що десь в 40 років я відчув, що починаю сам себе переспівувати. Констатувати це мені було дуже неприємно, але, хвала Богові, я зберіг здатність адекватно себе оцінювати. Людина змінюється, і якщо одна з твоїх цінностей стає неактуальною, треба шукати інші. От, наприклад, скільки драм було в нашому поколінні в 70-ті роки через «гіппівську» звичку носити довге волосся; звісно, в цьому був виклик, мене самого за це в юності ледь не виключили з технікуму. Тепер, коли минув час, розумієш, що мати коротку стрижку просто функціональніше, зручніше. Це не драма, це сталося само собою. Так і з поезією. Я не відрікся від літератури, я продовжую працювати зі словом, просто перейшов в інший жанр, і це нормально.
— Раніше ми жили в системі, де ідеологія, через зрозумілі для неї причини, тримала й годувала певний штат літераторів. Нині багато письменників, зокрема старшого покоління, ремствують, що їх не видають, їх не помічає держава. Чи справедливі ці докори, чи треба визнати, що сьогодні в суспільстві формується цілком новий тип — професіонального літератора, тобто людини, яка чесно годує себе літературним ремеслом, по можливості використовуючи різні форми свого хисту, ведучи колонки в газетах, читаючи лекції, створюючи рекламу, й, звісно, пишучи книги, які купує публіка?
— Для покоління, яке виросло за часів, коли письменники були ідеологічною складовою системи, звичайно, відбувається нині дуже болісний і драматичний процес, і їх можна зрозуміти. Але цей процес абсолютно правильний, тому що він природний, весь світ так живе. Людина має виробляти продукт, який має попит в суспільстві, інакше бути не може. Щодо письменників старшого покоління, я міг би навести приклад, який геть спростовує всі їхні ремствування — Павло Загребельний, чиї романи видає «Фоліо», комерційне видавництво. Вони мають успіх, і я сподіваюся, що автор може утримувати себе тим коштом. Звичайно, в суспільстві мусить бути клас, прошарок, група чи назвіть це, як хочете, професійних письменників. Але якщо письменник пише без поваги до читача, якщо він хоче лише вихлюпнути на папір свої рефлексії, абсолютно не дбаючи про те, чи будуть вони комусь цікаві, то він не може претендувати на те, щоб суспільство його утримувало. За таких умов письменник має зрозуміти, що він повинен шукати іншу роботу для прожиття. Я, навіть непогано видаючись останнім часом, мушу ще підробляти, ведучи колонку в популярному чернівецькому тижневику «Молодий буковинець», і не бачу в цьому нічого соромного. Не знаю, як складатиметься подальша доля моїх романів, чи завойовуватимуть мої книжки ринок, дозволяючи мені жити винятково з творчості, але я не буду ремствувати ані на кого, тим більше не державу, якщо цього не станеться. Держава ж взагалі повинна єдине: виробити правила гри для видавців і врегулювати питання авторського права. Якщо ж держава утримує письменника, вона має повне право вимагати від нього все, що їй потрібне.
— Водночас, мабуть, можна говорити й про те, що класична місія письменника як вчителя життя для своїх читачів сьогодні теж відмирає?
— Місія письменника така ж саме, як в муляра, штукатура чи водія таксі — виконувати в суспільстві визначену йому роль. Якщо письменник претендує на статус пророка, то я можу йому лише щиро пошкодувати. Хоч такі амбіції, мушу визнати, підсвідомо існують в кожного автора. Але з іншого боку, їх може мати й таксист, який везе вас з одного кінця Києва в інший й теревенить, висловлюючи свою точку зору на світ, так чи ні? Він має на це право. Так само й письменник має право на власну ідеологію, власне світобачення, власну ієрархію цінностей. Але літературний твір пишеться, на мій погляд, насамперед для того, аби задовольнити попит людини на інформацію та розваги. Й для того, щоб виконувати ці функції в сучасному суспільстві, література повинна ставати дедалі досконалішою, цікавішою, майстернішою. Адже вона терпить величезну конкуренцію з боку телебачення, кіно, Інтернету, жовтої преси, інших розваг. Аби знайти своє місце в суспільстві, письменник мусить творити продукт, потрібний іншим членам цього суспільства. І все. А якщо в його книжці ще містимуться ідеї, важливі для ідеології цього суспільства, це означатиме лише одне: він знає чи бачить в навколишній дійсності щось таке, чого не помічають інші члени соціуму, навіть таксисти.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій