преса

Автор: Богдана Матіяш
Видання: Дзеркало тижня, газета

ЗБЕРЕЖЕНОЮ ВСЕРЕДИНІ СЕБЕ ДИТИНОЮ…

№ 1 (630) Субота, 13 - 19 Ciчня 2007 року
http://www.zn.kiev.ua/nn/show/630/55533/

Дебютна прозова книжка Галини Ткачук «Славка» найбільше надається на те, щоби назвати її спробою говорити про досвідність. З одного боку, мова про досвід ставання тим, ким ти міг би бути (але не завжди й не назавжди є) від початку, — дитиною в найвдячнішому й найтривкішому розумінні цього слова, себто тим, хто міряє світ своїми навіки приватними координатами й знає визначені для себе орієнтири та сторони світу, з яких його ніщо не може збити. З другого боку, йдеться про досвід дитинного мислення і схоплення світу мовою дитини: власне, того його фраґмента, який бачиться чи уявляється і в який ти — через уяву чи споглядання — вписаний, а отже, який можна проговорити. Є ще й третій кут зору, що висвітлює перспективу досвіду співдії з іншим: досвіду довіряння, пізнання стосунків між я і ти — дитячого, не раз беззахисного і беззастережного у своїй простоті.

Досвід дитячості, звіданий зазвичай у надто швидкій проминальності, стає у просторі «Славки» топосом тривання-в-дитинстві, а герої книжки — відповідно, носіями первісної здатності наповнювати світ собою, ба більше — собою його мислити. Аж настільки, щоби перенести центр світу в будинки й вулиці одного містечка (а це Боярка), про яке авторка трохи засмучено говорить: «це маленьке місто дітей».

Із трьох частин книжечки — «Славка», «Лютий» і Prosa ursina — дитячого досвіду стосуються перші два тексти (жанрово їм пасувало б означення «повісті в ліричних етюдах»). Говорити про певні прийоми письма в них іще зарано: авторка пише, керуючися радше інтуїцією вдало обраної інтонації, ніж раціонально промисленого чи виробленого голосу й стилю. Відтак вона навіть не говорить мовою дитини (якщо вона й актуальна в цьому контексті, то радше як мова спогадів), а вдається до наївного говоріння, прикметного тим, що воно може бути носієм обох досвідів: того, що не знає, і того, що маскує знання за наївністю. А деколи наратор змушує читача повірити, що йому саме так і мислиться світ: питально-оклично й фантазійно-дитинно. Це й пояснює легкість уживання окличних — повних захвату, гніву чи обурення — і питальних речень, а також безапеляційне послугування мовою «для приватного вжитку», себто мовою, взятою з приватного простору, в якому особливо важливою процедурою є називання речей, що передбачає вказування на їх поміченість, ба більше — важливість, і навіть величину в дитячому світі. У текстах Галини Ткачук немає суржику, але є телефінні будки, автобусні останівки, відчайдушні рожі, небажання здіхнути, в них обрітаються калабані — і все це існує і співдіє найперше як емоційні маркери, указівники того, що в світі щось відбувається, щось, чого по якомусь часі вже не вдасться помітити, щойно віддалишся від цих речей за певну часову межу — межу дорослості. Або інакше: що бачитимеш, але розповідатимеш про нього іншими словами, що вже не зможеш назвати дуже безпосередньо, з певністю того, що річ є саме такою, як її уявляєш, як про неї думаєш і як передаєш своє про неї знання.

Народитися і бути маленьким, недорослим — іще не означає бути дитиною, тим, хто бачить світ дуже первинно, незабруднено й незасмічено. Хто міряє його собою. Десь так, як Славка, коли говорить: «Я народилася у Боярці, де дорога до музичної школи від дому була тридцять п’ять хвилин...», одразу визначаючи свої координати світу, проектуючи весь світ на себе, а себе — на перебування в ньому, і не тому, що розмова про себе видається найцікавішою, а тому, що в світі по-справжньому можна відповідати тільки за себе — це якщо йдеться про вчинки. Коли з’явиться ти, байдуже навіть — знайоме чи незнайоме, — можна буде говорити про досвід перейнятості ним, відповідальності за нього. Несподівано, але не неочікувано, у «Славці» прописано ці з різних боків простежені досвіди й здатності відповідати за себе й за іншого, врешті — потреби робити це, поділившися тим, чого може бракувати самому. Дивна річ: у «Славці» всі ті персонажі, що могли би стати «чужинцями», ворогами, обертаються в приятелів чи принаймні тих, хто виразно потребує піклування, хто стає «коштовним» і дуже рідним, пов’язаним із головною героїнею мало не в містичний спосіб. Це, з одного боку, ніби й дуже цікава містика дитинства, створена уявою і в уяві, а з другого — виразно простежувана містика діалогічності, що вилучає неприйняття іншого як таке, заступивши його метафорою порятунку іншого, здатності прийти до нього і з ним говорити... Це теж досвід, який пізнається вперше, і тим-то він дуже цінний — майже так само, як досвід переживання зими, і осені, і уроків гри на флейті, і найперших образ, і тупих виховательок у дитсадку, і сварок дорослих, і солодкого буття удвох за ліпленням сніговика — теж уперше, хоча його ще, може, й не усвідомлено саме як буття удвох.

Із авторських задумів, здається, зазнав поразки експеримент зі зміною жіночого (дівочого) голосу на чоловічий (хлопчачий) у частині «Лютий». Поки що вони звучать майже аналогічно, аж складається враження, ніби в книжці є лише один голос, один герой, що говорить, — Славка, і що вся оповідь, увесь досвід належить тільки одному я. Усі події до того ж відбуваються в якомусь постійному моменті тривання, аж так, що тривання стає не тим, що відбувається тут-і-тепер, а повністю належить минулому.

Сюжетно найнесподіванішою в книжці й вельми вдалою є найкоротша — остання — частина, в якій авторка дуже ґраційно лаконічно виписує легендарно-казкові фабули новел (так званої «ведмежої прози»), здавалося би, знехтувавши те, що матеріал дає свободу вифантазовуванню сюжету, і не переобтяжуючи оповідь зайвими словами й значеннями.

Бракує ще тільки додати, що чи не найсимпатичнішим у книжці є те, що авторка, окрім усього згаданого, насправді ще й вільно та без крихти знічення пише дуже тремкі й дуже гостро пережиті історії любовей. Вони напрочуд різні, але всі чесні; вони більше дають, ніж просять навзамін; вони звуть чиюсь кров коштовною, а все, що довкола, — Радістю Несказанною. Вони складають свою «Пісню пісень» із уривків псалмів, гри в літургію, окремих фраз про Бога і своєї найпершої — і тому для-всіх-проговорюваної — інтимності. Інтимності того часу, коли нею ще можна зі всіма ділитися. Коли це ще не страшно, бо дитина й не підозрює, що хтось може цю інтимність поруйнувати.

Загалом «Славка» — це чесно розказаний і чесно пережитий досвід дитинності, що — додам — не має нічого спільного з інфантильністю. Без солодкавості й опікунства, зате із в усьому розлитою ідилічністю, вона згодом перетворює найбільші дитячі прикрощі й поразки на найсолодший спосіб бути: збереженою всередині себе дитиною.