що таке "кальварія"?преса
Видання: «Інформаційний журнал «CITY LIFE»Любко Дереш: Пишу так, як мені цікаво
N8(25) Серпень 2006http://www.citylife.com.ua/index.php?art=441&id=26&tid=316
Дереша вже не лише переклали, а й видали у Росії, Польщі та Німеччині і готуються видати у Сербії та Італії. Заздрісники до нинішнього дня продовжують шукати, до чого в особі 22-річного Любка Дереша можна було би придертися, і переживають розчарування. Бо цьогорічний випускник економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (спеціальність «Облік та аудит») сьогодні не лише є глибшим, об’ємнішим, професійнішим як літератор, а й як людина — на відміну від своїх героїв, не палить і не п’є, не мережить у повсякденні свою мову матом (ну, хіба ситуація спонукає), має чимало інших достоїнств, які злозичливцям — як ніж у серце.
— Перечитуючи твій новий роман «Намір», наштовхнулася на думку «Увага як магніт. До чого її пристосуєш, то те й будеш мати». Мовляв, якщо думати про Африку, то врешті-решт обставини можуть скластися так, що сам туди поїдеш. Власне, ідея не нова. Але коли ти усвідомив, що це працює у твоєму житті?
— Навряд чи це було раптовим прозрінням. Те, що будь-яка інформація приходить як на поклик, коли її шукаю, стало зрозуміло поступово. Проте навряд чи міг би зараз точно окреслити всі внутрішні мотивації до того, щоб стати письменником. На поверхні хіба що можливість спілкуватися з дуже специфічною аудиторією, яка розуміє те, що пишу. Мене завжди цікавили люди, які дуже точно відчувають те, що і я. Письменництво дає мені можливість знаходити їх у світі через мої книжки.
— Себто мова про людей, які резонують так, як твої герої. Ти в реальному житті теж так резонуєш чи є насправді інакший?
— Та ні — я такий. Мабуть... Пишу так, як мені цікаво, і тішуся, що це цікаво ще комусь, окрім мене. Письменник у своєму розпорядженні має постійну унікальну нагоду — приміряти на себе різні способи бачення світу, при цьому свій власний світогляд якось удосконалюючи чи періодично його змінюючи. У реальному житті деяких вчинків я б, напевно, ніколи не зробив. Наприклад, такого, як у романі «Поклоніння ящірці», коли одні хлопчаки «мочать» інших. У літературі, творчості це можна спробувати, можна усвідомити наслідки, які будуть від цього, а це вже — досвід.
— Що ти категорично відкидаєш у своїх героях попри те, що в романах говориш їхньою мовою і думаєш так, як вони?
— Для мене неприйнятне самознищення. У деяких персонажів місцями проскакують якісь суїцидальні настрої або бажання саморуйнування. Це те, що абсолютно мені чуже.
— Що для тебе у писанні головне? Бути новим, самовиразитися, заробити грошей?
— І перше, і друге, і третє разом. А ще, як я уже казав, резонанс із певною аудиторією. Можливість передати певні свої відчуття людям, які готові це все сприйняти. І коли розумію, що мені це вдалося, для мене це стає найзначущішим.
— Ти пишеш про людей, які переважно, схоже, читають не так і багато або не читають узагалі. Як ти сам вважаєш: для кого пишеш?
— Для тих, хто щоразу переступає в собі якісь межі.
— Коло їх розширюється?
— Думаю, відсоток тих, хто потребує такої літератури, залишається сталим.
— Несподівана слава змінила твоє життя? І що змінилося в тобі самому?
— Безумовно, щось у житті змінилося. Коло спілкування передусім, бо додалися нові знайомства. Змінилося також моє ставлення до людей узагалі, бо я побачив, наскільки люди бувають різноманітними, і став їм більше симпатизувати.
— Що неприємного для себе відкрив?
— Що ми всі дуже часто у своїх судженнях категоричні, при цьому самі цього не зауважуємо. Категоричність, як правило, стає чи не найважливішою причиною, чому люди не можуть порозумітися і співіснувати.
— Успіх завжди тягне за собою те, що навколо успішної людини починає крутитися море корисливих осіб. Як тобі вдається розрізняти щиру симпатію і знаходження поруч із тобою через те, що ти успішний?
— Насправді це досить легко відчувається. Зазвичай приховати до кінця, ким вона є, людині важко. Бувало, що я помилявся, давав комусь кредит довіри, а потім розумів, що даремно це робив. Однак, на щастя, не можу сказати, що обпалився, бо не маю звички тісно зближуватися з кожним новим знайомим. Я маю своє невелике коло близьких друзів, і тому намагаюся особливо не вв’язуватися кудись емоційно. З одного боку, це іноді перешкоджає встановлювати почуттєві контакти з людьми, а з іншого — зберігає певну дистанцію, яка береже мене від гірких розчарувань.
— Чим Любко Дереш дивує сам себе?
— Сьогодні я вперше забув про призначену зустріч. Я спеціально наставив собі на мобільному нагадування на 11-ту ранку, що о 16-тій ми з тобою зустрічаємося, але в проміжку між першою і четвертою інформація про це вилетіла мені з голови. Якби ти не передзвонила, зустріч, напевно, сьогодні не відбулася б. Я приємно здивований, що ще здатний на такі суто людські вчинки.
— На які ще вчинки такого плану ти здатний?
— Можу комусь не дати книжку почитати. «Зажати», так би мовити. Мовляв, це моє, тож не хочу ні з ким ділитися. Таке жлобство часом проскакує — як у дитинстві, коли могло довести до істерики настирливе бажання малолітніх ровесників погратися саме моєю іграшкою.
— Кіплінг твердив, що в душі кожної людини має бути острівець джунглів. У твоїй душі цей острівець зберігся і ким ти себе там бачиш?
— Напевно, гірським орлом (сміється). А якщо серйозно, то в тих джунглях досить темно, і себе не видно. Адже у темноті всі кішки чорні. Мова, напевно, про якесь дуже глибоке «я», яке може несподівано проявитися не лише для інших, а й для мене передусім. Тому із цим «я» намагаюся встановлювати контакт через свої книжки. Іноді воно, набравши форми того чи іншого героя, таке робить в уяві, що я аж не наважуюся це описати, а шукаю якісь м’якші варіанти. Але осягнення того, на що це «я» може бути спроможним (хай і у формі персонажа), може вжахнути.
— Кожен по-своєму бачить, якою має бути література. Скажімо, майстер історичної прози Роман Іваничук переконаний, що література повинна бути великоднім дзвоном, а не тхнути вбиральнею. Якою повинна бути література, на твій погляд?
— Дуже різноманітною, аби людина завжди у ній могла знайти те, що саме їй потрібно. І навіть якщо хтось шукає відверто «хрєнову» літературу, кітчуху, щоб міг її знайти. І навпаки. Так би мовити, кожному — за потребами. Особисто я шукаю у книжках справді сильних вражень, які стосуються всього — від найнижчих до найвищих рівнів.
— Маєш кумирів? Зокрема в українській літературі?
— Мені дуже подобається, як пише Сергій Жадан. Я там бачу дивовижне володіння словом, ситуації, коли слова породжують смислові галюцинації. І це, вважаю, прекрасно, бо книжка дарує сни. Це ще одна відповідь, яку я шукаю від книжок: їхньої спроможності дарувати повнокровні сни. І маю на увазі не якийсь «півкумер з будуна», а справді хороші, глибокі сни, де яскраві кольори і де відчуваєш повноту реальності світу, що сниться.
— У творчості табу для тебе існують? В Альбера Камю, скажімо, це був цинізм...
— Думаю, що цинізм є табу також для мене. Принаймні, завжди намагаюся його вчасно помітити і ввести протиотруту. Часом це набуває якихось пафосних інтонацій, але, буває, виходять і вдалі штуки, які потім приємно перечитувати.
— Чого боїться Любко Дереш у власній творчості?
— Втратити реальну оцінку того, що роблю, критичність. Наразі це мені вдається, хоча подекуди, якщо вже зовсім чесно, титанічними зусиллями. Мушу постійно перечитувати написане, відкладати убік і за якийсь час знову перечитувати, аби усунути «блохи».
— Тебе насправді дуже багато хвалили. Чи були ситуації, коли ти почувався принижено?
— Іноді бувало. Адже «его» дуже вразливе, діткливе, хоча часто ми собі в цьому не зізнаємося. Людина насправді дуже вразлива. Трішки її підхвалили — і життя уже здається кращим. А покритикують — починається відторгнення не тільки критикана, а й одягу, в якому він був вбраний, приміщення, де це сталося, або й міста. Щодо мене, то за останніх шість-сім років моя вразливість значно зменшилася. Напевно, через усвідомлення того, що будь-яка думка — це тільки приватна думка когось, а не універсальність. Ми не є такими, як самі про себе думаємо, і такими, як про нас думають інші. Ми такі, як ми є. Можливість повертатися у стан незнання себе допомагає, як правило, більш-менш холоднокровно сприймати і схвальні, і критичні відгуки.
— Чия думка для тебе важлива? І чи спроможні ці люди вплинути на те, що ти пишеш?
— У цьому плані важливі думки Юрка Іздрика, Покальчука, мого київського приятеля Кості Дорошенка. Мені цікаво почути, що ці люди скажуть, оскільки їхнім смакам я довіряю. Але, тим не менше, вони достатньо тактовні і не намагаються мені щось нав’язати. А просто висловлюють свої враження. А вже від мене залежить, як я сприйму їхні поради.
— Коли ти побачив першу свою книжку на вітрині крамниці, що відчув? «Дах» не знесло?
— Коли стається щось, чого дуже чекав, то вже нічого не відчуваєш. Ні здивування, ні гордості, ні навіть остраху — «Господи, невже це я?» Одна моя знайома рік складала гроші на дуже дорогий фотоапарат. А коли його купила, то, зізналася мені, нічого особливого не відчула. Тож думаю, що це, напевно, властивість людини загалом.
— Я, напевно, не перша, хто спитає тебе, чому ти пішов вивчати економіку, а не філософію чи психологію? Адже вони, видається, для фаху літератора більш придатні.
— Бо їх можна опанувати самостійно. А за економіку самостійно я б ніколи не взявся. Навіть за історію економіки, не кажучи вже про методику проведення обліку та аудиту. Те саме з математикою. Це речі, які вимагають внутрішньої дисципліни, ходіння на лекції. Щоб я вчився на економіста, хотіли мої батьки, але я не шкодую, що їх послухав. Мої горизонти завдяки навчанню на цьому факультеті стали набагато ширші. А практичні сторони економічної освіти можна собі уявити досить легко. Знаєш, що мені подобається у цьому бутті? Це те, що я не зобов’язаний бути письменником до кінця життя. Зараз, окрім того, що пишу для власного задоволення і що мені страшенно подобається знаходити у собі територію невідомості, я також планую на літературі заробляти. Але тішуся, що коли мені це набридне, я вже маю базу, щоб у своєму житті щось кардинально змінити.
— Гагарін з роману «Намір» пропонує Петру П’яточкіну з Мідних Буків: «Уяви собі, що ти безсмертний. І всемогутній. Уяви, що ти вічний і повний сил. Питання: чим ти будеш займатися весь цей час?» Що би ти відповів на це запитання?
— Те, що відповів і П’яточкін. Якби я був безсмертним і всемогутнім, я витратив би весь свій час і сили на пошуки виходу з цього становища!
