преса

Автор: Ірина Славінська
Видання: АРТвертеп, Інтернет-видання

Галина Ткачук: «Навіть якщо йдеться про життя на д

Галина Ткачук: «Навіть якщо йдеться про життя на других планетах — все одно це зі свого досвіду…»
24 грудня 2006
http://www.artvertep.dp.ua/news/1060.html

Галина Ткачук, молода київська письменниця, народилася в м. Хмельницький. Студентка факультету гуманітарних наук університету «Києво-Могилянська Академія». Переможець конкурсів «Гранослов» (2001), «Молоде вино» (2003), «Культреванш» (2004), «Молоді і талановиті» (2004). Член Національної спілки письменників України. Лауреат ІІІ премії за збірку оповідань «Меджибіж». Цього року вийшла її перша прозова збірка «Славка», яка вже встигла взяти участь у конкурсі «Книжка року Бі-Бі-Сі 2006». Про нову книгу й не тільки про неї, ми вирішили поспілкуватися з авторкою.

Арт-Вертеп: Давайте про «Славку»… Це Ваша перша книга?

Галина Ткачук: Прозова — перша, а взагалі — друга… але та була дуже давно.

А.В.: Тоді розкажіть більше про першу.

Г.Т.: Вона в мене вийшла, коли я була перший раз на першому курсі. Ну, ви ж знаєте — коли перемагаєш у конкурсі «Гранослов», то видають книжку. Так її там і видали.

А.В.: А «Славка»?

Г.Т.: Це була така історія… У «Кальварії» звідкісь з’явився мій імейл, це було, здається, чотири роки тому. І вони попросили в мене для «Четверга» оповідок. Я надіслала, вони надрукували, а потім запитали, чи є в мене щось більше. В мене тоді не було, але коли з’явилося це «щось більше» — я їм вислала. Вони сказали: «Добре, але треба ще щось більше». Я спочатку зробила «Славку», а потім її допрацювала. І написала «Лютого». А тоді вони сказали, що якщо взяти перше, друге, та ще ті оповідки — то вийде книжка. І так і вийшло. Тому на презентаціях, коли кальварійці говорять про «новий набір авторів», то кажуть, що мене знайшли самі.

А.В.: Це було в рамках проекту «Від 16 до 26»?

Г.Т.: Мені здається, вони просто відбирали те, що їм подобається, а потім уже виявилося що це тексти людей від 16 до 26.

А.В.: А наскільки «Славка» автобіографічна?

Г.Т.: Ніхто ж не може написати про те, досвіду чого у нього не було. Навіть якщо там про життя на других планетах — все одно це зі свого досвіду… Я задумувала, щоби повість не була автобіографічною. Але так вийшло, що вона такою є. Не завжди автобіографічність саме у постаті Славки. Але завжди присутні якісь реальні ситуації, моменти з життя. Вони ж втілюються у твір, і у них ти бачиш себе то в одній ролі, то в іншій.

А.В.: Розкажіть, як проходила робота над «Славкою»… З чого народився сюжет?

Г.Т.: Сюжет виріс із протесту… Одна подруга мами моєї подруги, коли прочитала «Славку» сказала, що це брєд і бог зна яка чорнуха… Я з цим трохи навіть згодна, бо воно в деякому сенсі чорнухою і є. В якомусь із значень, не у всіх значеннях.

Спочатку було кілька новел, і всі вони були як емоційні сплески. У мене просто було таке якесь враження, ніби вже кінець світу — написати, лягти і вмерти… З цього боку воно як щось деструктивне задумувалось, але потім я усе змінила.

А.В.: А як ви об’єднали ці новели в одне оповідання?

Г.Т.: Об’єднуючим персонажем була Славка. Ці маленькі оповідання були написані то від імені дівчинки, то з персонажами, що повторювались. Там історія, що розповідалася, була одна, тільки схоплена в кількох різних моментах… а потім поєдналась.

А.В.: «Славка» дуже схожа на кіносценарій. Дуже точно передані всі рухи: хто куди пішов, хто як став…

Г.Т.: Це моя велика мрія, щоб хто-небудь зробив з цього фільм.

А.В.: А який би це мав бути фільм?

Г.Т.: Перша вимога до фільму — мені б дуже хотілося брати участь у його створенні. Мені б хотілося, щоб дія відбувалася саме у тих місцях, про які йдеться. І ще хотілося б, щоби відео, як і письмо з точки зору дівчинки, було зняте саме з її точки зору — з висоти зросту маленької дитини, як вона іде, як вона все бачить. Стосовно акторів… Мені хочеться, щоб акторка головної ролі була на мене схожа… щоб все було схоже. І що найголовніше — щоб воно було з музикою 90-х років. Мені ця книжка дуже асоціюється з музикою 90-х. Коли в дитинстві я чула цю музику, вона мені здавалася такою класною, такою аванґардовою… взагалі, на мою думку, музика 90-х була романтичнішою. Навіть якщо подивитися на 95-й рік, мені тоді було 10 років, то хлопці ходили, слухали «Нірвану», і це було ідейно…

А.В.: А чому Ви дітей взяли за персонажів?

Г.Т.: Це така довга історія. Прозу я пишу давно — стільки, скільки вчуся в Києві. І про всі оповідки, та й вірші, які я комусь показувала, мені казали, що це гарно… але це оповідки чи вірші для дітей. Богдан Горобчук, здається, колись на форумі написав, що у мене інфантильний стиль на рівні свідомісті п’ятирічної дитини. Воно так накопичувалось, накопичувалось, і я «пошла от противного». Я подумала, що раз людина вже так сприймає моє письмо як дитяче мовлення, якщо бачить у мені дитину, то це потрібно використати. От я і вирішила взяти оповідача-дитину. Щоб це питання вже було закрите.

А.В.: Там таки дорослі діти вийшли у «Славці»… тобто думки у них наче дитячі, але чинять, діють вони самостійно, наче не існує на світі дорослих.

Г.Т.: Мені здається, такий-собі жанр розповіді про дитину передбачає у питанні самостійності певну гіперболізацію. Інакше б це було так: «Я вирішив кудись піти, мене покликали, погодували, я вирішив це, а мені сказали — ти будеш робити вдома те і те…»

А з іншого боку — мені здається, що така самостійність виправдана. Я згадую себе у 8 років… Я була дуже самостійна. У мене батьки працювали в Києві, а я жила в Боярці. Можливо, тут є якась думка про покоління таких дітей, які… які, в принципі, могли б це зробити.

А.В.: А діти і дорослі, чи дуже вони відрізняються одне від одного?

Г.Т.: Я думаю, вони не дуже відрізняються… Ось у «Лютому» герой каже, що «завжди був таким, яким був»… Я думаю, щось у цьому є. Щось людину змінює, а щось… В кожній дитині живе дід.

А.В.: У тексті є два хлопчики — один Йов, інший — Іоаникій. Це ж імена двох християнських святих, життєписи яких при бажанні можна пов’язати з сюжетом… Ви свідомо вибрали ці імена?

Г.Т.: Ну, говорячи про Йова, неможливо не згадати Біблійну історію… Про такі речі досить важко говорити. В принципі, в Біблії дуже багато жорстокого, іноді мені здається, що це взагалі якась нелюдська книга. І оця історія про Йова, який був праведником, і на якого найбільші біди посипалися через суперечку Бога з Сатаною… Для мене ім’я «Йов» пов’язане зі свідченням великої несправедливості, є символом випробовування, яке може бути наслане на людину… І це сплелося з образом хлопчика.

А.В.: А сама Славка. Розкажіть про неї. Що це за людина?

Г.Т.: Славка як характер — чимось на мене схожа.

А.В.: Розкажіть тоді, що за дівчинка зображена на обкладинці книги? Звідки вона взялася?

Г.Т.: Я не знаю. Картинку вибирав художник… У всіх найперша реакція: «Це що, твоя фотографія в дитинстві?» Ні. Але в чомусь вона дуже схожа, не обличчям, а типажем. Художник вгадав. Обкладинка — це ж важливо. Я багато думала, яка в моєї книжки буде обкладинка, в мене було кілька варіантів в умі. Але коли дійшло до діла, і в мене запитали, чи є якась конкретна ідея, я подумала, що не скажу, бо я ж не художниця — хай кожен робить те, в чому він професіонал.

Вони спитали, в якій кольоровій гамі. Я сказала, що хочу щось растаманське — червоне с зеленим і жовтим. Всі посміялися, що за брєд, таке поєднання кольорів — червоне з зеленим, повна гармонія… І дали мені 2 варіанти. Перший — цей. А другий — зелений фон, і на ньому ведмедик плюшевий, але він за горло повішений у зашморг. Я сказала: «Ні, я не хочу ведмедика в зашморгу». Мені здається, що вони спеціально дали 2 варіанти на контрастах, щоб я від одного відмовилася. Мені спочатку здалося, що моя обкладинка — це фотографія, що вона з Інтернету… А потім я подумала, що художник таки щось вхопив, якийсь типаж дитини з 90-х.

Але якщо я колись буду перевидавати «Славку», то зроблю обкладинку іншу.

А.В.: А Ви б хотіли, щоб були ілюстрації?

Г.Т.: Коли видавали цю книжку, то не хотіла, а зараз хочу. Для мене ілюстрації завжди були дуже важливі. У першій книжці своїй віршованій я сама малювала ілюстрації. Потім був проект видання оповідок, і до нього готувалися ілюстрації. Їх намалювала Світлана Богдан. Вона поет, але малює, можливо, дуже просте… але з такими очима великими, таке класне. Можливо, я десь використаю ці ілюстрації. Я думаю, що ілюстрації мають бути.

А.В.: Коли пишуть про «Славку», як правило окремо відзначають «суржикуватість» мовлення персонажів. Наскільки використання суржику є для вас адекватним?

Г.Т.: Це ж діти. А дітям притаманні такі елементи у мовленні. Та я не думаю, що відобразила, як діти насправді розмовляють. Діти, окрім того, що вони говорять неправильно і дуже спрощено, вони ще й своїм мовленням «підвішують» питання мови. Якесь дослідження було про живу мову на початку століття за зошитами учнів, за тими помилками, що вони роблять… Тобто є момент, з одного боку, неуважного ставлення до мови, а з іншого — надто уважного. Але я думаю, що коли напишу наступну книгу, вже не про дітей, там буде менше суржику, там буде більш правильно.

А.В.: А про що могла б бути наступна книга? Про що було б цікаво написати?

Г.Т.: Я б не хотіла так конкретизувати…

А.В.: Це такий письменницький забобон? А Ви, до речі, забобонні?

Г.Т.: Залежно в чому… не так стосовно якихось формальних моментів. Не так якісь народні забобони, як забобони, які ти сам собі придумав, ірраціонально — що ось це залежить від цього. І все, і цього вже дотримуєшся.

А.В.: А хто з письменницької братії найближчий за духом? Наприклад, розкажіть про вашу комуну…

Г.Т.: Комуну? В комуні ближче всього за духом мені, напевно, Олена Захарченко. Ви ж бачили її книжку «Вишивані гарбузи»? Дуже класна книжка… так за духом, напевно, вона мені найближча. Артем завжди якісь ідеї подає… Наприклад: оті поетичні читання в темряві «Живе радіо» — це була спільна ідея Артема Захарченка та Олега Романенка. Артем наступні серії готує, говорить мені «будеш читати те і те», а я відмовляюся… Тобто в нього постійно якісь такі божевільні ідеї. То він написав радіоп’єсу, теж казав «почитай»… це щось таке дуже аванґардове.

А.В.: Як Ви ставитеся до читання текстів вголос на людях?

Г.Т.: Поки я була поетом, я це дуже любила. І мені всі казали, що одна справа — мій текст читати, а інша — чути, як я читаю. Колись я була на семінарі Спілки (письменників України — А.В.) для молодих — Спілка проводить у Криму постійні семінари. Там дуже класно, я коли була, мені сподобалось. Там всі ми читали свої вірші, і мені казали «як добре ти читаєш». І там був один цікавий поет із Житомира, Олег Левченко, зараз, можливо, не такий відомий, як інші, що вийшли з «Неабищо»… І була дівчина, що писала більш традиційно, і була я… І Олег каже: «Ви поміняйтесь текстами, нехай Галя почитає те, а та дівчина почитає це, і ви побачите, що не так справа в текстах, як у тому, як їх читати». Ми почитали — і ціла дискусія розгорнулася: одні казали, що один фіґ, чи читає Галя, чи читає інша дівчина, а інші навпаки — «нет, не скажите».

Багато хто помічає: коли ти часто буваєш на таких заходах, де вірші читають уголос, то ти пишеш і думаєш «а як воно звучатиме?», і це, насправді, не дуже добре…

А от з прозою… мені здається, що її читати — набагато важче. Я думаю, що проза має бути або прочитана самим читачем, або поставлена — перероблена в якийсь драматичний твір. Читати прозу мені дуже важко. І коли читаєш вголос, то розумієш, що людина може це сприймати зовсім не так, як ти це читаєш. Коли вірш читаєш, то якоюсь мірою маніпулюєш свідомістю людей… а проза для читання надто важка.

У мене 18 числа, нарешті, буде презентація, де я буду читати прозу, де буде музичний супровід — буде група «Пропала грамота» (презентацію було перенесено на 25 грудня, вона відбудеться в «Новій Бочці»о 21.00 — А.В).

А.В.: А Ви особисто більше любите читати чи слухати?

Г.Т.: Я особисто поезію на слух дуже погано сприймаю. З одного боку, я дуже люблю слухати, як поезія читається, особливо, коли знаходиш у записах, як актори читають. Але дуже рідко буває, що ти приходиш на якесь читання, хтось читає — і ти відразу врубаєшся. От я навіть не можу відразу врубатися в музику, яку грають музиканти наживо. Я люблю дуже записи живих концертів — але так, в плеєрі прослухати кілька разів. А вірші — це ще важче. Це якась профанація — читання віршів. Це швидше піар-хід.

А.В.: А у Вас є письменники, музиканти, які вплинули на Вас, на Ваш стиль життя і творчості?

Г.Т.: Якщо казати про письменників… «Славка» в чомусь наслідувальна вийшла стосовно творчості Туве Янсон. Всі знають її як авторку «Муммі Троллів», але в неї є і доросла проза. В неї є автобіоґрафічна «Донька скульптора»… Я вже коли «Славку» написала, то подумала, що, можливо, я багато чого звідти взяла. А може, це тільки мій погляд. Багато зараз кажуть про «жіноче письмо»… Найкраще, що я читала з жінок 20 століття — це Туве Янсон. З іншого боку, я розумію, що, якщо дивитися на розвиток літератури в контесті філософії, то це взагалі навіть не краплина в морі.

А.В.: «Жіноче письмо» існує як окрема категорія?

У нас якраз позавчора було практичне з курсу теорії літератури стосовно цього питання. А я тоді отруїлася і не пішла. І мені дівчата тільки сьогодні розповідали. Тож ця дискусія у вузькому колі була у нас якраз сьогодні. Моя подруга казала, що нема такого строгого розподілу «жінка» і «чоловік», що є люди. Мовляв, коли вона з людиною знайомиться, то не дивиться, чи то чоловік, чи то жінка. А я думаю, що вона, звісно, правильно робить… але от я дивлюся. З одного боку, це все зараз якось сильно загострюється — фемінне, маскулінне… а з іншого — чоловіча компанія то одне, а жіноча — зовсім інше. Навіть на якихось побутових рівнях воно є. Так само є жіноче письмо. Це якийсь ірраціональний рівень.

А.В.: А чим відрізняється жіноче письмо від чоловічого?

Г.Т.: Мені здається, воно якесь більш чарівне.

А.В.: «Чарівне» в якому сенсі?

Г.Т.: Коли ти просто береш книжку — і тобі гарно, тобі чарівно. Можливо, там зовсім нічого нема такого з погляду філософського… але…

А.В.: А Ваші «Ведмежі оповідання»? Там персонажі — Ведмідь і Білочка… Чому саме ці тварини?

Г.Т.: Це виросло з почуття любові. Я спочатку зрозуміла, яка це має бути ситуація, загальну суть. А потім максимально точно все вилилося в образ Ведмедя і Білки. І є такий момент, що це не мають бути тварини одного виду, що це має бути маразматично, парадоксально, а з іншого боку — якось зворушливо…

Був такий період, коли кожна людина мені була на тварину схожа. Я почала говорити про це друзям — і вони теж почали перейматися, на яких тварин вони схожі. Довго не могли виявити, хто ж Ксеня Харченко, а потім вона подумала і вирішила, що вона єнот. Звісно, це така умовність, але щось у цьому має бути.

А.В.: А з якою тваринкою Ви себе асоціюєте?

Г.Т.: З білкою. Ми коли з сестрою були малі, у нас була одна тема для спільної літературної творчості — про життя білок. Ми ще зовсім маленькі були. Щось типу «якби я була білочкою» — яке б у мене було кубельце, що б де стояло, який у мене був би одяг… Мабуть, це щось таке дуже архетипічне, якщо ще в дитинстві з’явилося…

А.В.: А коли Ви пишете, то чи орієнтуєтеся на якогось конкретного читача?

Г.Т.: В мене така концепція… З одного боку, я думаю про людей, які зараз для мене важливі, і навіть тих, хто, можливо, в інші епохи жив. Але ж я усвідомлюю, що такий тип людини десь є. Можливо, серед тих, хто в інших країнах живе, але я особисто їх не знаю. Я думаю про них, коли пишу. Це не обов’язково має бути для якогось конкретного читача. Я абсолютно свідома того, що тому, про кого я думаю, абсолютно не прийде в голову купити мою книжку. Але це як якийсь діалог — я щось взяла від людини такого типу, їй і повертаю. Але це умовності.

А.В.: Ну, а що це за людина?

Г.Т.: Це на ірраціональному рівні… я навіть не знаю.

А.В.: Ви любите мандрувати? Де любите бувати?

Г.Т.: Я, в принціпі, люблю мандрувати, але якось все забуваю… Зараз мені здається, що я ніде не була, нічого не бачила, та іноді люди мене питають «А ти була там-то?» — «Була» — «А там-то?» — «Була»… А в яких місцях мені подобається? Мабуть, з усіх-усіх місць я ціную… ну, це має бути природа. Я з Поділля… Я дуже люблю ті місця, де жила моя бабуся, біля Кам’янця якраз. І мені здається, що ті скелі, то це взагалі… вершина. Мені Карпати якось уже не так подобаються. Але це, звісно, суб’єктивно. І так само я люблю поєднання гарних краєвидів і історичних місць. Як на Хортиці, наприклад. Воно завжди накладає якийсь енергетичний слід… людина завжди вміла такі місця знаходити — і вони ставали значимими.

А.В.: А в Києві?

Г.Т.: Я дуже люблю до Дніпра добиратись, але це дуже важко, особливо з «Контрактової»… якийсь бетон всюди. У Києві несподівано знаходиш місця дуже гарні. Наприклад, вихід до Дніпра. А колись ми знайшли за Володимирською гіркою дитячий майданчик, затишний, імені… якоїсь людини, що в ООН працювала і великий внесок зробила… Там кам’яні скульптури… Світлана Богдан назвала це місце «Сад нетанучих скульптур». Або те місце, де наша комуна знаходиться. Це теж було таким шоком. 20 хвилин від Шулявки, але це вже приватний сектор, затишно, класно. А ще колись я на першому курсі в Києві підпрацьовувала кур’єром, і шукала на карті якісь швидкі маршрути, щоб довго не їздити. І теж так бувало — ніби в центрі, в центрі, в центрі, а раптом заходиш у провулочок — і приватні будинки. І я так іду, і ніби через чиєсь подвір’я…