преса

Автор: Лариса ІВШИНА, Ганна ШЕРЕМЕТ, Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, Ігор ОС
Видання: День, газета
131-4-1.jpg (8.65Kb)

Петро МАЦКЕВИЧ: «Книжка в Україні злочинно дешева»

№131, середа, 24 липня 2002
http://www.day.kiev.ua/69646/

Коли сьогодні говорять про українську книжку, неодмінно виникає сталий ланцюжок асоціацій, що їх кількість незначним чином коливається в залежності від тональності розмови: податки, книжкові магазини, Петрівка (не як базар — радше, феномен), «соціально-значущі видання», гонорари, кілька імен актуальних письменників та лічені видавництва. Серед останніх ніяк не оминути львівську «Кальварію» — єдине видавництво, яке спеціалізується на виданні сучасної української літератури. Власне, не просто вряди-годи видає такі книжки, а живе з них. У 2001 році з того, що потрапило в поле зору експертів, близько 70% книжкових новинок сучасної української літератури видано саме «Кальварією» (на Заході вважають, що 20% — це вже монополія). І були б ці цифри вражаючими, якби не смішна (для «книжково розвинених» країн) загальна кількість назв «кальварійських» новинок (три десятки за півріччя), як також і те, що у «видавництві-монстрі» працює 9 співробітників.

Серед «гарячих» новодруків «Кальварії» — оприлюднення серії переможців літературного конкурсу «Коронація слова» загальним числом 12 книг, роману-вибуху «Культ» Л. Дереша, одного з «найсвіжіших» романів В. Шевчука, 1-го тому 5-томного зібрання творів Д. Донцова… Саме у «Кальварії» вийшов контраверсійний «Герой нашого часу» Л. Подерв’янського та найкращі на сьогодні в Україні поетичні збірки Г. Чубая та І. Римарука. Видавництво почало серію перекладної класики — першою видано «Покоївки» видатного француза Жана Жене, далі буде «Механічний апельсин» Ентоні Берджеса. Втім, крім радісних здобутків, «Кальварія» стикається з тими ж самими питаннями, що й інші. Про проблеми книжкової галузі у максимально широкому розумінні в інтерв’ю з головним редактором видавництва Петром Мацкевичем.

«УКРАЇНСЬКА КНИЖКА — ЦЕ КНИЖКА УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ, ВИДАНА В УКРАЇНІ»

— Тиражі україномовних книжок і досі відносно невеликі. Яка причина цього: податкова система держави, зруйнована система книгорозповсюдження чи існують якісь інші фактори?

— Причин багато... Можна поставити зустрічне запитання: «У газети «День» який наклад більший — російською мовою чи українською»? Думаю, що російськомовного більше. Тут треба влізти в історію: у 1995 році українські видавці почувалися набагато краще від російських. Спілкування з російськими видавцями виглядало приблизно так: вони плакали, як у вас «харашо», а у нас погано. Хоча перший удар по україномовній книжці був зроблений у 1993 році — тоді був відмінений закон, згідно з яким видавці, що видавали більше ніж 70% книжок українською мовою, були звільнені від податку на прибуток. Це був перший серйозний удар. Другим послугувало прийняття в Росії людського податкового законодавства щодо книжок. Приблизно за три роки воно, завдяки прозорості нашого кордону з Росією, почало давати про себе знати. І вже у 1998 році, за моїми підрахунками, близько 85% видавництв, які видавали книжки українською мовою, припинили своє існування. Залишилось буквально кілька видавництв, але в тому сенсі, як це розуміють у нормальному світі. У нас навіть в законодавстві визначення слова «видавництво» не відповідає прийнятим у світі критеріям та нормам. Тобто вже на цьому рівні ми маємо проблему. Адже видавництво — це підприємство, яке працює за такою схемою: вкладає кошти у книжку, продає її і отримує на тому прибуток, тобто належить до виробничої сфери. А підприємство, яке випускає книжки лише на замовлення (наприклад, державне) з гарантією викупу, здійснює послугу, тобто належить до сфери послуг. Це різниця між, скажімо, швейною фабрикою та ательє з пошиття одягу. Так от у «нормальному» (виробничому) сенсі видавництв в Україні залишилось обмаль, причому більшість з них спеціалізується на шкільній літературі. Але це тема окремої розмови... Повернiмось до нашої: тепличні умови для книжкового бізнесу в Росії (на тлі «дикого» українського законодавства), прозорий кордон, плюс «петрівки» практично у кожному обласному центрі, де основний товар — російський, причому «лівий» або «макулатурний», а отже, фантастично дешевий. Додайте до цього повний інформаційний вакуум, у якому опинилась українська книжка, та масоване перепрофілювання книгарень на інший бізнес. Результат: українців привчили до того, що української книжки просто немає. Спитайте будь-кого з читаючих: куди він іде, коли хоче купити книжку? На базар — не в книгарню!!! По-друге, привчили, що українська книжка — це повне лайно за високу ціну.

Отже, маємо ситуацію, коли люди не ходять в книгарні по українську книжку (а чого туди ходити, коли її немає?), а 95% існуючих книгарень українську книжку не розглядає як товар. Я з імовірністю у 95% (більше не дає навіть Бог) можу стверджувати, що, наприклад, у Полтаві немає жодної книгарні, де продається книжка сучасного українського автора (можливо, за винятком включених до шкільної програми). Жодної! Відповідь книгарів дуже проста: «Это — не товар, это никому не надо». Вони навіть не хочуть спробувати поставити книжку на полицю. Я не маю права звинувачувати їх у цьому — їх до цього привчили. Тому, до речі, наші головні зусилля зосереджені зараз навіть не на тому, щоб шукати нових авторів, цікаві тексти — а це ж наша основна робота — зусилля і кошти спрямовані передовсім на те, щоб переконувати книгарів, що українська книжка це товар, який буде продаватись. Причому найсмішнішим є те, що торгівля українською книжкою є сьогодні чи не єдиним способом суттєвого збільшення прибутків книготорговців (відсутність конкуренції при невдоволеному попиті на книжку українську і жорстка конкуренція при торгівлі книжкою російською). Так само доводиться переконувати місцеві засоби масової інформації в очевидних речах, наприклад: регулярна інформація про книжкові новинки у місцевих книгарнях в одному й тому самому місці, в один і той же день збільшує наклад газети. Дуже цікавий експеримент у цьому плані в Чернівцях провів «Молодий буковинець».

— Пане Петре, що ми маємо на увазі, коли говоримо «українська книжка»?

— Для мене це питання однозначне — я завжди і всюди відповідав на нього однаково: це книжка українською мовою, видана в Україні. Або повна білінгва з паралельним українським текстом. Безумовно, це й перекладна книжка. Мудрувати тут нема чого. Так само, як і з поняттям «український письменник», навколо якого й у вашій газеті точаться дискусії. Як на мене, це теж просто: український письменник — це письменник, який пише українською мовою, незалежно від походження, місця проживання, громадянства, сексуальної орієнтації і т.д. І все, finita! Якщо письменник живе в Україні і пише, наприклад, російською мовою, незалежно від того, де він видається — це або російський письменник або малоросійський письменник. Фактично, він працює або на російську культуру або продукує малоросійську культуру в Україні. У деяких випадках це корисно для взаємодії двох культур, але в більшості випадків це добре лише для однієї з них (відомо якої). Мені подобаються тексти української поетки Патриції Килини, хоча я не певний, що вона хоч раз була в Україні. Вона ірландка, і її рідна мова має кельтське походження, а от поезію вона творить українською — тому й поетка українська. А от українець за походженням Гоголь — російський письменник, так само, як і ефіоп Пушкін, у творчості якого відчувається суттєвий вплив мордовського епосу (від Орини Рoдіонівни) — класик російської поезії...

— Давайте детальніше розглянемо роль держави у функціонуванні системи оподаткування книги...

— Про 1993-й рік ми вже говорили. До кінця 1996-го року книжка оподатковувалась у той самий спосіб, що і весь інший товар, хіба акцизами, як горілку, не обкладали. Що це означало? Ви віддаєте книгу на реалізацію, грошей ще не отримали, але податок на додану вартість і податок на прибуток уже маєте сплатити наперед — не важливо, чи продасться вона... В цей час у Росії була повна воля і, крім державної підтримки видавничого бізнесу, цей бізнес зробився одним із «корит» для відмивання брудних грошей. З однієї сторони — це погано, коли відмиваються брудні гроші, а з іншої — якщо це сприяє зростанню культури і зміцненню нації (культурницьку і націєтворчу роль книжки, думаю, доводити немає потреби) — не знаю, чи знайдеться багато людей, які б однозначно стверджували, що це аж так зле... У 1996 році було скасовано ПДВ з продажу (лише з продажу!) так званої української книжки — всі інші залишились. У якомусь сенсі це була суттєва пільга. І от влітку минулого року був прийнятий закон, за яким продаж (знову ж таки — лише продаж!) української книжки (у тому ж розумінні) не оподатковується ні ПДВ, ні податком на прибуток. Безумовно, це дуже суттєва полегкість, звичайно, не така, як була в Росії, але ви бодай не платите податків з непроданого товару. Вже навіть така полегкість привела до того, що за останній рік проглядається явне пожвавлення у всіх напрямках видавничого бізнесу в Україні. Але цей закон чинний лише до 1-го січня 2003 року, і якщо його дію не продовжити, не матимемо й того, що маємо, хоч і маємо до смішного мало...

Те, що зробили у себе росіяни 1995-го, було безпрецедентним — увесь ланцюжок виробництва-продажу книжок та друкованих ЗМІ було звільнено від усіх податків, дотувалась преса (інформаційне забезпечення книжкової галузі), бібліотеки отримували кошти на закупівлю книжок, книжки, які мали пристойний розголос (незалежно від форми власності видавництва), частково дотувались державою... На таке ставлення держави до власного друкованого слова швидко відреагували й міжнародні фундації, які підтримують розвиток видавничої справи. Достатньо згадати бодай програму «Пушкінська бібліотека», в рамках якої фундація Сороса «подарувала» бібліотекам Росії близько 300 мільйонів доларів на закупівлю книжок. Дещиця перепала й українським бібліотекам, але вибирати можна було лише із переліку, сформованого росіянами... Щоправда, навіть російські книголюби можуть позаздрити естонським. В Естонії, крім цілої низки пільг і державної підтримки інформаційного забезпечення видавничої справи у ЗМІ, існує кілька «залізобетонних» правил і законів. Перший: не дотувати конкретних видань із державного бюджету, як це робиться в Україні («соціально-значущих» — що це таке, ніхто не знає, а як на мене — державна підтримка корупції). Другий: фінансуються лише бібліотеки. А обсяги фінансування такі: з державного бюджету на кожного жителя, який обслуговується бібліотекою, виділяється приблизно три долара, місцева ж влада зобов’язана додати до цього не меншу суму. Бібліотеки купують книжки за власним вибором і регулярно отримують каталог книжкової продукції, виданий державним коштом. І жодного втручання — кожна бібліотека вибирає ті книжки, які вважає за потрібне.

— Ми оглядаємось на Росію, де видають менше ніж чотири книжки на одного громадянина в рік. Польща має близько дванадцяти. Може, треба все-таки дивитись на Захід?

— А хіба Естонія — це Схід? Росія тут лише приклад того, як за кілька років, при бажанні, вирішуються всі проблеми книжкової галузі, і вона сама (книжкова галузь) може стати донором державного бюджету. Поза тим, як на мене, важливіше не те, скільки видають, а те, скільки і де купують. Ті ж росіяни дуже багато книжок завозять із Білорусі, де кількість виданих на одного громадянина книжок є вищою, аніж у Польщі. Левова частка цих книжок їде в Росію. Однак є і значний потік книжок з Росії. Так, росіяни оцінюють український книжковий ринок як чверть усього свого ринку. Мені доводиться читати професійну пресу: за оцінками, в Росії книжки купують в основному великі центри — Москва, Петербург, Новосибірськ, ще кілька. І все. А от українська провінція, відрізана від української книжки, купує через доступні їй канали не менше російської книжкової попси, ніж великі центри. Врешті, я не можу сказати, з чим це пов’язано: з культурою читання, з тим, що росіяни більше задовольняють свої потреби в читанні через бібліотеки (згадайте бодай «Пушкінську бібліотеку»), чи все-таки в українців набагато більший потяг до читання, в силу історичних традицій, і не така вже й низька купівельна спроможність, як нас у цьому переконують. Проблема не в тому, що українці ще не відучились читати, а те, що вони читають... І трішки про естонців. До «совітів» у них жінка, яка не вміла читати, майже не мала шансів вийти заміж. Молоді приходили до пастиря, і той перевіряв жінку: вмієш читати — годиться, не вмієш...

— А де в Україні купують книжки?

— Можу оцінювати це лише за рівнем купівлі наших книжок (з урахуванням нашої спеціалізації і того, що наші книжки продаються практично лише у книгарнях): Центр України (в основному Київ — він з’їдає левову частку книжок українською мовою — від 50 до 70 відсотків), такі обласні центри, як Львів, Івано-Франківськ; майже зовсім у нас не продається книжка у Закарпатті і на Волині, в Тернопільській (крім самого міста) та Сумській областях взагалі глухо; непогано читає Запорізька область (там є феномен Кривого Рогу), Харківська, Донецька, трошки слабше Херсонська, Миколаївська; зараз ми почали працювати з Кримом.

— Що може і повинна зробити держава? У нас же відповідні відомства традиційно очолюють патріотично налаштовані люди — М. Жулинський був на посаді віце-прем’єра, Л. Танюк очолює комітет з питань духовності, Б. Ступка був міністром культури...

— Про це також писано-переписано, говорено-переговорено. Все насправді дуже просто!.. Було б бажання. Як заувага: у нас є категорія «професійних українців». Є люди, які свій бізнес будують на тому, що плачуть за долею української культури і долею української книжки. Чим вони зароблятимуть свій хліб, якщо ця доля стане кращою? Лише один приклад: добре відомо, що книжкова галузь України потерпає не так од податків на книжку, як од того, що потенційні покупці просто не знають про вже видані книжки. У той же час перший національний телевізійний канал (зауважте — державний і з найбільшим покриттям) пустує в інформаційному плані — та зробіть там щоденну інформаційну книжкову програму і показуйте зранку і ввечері все (але справді все!), що виходить в Україні українською мовою. Ефект буде просто фантастичний! Головні завдання держави у книжковій галузі добре відомі: забезпечення цивілізованих правил гри (себто законів), інформаційна підтримка і стимулювання інтересу до читання, наприклад, у формі конкурсів читання. Як правило, у більшості країн цими конкурсами опікується президент або принаймні прем’єр-міністр. Це є у всіх цивілізованих країнах...

Можливо, проблема також в освіті. У нашому видавництві існує така заборона: в штат не приймаються працівники без природничої освіти, тобто чисті гуманітарії. Всі мають природничу освіту: я — фізик-теоретик, директор — математик, люди, які займаються фінансами та збутом — математики, фізики, біологи… Річ у тім, що кожен добре зроблений прилад має систему захисту від дурня. Тоді він працює нормально. Якщо прилад не має такої системи — розрахований на генія — він дуже швидко згорить. Оскільки ми маємо повний балаган з законодавчою базою, з правилами гри, з відсутністю досвіду, ми весь час чомусь орієнтуємось на те, що прийде дуже мудрий, дуже освічений і патріотично налаштований чоловік і щось зробить. Така система не буде працювати. Крім усього іншого, як правило, люди, що пройшли адміністративний вишкіл у радянський час, втратили таку річ, як ініціативність. У той же час за кожну дію доводиться відповідати. Коли люди бояться брати на себе відповідальність за проявлену ініціативу, зовсім не має значення якої вони орієнтації. Не можна будувати систему лише на політичних переконаннях людей. Можливо, в пострадянській дійсності також не можна дозволяти гуманітаріям займати власне гуманітарні пости?.. Я не знаю. Кожен повинен робити свою роботу і триматися принципів. Наш принцип простий: допоки стан української мови в Україні є такий, як він є, ми не будемо видавати книжок російською. Хоч з точки зору бізнесу — це нерозумна позиція. Але лише на перший погляд… «Я другой такой страны не знаю», де видавати книжки державною мовою є менш економічно вигідно, ніж іншою.

«У НАС СТРАШЕННА ЛІТЕРАТУРНА ПОТУГА!»

— В яку сторону змінюється читацький інтерес протягом останнього часу, якій літературі надають перевагу сучасні читачі?

— Відповісти не так уже й просто. Чому? Перше: сьогодні ми спеціалізуємося на сучасній українській художній літературі — зі ста видань, запланованих до виходу цього року, 80—90 назв — сучасна українська художня література (як проза, так і поезія). Тому говорити про інтерес до іншого типу видань мені не випадає — замало книжок з інших тематик ми продаємо. Хоча до 1998 року й спеціалізувались на виданні політологічних та соціологічних видань. То були доволі успішні видання: найкращий на той час посібник iз соціології (за рік 10 тисяч продали — для України це хороша цифра). Насправді, інтерес є до всього, що виходить українською мовою, навіть до поезії. Ми видаємо її доволі багато. Правда, це не найпоширеніша поезія в Україні — мушу сказати, що дуже багато начальства (від районного масштабу) в Україні вже має видані власні поетичні книжки (у твердій палітурці, на гарному папері)... Це стало вже гарною манерою. До нашого доробку входять інші книжки — поезії Грицька Чубая, останнього лауреата Шевченківської премії Ігоря Римарука…

— Чи можна сказати, що видавнича справа в Україні є успішною?

— Її можна зробити успішною, але для цього, перш ніж видати книжку, треба подумати, як її продати. Я вже згадував, що левова частка наших зусиль спрямована на те, щоб переконати книготорговців в очевидному: українська книжка — товар, на якому можна заробляти, а працівників ЗМІ — в тому, що інформація про книжкові новинки сприяє зростанню популярності цих ЗМІ. Ще приклад: з 1998 року і до 2000-го всі наші художні книжки були збитковими — ми заробляли на інших виданнях, вкладали зароблені кошти і вчились продавати художню книжку. Дечому ми навчились: практично вся проза є прибутковою, а поезія практично не збиткова… Видаємо також політологічні та ідеологічні праці. Правда, інтерес до цього у людей суттєво знизився. Якщо у 1992—93 роках видавці примудрялися продавати Огієнка накладом 300.000 примірників за рік (не ми — ми тоді ще цим не займались), то сьогодні, якби видати цю книжку, я не певний, чи вдалося б без використання адміністративних важелів (наприклад, закупівля книжок за державний кошт) продати дві тисячі примірників. Тобто інтерес зсувається в актуальну літературу. Цей інтерес стимулює авторів, з’являються літературні конкурси, і йде потужний потік текстів високого рівня. В якомусь сенсі ми бачимо це за головне завдання: стимулювати українських письменників і їхній інтерес до писання. На жаль, українських авторів майже не знають на Заході, бо, крім усього іншого, в Україні — тут ми знову є кричущим винятком — не існує фундації, опікуваної державою, яка б підтримувала переклади своїх письменників на іноземні мови і в такий спосіб пропагувала свою культуру. В усіх є — у нас немає, як завжди.

— Зараз практично зникли районні книгарні. Ви бачите в цьому серйозну проблему і яку пораду можна дати тим, хто має цим займається?

— Проблема дійсно серйозна. Навіть в обласних центрах більшість книгарень, особливо в добрих місцях, перепрофілювались. Нема на то важелів… Але навіть у книжково благополучній Польщі є проблема книгарень в маленьких містечках. У великих містах там питання вирішили дуже просто — заборонили продавати на вулицях будь-який товар, що охороняється авторським правом (CD, відеопродукція, книжки), а книгарі отримали орендну плату в розмірі… 1 злотий. У такий спосіб, по-перше, вдарили по контрафакту, а по-друге, створили нормальні умови для життя книгарень. Книгарні важко вижити в маленькому містечку — рівень життя нижчий, інформованість нижча, рівень освіти нижчий, нижча купівельна спроможність, однак невтамований голод на українську книжку плюс активність книгарів в інформуванні своїх потенційних покупців може дати добрий результат. Існує і зовсім не складний спосіб зробити українську книжку доступною всім охочим — дозволити бібліотекарям продавати книжки, без усяких дозволів, патентів, ліцензій, податків. Бодай на якийсь час (хоча б 3—4 роки) і бодай українською мовою. Людина прийшла, прочитала і при нагоді має можливість купити. А за кілька років, коли бібліотекар переконається, що книжкова торгівля може суттєво поповнити його бюджет, він сам почне займатись цією справою — ось вам і нова загальноукраїнська мережа книжкової торгівлі. І без витрачання коштів із державного бюджету.

— Кого б ви переклали російською з українських авторів?

— Я б пропагував найперше на Захід, аніж на Схід. Думаю, що росіяни на це підуть з дуже невеликою охотою. Якби пропагувати наші книжки за кордон, то вже зараз я запропонував би з десяток дуже хороших текстів. Наприклад, один з наших останніх друків, який вже наробив шуму, незважаючи на доволі скромну (за накладом) публікацію в журналі «Четвер». Це «Культ» Любка Дереша. Прізвище вам нічого не скаже — хлопцю ще немає 18 років... У нас же просто страшенна літературна потуга! Порівняно з балканськими країнами — це не співмірні речі. Та все ж таки балканську літературу знають усі, її перекладають, а про українську — анічичирк. До речі, один з наших пріоритетів: ми намагаємось масовано пропагувати сучасну українську художню літературу на Заході. Але не одного автора, а багатьох.

— Чи є в нас уже романи на замовлення? Ви замовляєте авторам?

— Ні. Ми ще до цього не дійшли, хоча інколи й дражнимо автора відсутністю тієї чи іншої тематики. Інколи вдається спровокувати на хороший текст. Але елементи такої роботи є — в результаті доволі тривалих розмов та обговорень, В. Кожелянко врешті-решт загорівся ідеєю ретро-детективу на Чернівецькій тематиці. Це не повне замовлення, але результат спілкування автора й видавця.

«НЕМАЄ ЕКОНОМІЧНОЇ ВИГОДИ ЗНАТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ»

— Ви згадували «Національну програму з підтримки соціально-значущих видань». Виходячи з досвіду її реалізації, що ви, як фахівець, можете сказати про неї?

— Не скажу, що ми святі — для нас було несподіванкою, що два нашi видання були підтримані цією програмою. Причому, найнесподіванішим для мене було підтримання першого тому п’ятитомного зібрання творів Донцова. Як виглядає ця підтримка? У вас закуповують певний наклад, в даному випадку це дві тисячі примірників, який потім поширюється у бібліотеки. Майже завжди видавці обмежуються цим замовним накладом. Тому такі книжки майже не потрапляють до книгарень. Наш Донцов у книгарнях є. Але це випадок. Загалом же дуже цікаво читати список підтримки «соціально-значущих видань» — веселе читання. Що таке «соціально-значуще видання»? Цього не знає ніхто. Бо їх просто не буває! Держава не повинна фінансово підтримувати жодного видання, жодної книжки, навіть зібрання творів Шевченка чи шкільних підручників. В усьому світі давно визнано, що це стимулювання корупції на державному рівні. Навіщо провокувати людей на нехороші речі? Мало в яких країнах залишились такі програми, хіба в дуже соціалістичних. Наприклад, в Швеції, де просто все (абсолютно все, якщо ти член спілки письменників) видається за державний кошт: що б ти не написав — буде видано накладом дві тисячі примірників… Ви бачили історію з перевезенням ампули з могили Шевченка на Говерлу, а потім назад? За грубими оцінками, ця акція — ну вкрай необхідна?! — обійшлась казні у більшу суму, ніж отримали всі бібліотеки України за всі роки незалежності. Оце одна-одненька соціально-значуща акція — така сама, як і програма соціально-значущих видань…

— А що стосовно цін на книжки?

— Я вважаю, що книжка в Україні дешева. Не просто дешева, а злочинно дешева. Звичайно, її певним чином стимулюють до цього, бо ми маємо дуже дешеву контрафактну або секонд-хендівську російську книжку. Коли в країні нормальна ситуація з книжковим бізнесом, норма продажу першого накладу книжки — три місяці. П’ять тисяч повинні розійтись за три місяці. Що не продалось за півроку — скидається за макулатурними цінами. Наші «човники» приїздять в Росію, купують нерозпродані залишки за 1 гривню і продають її на Петрівці за 6—7 гривень. Такого рівня рентабельності не знає жодне видавництво… Ви також не знайдете в Європі жодної постсоціалістичної країни, де книжка обсягом 160—200 сторінок у твердій палітурці (може, в грошах некоректно — я переведу в набір стандартних продуктів) коштує дешевше ніж, наприклад, 20—30 буханок хліба, 15—20 літрів молока тривалого зберігання, 20—30 горняток доброї натуральної кави… За цими прикидками така ж книжка в Україні мала б коштувати 40—50 гривень! Адже рівень поліграфічних витрат у нас не нижчий, а часто й вищий од їхного. Український видавець змушений віддавати таку книжку за 10—15 гривень, економлячи на чому? Правильно, — на авторах, редакторах, рекламі і промоції... Результат бачите самі.

— Але як збалансувати достойну оплату праці письменників і книгарів та можливість потрапляння книжки до читача?

— Рівня прибутків українських громадян не знає ніхто. Варто зайти на будь-який столичний базар і подивитись на споживацький кошик… Або на студента, який легко викладає 20 гривень за пиво у барі. Але 15 гривень за книжку — та ви що!?! Та ніколи! Маємо старий радянський стереотип — книжка має бути дешева. А книжка не може бути дешевою за своєю природою, бо в неї вкладено дуже багато праці та інтелекту. Більше того, знаєте, який ще парадокс є? Нема залежності між ціною книжки і швидкістю її продажу. Правда, ми маємо інший перекіс: ті люди, які часто дуже потребують книжки, заробляють так мало, що не придбають книжки й за низькою ціною. Дешевим може бути лише покет-бук з популярним текстом, але це щонайменше 40—50 тисяч примірників річного продажу. Для української книжки в сьогоднішній України це абсолютно не реальна цифра.

— Чи відчували ви увагу держави до себе — не податкових органів, а тих, хто займається гуманітарною сферою?

— Як це не дивно, ми ніколи не відчували до себе якогось негативу чи спротиву. Навпаки, до нас ставилися з повагою. Більше того, нещодавно Держінформполітики попрохав у нас всі наші книжки для якоїсь виставки. Нібито в Москву. Ми сказали: «Нема питань». І вони купили — по одному примірнику… Це трохи відчувається в середовищі видавців, але зовсім не через конкуренцію — її просто немає. Це радше здивування штибу: «Ну що це якесь провінційне видавництво так багато книжок видало?.. Напевно, десь знайшли грошову «кормушку», до когось присмоктались...» Ясна річ, що письменники, яким ми відмовили у виданні їхньої «нетлєнки», дуже рідко згадують нас добрим словом. Найсмішніше, що ми навіть з боку податкової ніколи не відчували якогось пресингу, бо й там розуміють, що ситуація з видавничим бізнесом в Україні абсолютно ненормальна. Інша справа, що у нас і досі діє система анонімок… Одні пишуть, інші читають, приходять, перевіряють...

— А що підштовхнуло вас зайнятися виданням саме сучасної української літератури?

— Свого часу ми просто не знали, що існує такий фантастичний літературний пласт. Мені очі на це розкрили двоє людей: Юрко Покальчук і Ігор Римарук. Грубо кажучи, Пако нас просто звабив — змій-спокусник, так і є! Він приїздив, показував, розказував, втовкмачував… Ми не вірили, аж поки я не побачив тексти — Ульяненка, Медвідя, Кожелянка… Не треба шукати балканців, Умберто Еко, ще когось — у нас є свої нічим не гірші! За останній рік «Кальварія» отримала близько 900 рукописів. Це потік, який зараз іде. Відсоток вартісних текстів невеликий, але для мене є прикладом кілька імен — перший роман слабенький, другий кращий, третій ще… Якщо відбувається акт матеріалізації тексту, дуже часто наступний текст автора стає на порядок сильнішим. Звідси, можливо і серійність, яка в нас є. Кілька прізвищ, які варто запам’ятати:, Марина Гримич, Любко Дереш, Анна Хома, Алла Сєрова… Ну і, звичайно, не скидайте з рахунку «важку артилерію»: Василь Шкляр, Леонід Кононович, Василь Кожелянко, Євгенія Кононенко...

— Про що повинні говорити автори, щоб бути сьогодні запитаними, кого ви будете культивувати, який образ?

— Образи можна культивувати різні. А вся українська глибинка живиться російськими книжками через: 1) «Клуб семейного досуга» (в основному російський секонд- хенд; 600 тисяч абонентів по Україні); 2) систему «книги поштою» видавництва «Фоліо» . Та дрібка української книжки, яку через свою «книгу поштою» пропонують «Джерела–М», на жаль, погоди не робить. Кілька разів я зустрічався з Красовицьким (директор видавництва «Фоліо». — Авт. ) і чув від нього цікаву фразу: «Ощущается острая нехватка женского романа на русском языке для украинской деревни…» От вам і запити, сформовані ЗМІ. Ще одне, до того ж — де основна частина передплатників дорогих і, ясна річ, російськомовних жіночих журналів? В українському селі! Не в місті. Звідки вони там взялись? А скільки мільйонів українців на заробітках по світах?..

Ми ж поки що видаємо те, що вважаємо доброю літературою, не обмежуючись якимись конкретними жанрами. А щодо культивації образів — це справа майбутнього, сподіваюсь, недалекого. Хоча за великим рахунком, це мало бути одним зі стратегічних напрямків державної політики у сфері культури — стимулювати інтерес до читання книжок, які культивують тип національного героя...

— Чи існує у вашому видавництві система табу? Яку б літературу ви не видали ні за яких обставин?

— Табу є. Якщо ви помітили, ми не видаємо дитячих книжок, хоча вже роки три-чотири руки сверблять. Але дитяча книжка повинна бути зроблена краще, ніж книжка для дорослого — і текстово, і ілюстративно — звідси не табу, а швидше принцип: не нашкодити. Є табу на літературу типу «Ісус Христос теж галичанин…» Такої літератури ми видавати не будемо. Ми також дуже прискіпливо ставимося до замовних видань: якщо на книжці стоїть наш фірмовий трикутник — це мусить бути, бодай з якоїсь точки зору, добра книжка. Абсолютно немає табу на вживання ненормативної лексики

— Чи можна сказати, що ми напередодні українського буму книговидання?

— Хотілося б сподіватись на це. Але він не буде таким вибуховим, як хотілося б, бо на сьогодні існує банальна річ: немає економічної вигоди знати українську мову. До речі, можна було б не вводити ніяких пільг для книг, навіть акциз ввести, як на горілку, не розвивати інформаційну систему — достатньо було б створити умови, які б зробили неможливою будь-яку кар’єру в Україні без доброго знання української мови. І все.



Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій