преса

Автор: Олександр МИХЕД
Видання: Дзеркало тижня, газета

ЛАМАЮЧИ КОДИ «АРХЕ», АБО ОСЯЯНІ СВІТЛОМ ДЕРЕША

Код веде тільки вглиб себе.
Любко Дереш


http://www.zn.kiev.ua/ie/show/585/52589/


Певен, що виходу третьої книги Любка Дереша багато хто чекав. Одні хотіли отримати нові рецепти наркотиків, другі — нових молитов-замовлянь для вивільнення жахливого бога-демона Yog-Sothot, що мандрує світами Дереша. А ще хтось — прориву авторської уяви — підтвердження того, що Дереш може розвиватись, а не тільки експлуатувати тему молодіжних субкультур, наркотиків та містичних Мідних Буків. Схильний думати, що задоволеними лишилися майже всі, бо, перефразуючи вислів Джона Барта «Ключ до скарбу й є скарбом» — «Суміш алюзій, фактів, персонажів, постмодерних заморочок, матюччя, авторської впевненості в голосі, коли він оповідає нам свої фантазії, одне слово, всього, що разом становить шалений та химерний код «Архе» й є, власне, паролем-ключем до Читацької уяви і вірусом, здатним зламати сам код».

Маємо «історійку», або й «альтернативну» історію про популяризацію та поширення впливу на теренах Львова, Неньки України та, мабуть, і всієї СНД наркотику архе, замішаного на основі крапель для очей. Під його дією людина —«археман» починає бачити світ як маргінальний, постійно мінливий Текст, у глибинах якого можна загубитись або стати частиною ТОЩО. Маємо розповідь про таємний клуб Галогенів та Оперу скрипу, сплетену з постійних філософствувань Персонажів, Маестро — таємничого героя, який і закрутив усю історію, а ще й на додачу, можливо, й вигадав Дереша (йому належить також багато симптоматичних синтагм-висловлювань). Майже всі лишилися задоволені, бог «Архе» — це монолог, який усе ще триває всередині, в серединному рефлексуванні читача; це Всесвіт пластів реальності, складених із літер-молекул, що створюють неповторне й не повторюване речення життя; це «холодний вогонь»; це історія про шляхи розширення самосвідомості Автора-деміурга, Героя, Читача; це дорога, що веде до розуміння безкінечності символу «.», до психозу відкриття безмежності протяжності прямої вглиб; це оповідь про захоплення Словом, хімією, геометрією, або просто чимось, що змусить тебе дивитися на життя під одним чітко визначеним кутом — версія реалізації ідеї «сродної праці»; це Гра в Гру, Тексту в Текст і Дереша в міні-Бога-деміурга; і, нарешті, це кінець Гри, бо «Гра закінчується в першу чергу тоді, коли згадує про Своє існування Читач».

Дереш, як і завжди, створив яскраві і прості образи героїв периферії оповіді та глибокі образи (з прихованням чогось іншого, не звідси) героїв головних. Хоча жоден із персонажів, здається, не схожий на справжню людину, тобто звичайно-звичного гомо сапієнса, здатного бодай щось відчути і зробити за власним бажанням-імпульсом, а не за волею Маестро. Тут і Терезка — дівча-нетопир. «У неї серце кита — велике і спокійне», і вона «постійно змінюється». Завдяки архе-наркотику й «Архе»-роману Терезка знаходить розуміння світу й порозуміння з самою собою. Вона — тощо, але не ніхто. Дівча, нав’ючене архе, стає частиною великого Абсолюту ТОЩО. Тут же маємо і шаленого, самовпевненого і самовідданого хімії «Дімку. Менделєєва. Джима. Хіміка». Йому легше жити в неназваному світі, оточивши себе звичайними речами, але при цьому вдаючи, що ці речі інакші, незвичайні й не звідси, як і він сам. Зі своєю спіральною замкнутістю на справі й пошуку чогось, що могло би бодай на дещицю наблизити до Істини, Дмитро нагадує шаленого математика з експериментального фільму Дерена Аронофскі «Пі». Джим вступає до таємного «Клубу галогенів» і в день народження великого Д.Менделєєва — «батька» періодичного закону —затиснутий, як і кожна звичайна людина, «між верхом і низом», притиснутий землею до неба, намагаючись вивільнитися, хоча й невідомо куди, він викрикує назви галогенів.

Дереш робить те саме, що й американці в римейку японського фільму-жахів «Дзвінок», — зв’язує надреальні події з речами та явищами реальності об’єктивного світу. Мені здається, що це зроблено заради того, аби монолог оповідача все ще тривав, коли ви бачите, торкаєтеся та проживаєте ці реалії. Американці зв’язали в єдине ціле телефон, відеомагнітофон, драбину, колодязь, маяк і дзеркало, створивши жах нової реальності екранного життя, що тісно переплітається з нашим. А Дереш закодовує реальності існування з допомогою того ж таки чорного телефону, геометрії, хімії, скрипу, крапель для очей, ворон, дзеркал, задивлених лишень углиб себе, та комашок — семикрапкових сонечок, які, до речі, «у реальності, доступній нашому сприйняттю [...], проводять усього шосту частину відведеного їм часу».

Дереш по-справжньому схибив двічі, коли порушив правила Гри: з розповіддю про новітню «насильницьку українізацію» з допомогою трагедії на Скнилівському летовищі. А вдруге — з поясненням примусового переходу на новий правопис: «Одній літері «Ґ» які лише заходи присвячені були: убивство журналіста, в імені якого, при особливо вдалому написанні, тих «ґе» аж чотири». З такими речами не грають. Навіть у постмодерн...

Отож, маємо крок уперед (хоча й третя частина — «Осяяні світлом параш» — як на мене, не надто влучає в ціль, бо Дереш ставить забагато запитань. І раптово закінчувати оповідь самоідентифікацією учасників діалогу персонаж — Автор та стрибками по сторінці Я, а, можливо, й пєлєвінського Йа, не надто логічно); маємо (нарешті!) вихід за територію обмеженості часопростору містичних Мідних Буків (хоча Дереш не втримався і все-таки втулив епізод із поїздкою в улюблену місцину, де й відбулося ще одне вивільнення зла, з допомогою вбивства Терезиної «цьоці»); маємо, майже завжди, виправдані експерименти з мовою, комбінуванням шрифтів та кеглів, що створюють наче особливий простір сторінки, яка, як мені здалося, за задумом Дереша, має існувати в трьох площинах — читацькій (як поверхневе сприйняття, тобто читання й усвідомлення поверхні, власне літер), «персонажівській» (хоча, звісно, не всі герої здатні на пряму розмову з читачем та Богом-автором) і «дерешівській» (ніби затиснутій поміж чотирьох стін прямокутної сторінки), що намагається донести Я кожного персонажу, чиє ім’я окреслене контурами шрифту і вербалізоване нашим внутрішнім монологом, який все ще триває...

Я знімаю окуляри і втомлені очі намацують поглядом краплі атропіну. Троє сонечок, маленьких корівок семикрапкових, створінь Божих, танцюють у повітрі наді мною вигадливий танок. У світлі сонця, що вмирає на горизонті, крапочки на їх тілі зливаються в суцільну лінію, і я бачу Слово-Речення-Текст природи, смерті та життЯ...

Дереш Любко, Архе, Львів, Кальварія, 2005.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій