преса

Автор: Яна ДУБИНЯНСЬКА
Видання: Дзеркало тижня, газета

ІМІТАЦІЯ ЧИ МЕТАФОРА?

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/423/37055/
http://www.zn.kiev.ua/nn/show/423/37055/


Усе відбувалося за всіма канонами детективного жанру. Загинула молода жінка з середовища київської «еліти», і дуже сумнівно, що це був нещасний випадок, як здалося спочатку. Далі — розслідування, під час якого спливло на поверхню таке…

Але читачі, й особливо критики, які сьогодні в Україні і є основними читачами сучасної малотиражної літератури, відмовилися вірити, що «Імітація» Євгенії Кононенко — просто детектив. Мабуть, дуже вдалою виявилася назва; аж занадто принадною для жонглювання у статтях та рецензіях. Імітацією називали і жанр, і літературний метод, притаманні письменниці. «Імітованим», за інерцією, титулували і другий її роман — «Зрада» (до речі, також влучна назва; авторка пропонує не перекладати її, оскільки лише українська мова настільки концентрує це багатогранне поняття у коротенькому слові). Тут теж загадково вмирає молода жінка, теж діють «елітарії», і розслідування знову веде мистецтвознавець Лариса Лавриненко… Чи, може, імітацію розслідування?

Хто ж вона, Євгенія Кононенко, головна «імітаторка» української сучасної літератури?

Євгенія Кононенко народилася в Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка та Київський інститут іноземних мов (французька, англійська). Працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Поет, прозаїк, перекладач. Лауреат міжнародного конкурсу «Гранослов» за книгу «Вальс першого снігу», премії журналу «Сучасність» за роман «Імітація».


«Жінка, яка притягує таємниці»

— Після виходу вашого першого роману його назву використовують стосовно вашої творчості у найширшому сенсі. Якою мірою насправді ваші романи є імітацією?

— Тут треба розібратися, що є імітованим, а що — достеменним. Творчі люди мислять так: усе вже на світі було, все є певним повторенням, — але ж це казав ще Екклезіаст тисячі років тому. Що означає «імітована творчість»? Кожен письменник щось вигадує, а не пише документально. Імітація — не завжди негатив. Трапляється, що краще сказав не той, хто сказав першим, а той, хто вже його імітував… Це дуже полісемантичне слово.

— Але детективний жанр для вас — це просто гра чи щось інше?

— Це для мене метафора. Я вважаю, що у світі дуже багато нерозкритих таємниць, темних сторінок, особливо у великих містах… У мене свідома установка на нещасні випадки, загадкові злочини, «дилетантські» вбивства — цього, на жаль, у житті теж багато. Детектив — метафора творчості, свідомий хід, а не тільки загравання з масовим читачем.

З другого боку, ми, письменники, змушені витримувати велику конкуренцію з телебаченням, поп-музикою, іншими розважальними моментами. Я переконана, що література також має бути розважальною. Треба вміти вкладати глибокі ідеї в легкий контекст. Це нормально, це моя настанова.

— Як мені відомо, незабаром має вийти третій роман про Ларису Лавриненко. Наскільки ця героїня є вашим «альтер-его», як це заведено в детективній традиції?

— Так, роман «Ностальгія». Це сталося випадково: коли писалася «Імітація», я не планувала робити таку собі «міс Марпл». Але так вийшло: в усіх трьох романах діє ця героїня. Жінка, яка притягує таємниці. Вона хоче бути незалежною, стверджуватись у цьому житті, це в неї не завжди виходить, іноді виглядає комічно… Це якесь роздоріжжя сучасної жінки, скажімо так.

Певною мірою в ній є щось від мене: я також зустрічала чимало загадок у житті, хоча і не маю доказів, що все відбувалося саме так, як я собі міркую. І я намагаюся вводити ці факти у свої тексти, так само, як і деякі інтимні моменти життя відображаються у творчості.

— Кажуть, у ваших романах чимало натяків на конкретних осіб, широковідомих у вузькому колі. Яка реакція з боку тих, хто себе впізнає?

— Героїчно намагаються не впізнавати! Образ не було, позовів до суду — теж. А взагалі-то, в мене немає натяків на конкретних людей. Читачі вперто шукають прототипів, але це, швидше, загальний образ «елітної» частини суспільства. Мене часто запитують: чому ці люди такі погані, неприємні? А я не вважаю, що вони такі вже погані. Нормальні люди, просто вони подекуди щиріше висловлюються про себе, ніж це заведено.

— Новий роман «Ностальгія» — про що?

— У «Ностальгії» знов-таки та ж Лариса зустрічає чоловіка, який приїхав до Києва з Німеччини, куди емігрував колись з Радянського Союзу. І поки він жив за кордоном, натуралізувався там, у нього загинули батьки: батько вбив матір, а потім себе. Він уже звик жити без них, своїм життям. Та, зустрівшись із Ларисою, просить її допомогти йому розібратися, чому саме його батьки так страшно загинули. І їм вдається розплутати цю таємницю.

— Коли ця книжка вийде?

— Спершу роман з’явиться у журналі «Кур’єр Кривбасу», у першому і другому номерах. А вже потім вийде книжка у видавництві «Кальварія», як і попередні романи.

«Жоден видавець не сказав: ми видаємо лише чоловіків»

— Ваша перша освіта — математична. Це була помилка молодості чи той мехмат щось вам таки дав?

— Мабуть, дав. Ніколи не хочеться думати, ніби щось у житті було даремним. Я й справді туди вступила не зовсім свідомо: добре вчилася в школі, але шкільна математика не дає уявлення про вищу математику. З нашого великого курсу —180 осіб — майже всі якось перекваліфікувалися. Я пам’ятаю, коли ми закінчували університет, наш завкафедрою сказав: ми вас навчили орієнтуватися у цьому бурхливому океані і не здивуємося, дізнавшись, що ви стали видатними в якихось суміжних галузях.

Я взагалі вважаю, що найглибше на нас впливає те, що відбулося підсвідомо, те, що вивчив у дитинстві й нібито забув, — потім воно проявляється. Я за пізній розвиток, тому що він надійніший. Мабуть, дуже добре, якщо в когось діти дванадцятирічними беруть участь у наукових дослідженнях, і дай Боже, щоб це не вичерпалось у двадцять п’ять. Бо досить часто те, що почалося дуже рано, рано й закінчується. А щодо математики… певне, якийсь сенс воно мало.

— Як у вас відбувся перехід до гуманітарної діяльності, до літератури?

— Я завжди любила це, ще в університеті навчалася на курсах іноземних мов. Потім працювала в НДІ і теж відвідувала ці курси, намагалася якось суміщати. А тоді вийшла заміж, народилися діти… Моя декретна відпустка була дуже тривала, тим часом відбулися величезні зміни в країні, демонтували ті ЕОМ, на яких я працювала. Протягом цієї відпустки я робила переклади: отже, все відбулося природно. В моєму житті взагалі не було якихось шокових змін, усе йде поступово, все визріває потроху.

— Саме як перекладачка ви здобули авторитет у літературі. Як зараз справи з перекладами?

— Переклади — не найгірший спосіб заробляти гроші. Бо літературою в Україні заробити неможливо, принаймні тепер. Ті українські письменники, які нібито живуть зі своєї діяльності, насправді отримують гранти, економлять на письменницьких стипендіях… Для того, щоб заробляти саме книжками, треба продаватися накладом десять тисяч на рік: такого в Україні немає навіть у найуспішніших письменників. Гонорари теж дуже скромні, отож треба робити щось ще. Я без жаху до цього ставлюся, бо вважаю, що письменник повинен мати життєві враження. І дуже добре, що я заробляю саме перекладами.

Я починала з перекладу поезії, зараз перейшла на прозу. У видавництві «Факт» вийшло дві книжки сучасного французького роману: Венера Курі-Гата «Наречені мису Тенез» і Анні Ерно «Пристрасть» і «Застигла жінка». Дуже цікаві романи, особливо другий, що з’явився завдяки програмі «Сковорода». Він заслуговує окремої розмови.

— Наскільки гостро для вас стоїть дилема, як розподіляти час між власною творчістю та перекладами?

— Не так гостро, як інша: як розподіляти час між хатньою роботою і творчістю. Ця проблема справді стоїть. До перекладів я ставлюся без страху: це не найтяжчий і цікавий спосіб заробітку. А щодо родини…

Я часто повторюю: мені не доводилось зазнавати ніякої дискримінації як жінці-письменнику. Жоден видавець не сказав мені: ми видаємо лише чоловіків, а ви, жінки, йдіть на кухню. Але я маю проблеми при створенні текстів, оскільки це важко суміщати з побутом.

— Ваші героїні здебільшого ставляться до побуту зверхньо: мовляв, це не справа сучасної жінки. А ви?

— Звичайно, щось доводиться робити: дітей же треба якось годувати, їх поки що рано пускати «на підніжні корми». Побут присутній, від цього не втечеш. Тут починаєш цінувати маму, яка допомагає. А ще — радієш від того, що вже з’являється покоління чоловіків, для котрих це не настільки важливо. З хлопчика, якого мати не загодовувала пиріжками, а годувала сосисками, виростає чоловік, більш спроможний до партнерських стосунків із жінкою. До цього штовхає саме життя.

— Як ви виховуєте своїх дітей?

— З чоловіком я розлучилася, дітей у мене двоє. Дочці сімнадцять років, синові — п’ятнадцять. Кожен бажає дати дітям таких батьків, яких сам мріяв мати. Я в дитинстві багато хворіла, і мої мама та бабуся дуже опікувалися мною. Крім того, ми жили в однокімнатній квартирі, і я мріяла про самоту як про якесь благо: адже творчість починається від самоти. І тому я надаю дітям значно більшу свободу, ніж надавали мені. Але якщо синові це подобається, то дочка, я бачу, хоче більше спілкуватися з мамою. Вона ніжна дівчинка, домашня й потребує тепла в родині, а не вітру мандрів, — принаймні сьогодні.

— Діти читають ваші книжки?

— Так. І якщо моя дочка взагалі читає все підряд, то син, на жаль, читає мало: він вважає, що дуже розумний і без того. Але «Імітацію» прочитав і висловив декілька цінних зауважень. Я помічала, що люди, які читають небагато, читають дуже уважно і мають потребу обговорити ці книжки.

У мене задуманий роман про школу, теж детективний, — і мій син дуже пишається тим, що надаватиме мені консультації. Він вчився і в гімназії, і в звичайній школі, тобто досвід у нього великий.

«Змінювати декорації» не збираюся»

— Якщо в Україні невдовзі таки постане повноцінний книжковий ринок, чи бачите ви себе комерційною письменницею?

— У будь-якому разі, зовсім примітивно, фабульно я не писатиму. Ті, кому подобалися мої новели, закидали мені, що в «Імітації» гострий сюжет заважає стежити за моментами другого плану. Але я пишу так, як пишу. Кожен письменник хоче жити літературною працею і мати славу, це абсолютно нормально. Та задля цього викривлятися, ламати свої творчі задуми мені б не хотілося.

— А ваші романи — такі, які вони є, — могли б, на вашу думку, знайти справді масового читача?

— Мені здається, що могли б. Ті з читачів, хто не знає цієї «елітної» тусівки, не розуміє натяків, цілком адекватно сприймають мої романи. Якби була більша розкрутка, якби це дешевше коштувало, якби продавалося «кишеньковими» книжечками… Я вважаю, українська масова література цілком склала б конкуренцію російській.

В одній рецензії на «Імітацію» наводилися докази того, чому це не масовий жанр. Там було висунуто кілька претензій: бездуховність, відсутність світлої постаті і таке інше. Але я могла б узяти будь-який роман Мариніної — хоча б «Бесконечность зла», — і ті ж самі претензії цілком спрацюють. Хоча це масовий текст, який усі знають. Все-таки в нас це закладено: цікавість до таємниць, до того, як живуть наші сусіди, — на детектив завжди є попит. І якщо письменник зуміє задовольнити цю цікавість, а до того ж вкласти туди якісь моральні моменти — хай читач і їсть цей бутерброд.

— Андрій Курков в інтерв’ю нашій газеті називав вас серед тих українських письменників, які мають шанс здобути популярність на Заході. Чи є якісь зрушення в цьому напрямі?

— Це вже має робити видавець. Розкрутка — не письменницька парафія, і я не бачу, щоб в українській літературі це здійснювалося професійно. Хіба що хтось це робить для себе, через приватні контакти. Я таких механізмів не знаю. Звичайно, якби дійшло до перекладу, то контакт із перекладачем у мене міг би відбутися на гідному рівні. Але спочатку треба, щоб зацікавилося закордонне видавництво… Це галузь, де працюють зовсім інші закони, а не закони творчості.

— У ваших творах дуже багато Києва, з конкретною топонімікою і навіть цінами на нерухомість. Чи не виникає бажання «змінити декорації»?

— Поки що воно йде природно, адже це моє життя. Я киянка з діда-прадіда: принаймні по материнській лінії можу простежити, що мій прапрадід був київським садівником, саме він садив тополі на Бібіковському бульварі. Виїжджати з Києва не хочу — незважаючи на негаразди в Україні й на те, що іноді трапляються реальні шанси. Ми їздили до Франції та до Голландії в гості, але діти не захотіли переїжджати туди. Закордонні принади їх не спокусили, і ми залишилися тут. Я вважаю, що вичерпати Київ до дна неможливо, у нашому місті дуже багато таємниць, і «змінювати декорації» у літературі поки що теж не збираюся

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій