преса

Автор: Катерина БОТАНОВА
Видання: Дзеркало тижня, газета

РОЗЛУЧЕННЯ ПО-УКРАЇНСЬКОМУ

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/547/50041/


Перед самим початком травневих свят видавництво «Кальварія» оголосило про створення прецеденту цивілізованого і мирного «розлучення» з одним зі своїх авторів. А саме, як зазначалося у прес-релізі, «одіозним (за його власним визначенням) письменником Олександром Ірванцем». Парадокс, але для вітчизняного книжкового ринку не просто мирний перехід автора від одного видавництва до другого, а передчасне розірвання контракту на полюбовних засадах — справді прецедент.

Одразу захотілося щиро привітати і видавництво, і автора, попросивши поділитися своїм ноу-хау. Однак у передсвятковій метушні не одразу унаочнився той факт, що відтепер вільний письменник Ірванець зовсім не поспішав приймати привітання.

Стосунки українських письменників і українських видавців — тема для окремого матеріалу, що за жанром і стилем, радше, пасував би не поважному тижневику, а бульварному виданню. Не тому, що тема аж така «жовта», а тому, що вибудовувати її довелося б переважно на чутках, плітках і припущеннях. Публічна розмова з видавцем «на диктофон» може стосуватися хіба двох тем: утисків і проблем з боку Української держави і російської книжки та надзвичайних заходів, до яких вдаються видавництва, щоби, попри все, видавати-таки українську книжку. Успіхи, тим паче комерційні, та проблеми побудови стосунків з авторами — тема для розмов у вузькому колі за чаркою.

Спробуйте згадати, коли ви востаннє чули з телеекрану чи читали, що видавництво Х видало рекордний наклад письменника У і розпродало його за лічені тижні? («Гаррі Поттера», як книжку неукраїнського автора, до уваги не беремо.) Спробуйте пригадати хоч один «список бестселерів», якому б ви довіряли і на який би ви орієнтувалися, купуючи книжки. А хоч один смачненький скандал, коли б видавництво Б публічно звинуватило відомого автора А, скажімо, у продажу прав на свій бестселер іншому видавцю до завершення дії чинного контракту? Чи, може, коли автор А привселюдно схопив за руку видавництво В, приміром, знайшовши у книгарні свою книжку з тихенько додрукованого і незадекларованого видавництвом накладу, і вимагав належних йому за контрактом грошей?

Ні, це теми виключно для літературних гурманів і ласих до пліток журналістів. А оскільки українська література не становить інтересу для бульварної преси — це ж не «розлучення» Анастасії Волочкової з Большим театром, — то пересічному громадянинові смаженим поласувати не вдається.

А приватно — вітчизняні письменники радо пожаліються вам і на сміховинні гонорари, і на «подвійні наклади», що дозволяють видавцям економити не лише на податках, а на «роялті» — відсотках із продажу, які видавництво повинно сплачувати своїм авторам. І на зависокі ціни на книжки, через що, на думку письменників, книжка не продається. І на непрофесійне просування й маркетинг — не тому, що вони — фахівці з маркетингу, а тому, що знають, як це роблять закордонні видавці. Все це прозвучить тільки у вузькій компанії за чаркою. Ніяких диктофонів. Так само відбуваються і всі менш цивілізовані «розлучення». За лаштунками й подекуди з поливанням одне одного чималою кількістю накопиченого в душі за час співпраці бруду. А головне — тихо...

Власне, може б, і цього матеріалу не було, якби Ірванець категорично не відмовився коментувати ситуацію з власним «розлученням», зронивши тільки, що це «його справа і його хрест». Я здивувалася: до чого тут «хрест»? Якщо йдеться про формальні стосунки під назвою «контракт» і про публічне й мирне його розірвання на взаємне задоволенням сторін? Звідки знову ця нервозність, скритність і невитравний трагізм у речах геть не приватних?

А тоді природно постає другий ряд запитань суто практичного характеру: а для чого взагалі було розривати контракт, який і так мав закінчитися вже за рік? І чому видавництво без відома автора поспішило гордо задекларувати прецедент?

«Кальварія» пояснює причину розірвання контракту тим, що романом Ірванця «Рівне/Ровно» зацікавилися польські та російські видавці. Права на цей роман (а у випадку з Ірванцем контракт стосувався тільки цього «хітового» твору автора) ще рік належали видавництву. Однак у прес-релізі «Кальварія» зазначає: «Оскільки існуюча авторська угода обмежувала можливості видавця в діях щодо більш ефективної промоції автора і його творів за кордоном, видавництво вирішило запропонувати Ірванцеві вибір. Або підписання додаткового протоколу до чинної угоди, який би дозволяв видавцеві ефективніше розпоряджатися належними йому правами і при цьому, природно, накладав на видавця додаткові зобов’язання. Або повернути авторові всі належні видавцеві права». Ірванець, очевидно, вирішив полегшити долю видавництва і забрав усі права собі.

Петро Мацкевич, головний редактор «Кальварії», радо прокоментував ситуацію, зазначивши, зокрема, що «Ірванець — людина, яка і сама здатна себе промотувати, і в нього це чудово виходить». Однак поставив під сумнів «корисність» і зваженість цього кроку. За його словами, видавництво відмовилося «від можливої тисячі доларів, яку могло б заробити на продажу цих прав, заради мільйона», який воно може заробити, інвестуючи в авторів, що не обмежують дії видавців. Себто віддають їм усі права на свою творчість. Пожиттєво.

Саме такий пожиттєвий контракт підписала «Кальварія» зі своїм «золотим хлопчиком» Любком Дерешем (а точніше — з його батьками, оскільки Любко — юридично неповнолітній). Після чого продала права на його «Культ» німецькому видавництву «Surkampf», яке видає Юрія Андруховича. І тільки в таких контрактах відтепер вона й зацікавлена. До речі, саме з «Surkampf» і французьким «Gallimard» порівнює цю свою нову практику українська «Кальварія».

Ось тільки цікаво, не розуміючи чи сподіваючись на недалекість публіки, яка не розуміє, що за видання своєї книжки в таких видавництвах більшість авторів готові ще й доплатити. Бо саме ім’я цих «монстрів» європейського видавничого світу — гарантія: для автора —успіху й спокою, а для читача — рівня виданих творів.

Боюся, «Кальварія», попри всю її «культовість» (за її власним визначенням), схожа на «Gallimard», як помаранчева революція — на Велику французьку. Це видавництво, безперечно, має одну з найактивніших і найгламурніших програм просування своїх книжок. Але чому від нього тікають автори? Згадати хоча б Сергія Жадана, одного з найпродаваніших українських авторів, який видав у «Кальварії» лише одну книжку. Щоби не переходити в царину чуток, повернуся до Ірванця, який справді для промоцій власних книжок зробив значно більше, ніж видавництво. Хоч як угода зв’язувала йому руки. Та й іноземних видавців для «Рівне/Ровно» теж, здається, не «Кальварія» йому підшукала. Як, зрештою, і Дерешу. То про яку таку «ефективну промоцію за кордоном» ішлося? А в Україні? Щось я не пригадую ані рекордних накладів «Кальварії», ані success stories, коли з невідомого автора-початківця вона розкрутила б зірку.

Зрештою, Ірванець отримав те, що хотів, — права повернулися до нього. Однак не думаю, що він хотів, аби «Кальварія» заробила собі останні дивіденди на його імені, роздзвонивши про прецедент, між рядками якого читається ледь не біблійне: «Не знає він, що чинить. Але ми прощаємо великодушно». Свої власні авторські права він захистив ефективно — забрав їх собі, адже йому, авторові, вони, природно, і належать. Однак лише сьогодні, бо де гарантія, що завтра якийсь інший видавець не захоче нагріти собі руки? Тоді він знову мовчатиме, і не тільки він. А в кулуарах за чаркою знов звучатиме, що письменницькою працею не проживеш і що «двісті баксів брудними» сьогодні й секретарка не отримує.

Ні, це не корпоративна солідарність. Це корпоративна безвідповідальність, яка робить свій внесок у замкнене коло проблем української книжки. Продаваних письменників і дієздатних видавництв в Україні сміховинно мало. Тому, з одного боку, зрозуміла обітниця мовчання навколо всіх бізнесових аспектів справи. Бо сьогодні посварився з одним видавцем, завтра — з другим, а післязавтра вже ніхто тебе й не видасть. А з другого — не вірю я, що сьогодні хтось із українських видавців не видаватиме того ж таки Ірванця чи Жадана. Кого вони тоді видаватимуть?

Утім, є ще й третій бік справи. А саме те, що книговидавництво — це бізнес. І для видавця, і для письменника. І доки перші дбають про те, щоби вхопити копійку сьогодні, щоби, економлячи гроші на промоції та рекламі, заробляти на відомих авторах, які з натхненням розкручують себе самі, а другі сприймають творчість чи не як хобі, заробляючи на журналістиці, політиці тощо, страждає український читач. Бо замість того, щоб отримувати якісний продукт, а тоді вже вирішувати, чи буде він його споживати, він отримує сміховинні краплі того, що може бути потужним струменем, — мізерний вибір української книжки мізерним накладом у кількох десятках книгарень у цілій країні.

Звісно, добре вже те, що письменники й видавці почали підписувати угоди. Ще кілька років тому і цього не було. А тепер час подумати про те, що, власне, в цій угоді зазначено, наскільки це відповідає інтересам обох сторін, чи реалістичні зазначені в угодах умови і які права та обов’язки має кожна зі сторін. І не шепотіти про це по кав’ярнях, і не кидати одне в одного з-за спини камінчики, а говорити голосно й зрозуміло. Може, створювати асоціації та спілки не з ідеологічних, а з меркантильних міркувань. Може, влаштовувати публічні кампанії. Може, видаватися спочатку за кордоном, а тоді чекати, хто вдома запропонує кращі умови.

Може, Ірванець, зрештою, пристане до цієї дискусії і скаже своє вагоме слово? Заперечить? Обуриться? Підтвердить?

А наразі лише директор видавництва «Факт» Леонід Фінкельштейн підтверджує, що хоче видати «Рівне/Ровно» ще до кінця нинішнього року і що всі права на цю книжку залишаться в письменника. Саме так «Факт» працює зі своїми авторами. «Ми не такі монстри, щоби робити гірше своїм авторам. Доки немає можливості видавати великі наклади і працювати з книжкою, за всіма правилами, років десять, ми прав не викуповуємо. Якщо мій автор зможе видатися ще деінде і заробити, я буду тільки радий», — каже Фінкельштейн. Це принаймні чесно.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій