преса

Автор: Дмитро СТУС
Видання: Дзеркало тижня, газета

Чоловіки сповідаються

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/553/50469/

Не минуло й десяти років після появи сповідальних «Польових досліджень з українського сексу» Оксани Забужко, що зчинили чималенький галас в українському літературному ґетто, як бажання сповідатися почали виказувати чоловіки. На початку 2005-го одна за одною з’явилися відразу кілька подібних книжок — «Тема для медитації» автора пригодницьких романів Леоніда Кононовича («Кальварія») та «конкретний роман» «Пацики» Анатолія Дністрового («Факт»).

Попри всю несхожість згаданих текстів, їх об’єднує спроба осмислити долю покоління 35-45-річних чоловіків, які змирилися з дедалі відчутнішим крахом життєвих стратегій і наразі прагнуть розібратися: чому їхні долі склалися саме ТАК.

За великим рахунком — нічого дивного в такому чоловічому «відставанні» немає. Жінки — природніші, швидше реаґують на зміни життєвих колізій, чоловіки — довше розкачуються, більше потребують часу для осмислення перейденого, легше вдаються до пошуків справедливості на денці пляшки... Попри це, «чоловіча» проза більш узагальнена, більш фундаментальна, більш стосується розумової, аніж чуттєвої сфери й більш схильна до узагальнень.

«Тема для медитацій» Л.Кононовича цілком вкладається у таку схему. Головний герой роману Юр повернувся на батьківщину після тривалого «відрядження» воїна-контрактника по гарячих точках, де спершу ховався від всюдисущого КДБ, а потім розвіював тугу за квазізмінами в Україні. Загалом Юр збавив на все це понад десять років. І що ж він бачить? Замість рідного села — цілковите запустіння. В чужих землях він мав інакше життя, інакші трагедії, інакші взаємини. А вдома, як і у випадку з Одісеєм, на нього вже ніхто не чекав. Блудний син, може, й найдорожчий батькові, приречений повертатися в нове життя.


Бабусі Чакунки, яка виховувала Юра, вже немає серед живих, кохана стала дружиною зрадника й встигла наплодити тому дітей, рідне село — лежить в руїнах і відверто смердить пусткою. Незалежність, панове (чи, радше, плата за неї?) до болю впізнавана, але й досі не осмислена... От і доводиться нашому героєві дошукуватися відповіді на питання: чому ж сталося саме так? «Хтось має за це відповісти!» — впевнений герой роману, якому вже немає чого втрачати... Власне, тільки це й дає право на помсту.

Цього разу авторові йдеться про інше, ніж про банальний бойовик: разом зі своїм героєм він прагне осмислити трагічну долю абсолютної більшості вихідців із українського села, чиї життєві стратегії пішли під укіс, потягнувши за собою й самі деградовані села.

Така передісторія, яка настільки міцно пов’язана з сюжетом, що без неї він би просто скидався на калейдоскоп різножанрових сцен і ситуацій, запозичених з детективів, жіночих романів, пригодницької літератури та романів-жахів. Це доволі реалістично виписані сценки з життя людей XX століття, які, якщо дивитися з перспективи українського села, таки здобули свою державу, але втратили власну землю. І саме в цьому контексті Юр — типовий представник сильних селюків, які хоча й визнали власну поразку, але ще хочуть помститися.

Свідомо чи ні, але автор конструює модну фішку сучасного мистецтва, яке прагне «перевіряти» життя мистецтвом. Утім, методи такої перевірки письменник вибирає цілком традиційні, наповнюючи немодним нині історизмом та психологізмом зміщений і заміщений час та динамічні жанрові лінії. Кононович не соромиться немодного нині реалістичного, а часами й відверто натуралістичного письма (особливо це стосується згадок про буття Юра в гарячих точках колись єдиної країни), щедро доповнюючи його міфологічними та психологічними колізіями, які на рівних співіснують у свідомості його героя й більшості тих, хто ще зберігає дивну звичку читати.

Утім, формальний бік «несподіваного» роману Кононовича — другорядний. Значно цікавіший зміст, яким письменник наповнює неординарну для сучукрліту форму.

Спробую окреслити основні проблемні (а хіба не проблемним є саме поєднання художнього образу з документальними фактами, що визначили долю не лише одного покоління, а й значною мірою всього українського селянства) колізії, які Л.Кононович поклав в основу свого роману.

Голод 1933-го... Тема нібито абсолютно не нова й доволі набридла. В різні часи були й хроніка, і белетристика, і науково-історичні дослідження... Втім, чогось найважливішого, найсуттєвішого так і не було почуто... До цього часу українське суспільство переважно не знає про сотні повстань відважних селян, які де поодинці, а де невеликими групами зі зброєю в руках боролися проти комуністичних зайд. Останні, втім, витрушували зерно в селянських садибах переважно не власноруч, а з допомогою односельців «запланованих» жертв, часто близьких родичів, сусідів чи й просто люмпенізованої голоти, яка в такий спосіб зводила давні порахунки. Ті, хто боровся, переважно загинули, а їхні родичі були вислані (хто вижив). Ті ж, хто трусив чи в інший спосіб співробітничав із владою, залишилися... Не всі, звісно, але гордих людей, які знаходили мужність опиратися, залишилося ще менше. Чи не ця пам’ять про зраду самих себе, свого селянського космосу сьогодні найбільше заважає осмисленню голодомору як високої трагедії, а не статистичного трагіфарсу?

Страшний тридцять третій, як до того майже невідомий суспільству голод початку двадцятих на півдні й сході України, та непростима вина комуністів, яка не лише заважала (соромно ж!) служити соціалізму з людським обличчям Зеновію Красівському та Сергію Набоці, Василеві Стусу й Іванові Світличному, Валентину Морозу й герою Кононовичевого роману Юру, а й підштовхувала їх до відвертого протистояння з режимом: «Чому я не став служити цьому політичному режимові, не прийняв його, таким, який він є, не знайшов свого місця в радянській системі, — а вступив із нею в конфлікт?

Причина може бути лише одна: Тридцять Третій рік і його наслідки, які тривають аж до теперішньої доби. […] Я не знаю, за що убили моїх односельчан у тридцять третьому році. Я знаю тільки одне: за це хтось повинен заплатити», — переконаний Юр. Із ним важко сперечатися, бо коли трагедія перетворюється на статистику, помирає жива душа, нездатна миритися з давньою несправедливістю такого масштабу. Щоб служити — треба забути. Спершу — старі жахи, потім історію землі та народу, яка привела до того нелюдського жаху... Втім, як видно з книжки Кононовича, забуття не рятує, бо існує загроза зустрітися з кимось, кому вже нічого втрачати. Отож, ліпше не знати або знати лише суху статистику. Тоді — можна служити. Сьогодні ми пожинаємо наслідки такого знання.

Трагічна історія українського поганства. Ширше — сільська культура, яка, поверхово прийнявши християнську доктрину, зберігала вірність божествам природи, які пов’язували її тисячами ниточок із рідною землею, нивою, лісом, полем... Справді, раціонального пояснення незбагненної віри в отих відьом, русалок та інших поганських ідолів ніхто дати не може. Але очевидно, що вони, хоч би якими анахронічними здавалися комусь, були тим корінням, яке міцно прив’язувало людей до своєї землі, вчило так доглядати й любити її.

І передавалося те знання від покоління до покоління, плекалося, допомагало лікувати всілякі немочі, ніби примирюючи людей з незбагненними явищами природи і в химерний спосіб наповнюючи християнську форму власним закодованим змістом. Згадаймо бодай кутю, зелені свята та численні інші прояви, які церква не спромоглася знищити остаточно, а тому до певної міри толерувала.

Однак ниточка роду, ниточка, через яку рід зберігав своє сакральне знання, віковічне поєднання із землею, урвалася разом із занепадом ритуального поганства й трансформацією його в театралізовані, карнавально-фольклорні дійства, що не несуть у собі жодного навантаження. Ті, хто перейшов Голод, втратили віру: наші божества не врятували нас. І ніби як покарання за відступництво давні боги полишили людей нашої землі, й села наші дедалі більше нагадують пустки, з яких тікають люди (втім, це проблема не лише України), а хто лишається — переважно спивається чи деґрадує...

Історія покоління сімдесятих-вісімдесятих. «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Власне, про цей сюжет мені писати особливо прикро. З суб’єктивних причин. Адже Іван Михайлович Дзюба — то, можливо, найбільша й належним чином не поцінована нами особистість. Його доля надзвичайно висока, складна і суперечлива водночас. Текст «Інтернаціоналізм чи русифікація» свого часу став прапором, який вселив віру в тисячі й тисячі молодих сердець в можливість пошуків правди і можливість порозумітися з комуністами та їхнім режимом. «Грані кристала» того ж автора більшість сприйняла як зречення. Падіння прапора завжди сприймається боляче. Але, можливо, оте падіння в очах малопоінформованих є не менш знаковим, бо надто важко тримати надміру високо підняту планку, коли не відчуваєш підтримки роду, потрібності суспільству власних зусиль. Суспільство, яке виявилося не готовим сприйняти, потім із задоволенням почало судити: як він міг, ми в нього вірили як в Бога, а він...

Попри все ніхто крім Дзюби не спромігся на таке точне діагностування хвороби. Та плата виявилася страшною й болючою, адже за Дзюбою піднявся шерег юнаків, які підхопили його ідеї, звільнивши їх від марних сподівань порозумітися з комуністами. Як говорить Юр, стало остаточно зрозуміло, що «член КПРС — це не людина. До цієї партії потрапляють лише специфічні типи — активні мерзотники, патологічні садисти і покидьки, для котрих не існує ні добра ні зла!.. Я збагнув, — веде Юр далі, — що будь-які спроби порозумітися з партією безрезультатні! Втім, на власному прикладі це засвідчили і Чорновіл, і Дзюба. Єдиний метод впливу на КПРС — це грубе фізичне насильство!»

Сказано, може, й надміру категорично. Але в умовах сімдесятих — дуже точно: пропонований комуністами вихід справді був єдиний: або ти приймаєш брехню за правду та зрікаєшся історії роду, або тобі ламають хребет. Коли Іван Дзюба писав свою книжку, він вірив у можливість порозумітися з нащадками тих, хто творив голод. Юр і його покоління вже не вірили... І саме тому пішли далі. Точніше, намагалися піти, але неготове до цього суспільство їх розчавило так само безжально, як і самого Івана Дзюбу. Народ, як сказав хтось із недалеких класиків, не може помилятися, а тому виносити остаточні присуди — його безперечна прерогатива.

Новітня історія байдужості. І піонери сімдесятих-вісімдесятих відійшли. Залишилися комсомольці, які й заповнили порожнечу, виштовхнувши найбільш безкомпромісних (на жаль, список не обмежується прізвищами О.Кривенка чи С.Набоки). Та й хто, крім колишніх комсомольських лідерів чи криміналу, міг претендувати на місце під сонцем? Їм випав шанс, і вони ним скористалися. Народ, як і завжди, спокійно спостерігав за тим, що відбувалося, а потім почав стогнати. Вилюднення сіл закінчувалося.

Щось подібне й у романі Кононовича: конформіст, стукач і комсомольський ватажок Стоян не лише сповна використав фінансові й кар’єрні можливості, які здобув завдяки тому, що батько був компартійним функціонером, не лише з допомогою КДБ заплямував чесне ім’я Юра, але й став чоловіком Леляни — дівчини, яку вони не могли поділити замолоду...

Історія Юра. Дивак, який вірить в давно заперечені логікою історичного поступу химери, приречений усе життя натикатися на реалії, зумовлені історичною закономірністю, правдою життя, сказати б. Натомість Юр обирає правду бабусі Чакунки, трагедію своєї землі. І коли він не міг її відстоювати, він поїхав. У Сибір, на заробітки, на криївки, туди, де його не могла дістати довга рука правосуддя та спитати: «Ти вже зрікся, вже зламаний, вже такий як треба?» Але навіть утеча від переслідування залишається втечею. І за неї треба платити. І його плата страшна — після тисячі випробувань, після принижень і смертельного поранення, він здобуває перемогу, але повернення на рідну землю не приносить радості — хата порожня, села немає, бабуся померла, а кохана вийшла заміж за ворога.

І єдине, що залишається Юрові, — помста, комуністам за голод 1933-го, зрадникам за понівечене життя. Втім, як писала Ліна Костенко, «коли платити злочином за злочин, то що буде, люде, на землі»?

Юр іде цим шляхом і... востаннє розминається з Леляною, яка таки приїхала до нього — людини, котра, як вона була певна, свого часу зрадила її, але вони не зустрічаються.

І все ж Кононович залишає надію: Юр зберіг вірність роду, вірність поганству, вірність землі. А тому він знайде сили, щоб навіть після сорока ще побуцатися з долею, ще залишити після себе нове життя, щоб не увірвалася ниточка роду, бо інакше — вся його боротьба виявиться марною...

Своєрідним продовженням «Теми для медітації» може бути роман Анатолія Дністрового «Пацики». «Конкретний», як пише автор, а як на мене, то сповідальний роман про долі старшокласників маленьких містечок Західної України, яким судилося входити в життя без жодних перспектив на майбутнє. Наступне, після Юрового, покоління.

Тернопіль. Кінець імперії. «Пацики» (у «благополучних» Юрових однолітків майже такі діти) — перше покоління «міщуків», підлітків, батьки яких утекли з сіл, але міської культури так і не прийняли. Відтак єдиний їхній простір — вулиця, яка є для них середовищем і вихователем водночас.

Лише на вулиці пацикам вдається забути про безгрошів’я й пияцтво батьків, власну неприкаяність, тотальну несправедливість, яка не залишає їм реальних шансів відбутися. І вони платять світові тією ж монетою: збиваючись у зграї малолітніх злочинців, ситуативно доводять оточуючим свою силу і значимість. Але вони не вільні, вони в полоні стереотипів, які їм здаються вічними. Проте з кожним прожитим роком відсутність життєвих перспектив і орієнтирів дедалі більше тисне на хлопців, які з 12–13 років починають уподібнюватися люмпенам: спершу пити й ширятися, за рік-два — ставати живим м’ясом для місцевих «бригад». Бо «бабки нада мати, ці ж козли тільки це люблять», бо треба доводити несправедливому світу, що ти — людина, бо комусь треба обов’язково помститися за нудне й безперспективне життя.

Як і «капітани піску» Жоржі Амаду, вони вірять, що особливі, як і капітани, більшість з них гине, торуючи дорогу наверх. А тому в 17–18 переважна більшість із них хоче лише одного — втекти (як їхні батьки колись тікали з села), щоб вижити й почати все спочатку. Пацанячий антицивілізаційний кодекс честі (здавати друзів-кримінальників мєнтам — «западло», не добивати слабших — «западло», всім місця під сонцем не вистачить, говорити про національно-патріотичні химери на кшталт Руху — «западло особливе», бо ж абсолютно позбавлене сенсу) виявляється ще однією вигадкою, яка в реальному світі веде в нікуди. Вони вже не вірять ні в що, навіть в закони вулиці, але їм вдалося вижити і десь там, в іншому місці, їм ще може пощастить вирватися, пощастить посісти більш-менш гідний щабель у суспільстві.

Та й чого не їхати? Адже «тернопіль» не батьківщина, а лише географічна точка на карті, де випало народитися. І, може, десь там, в іншій географічній точці, вдасться забути, як твоя кохана стала повією, найближчий приятель дитинства — наріком, жмуріком, пияком або нікчемною ганчіркою, що обслуговує багату родину дружини. І вони тікають: в іноземні леґіони (бо кому потрібне своє військо?), в інші міста, інші країни чи бодай інші середовища. З кримінальним досвідом, але вже без історії: її втратили ще предки, тому вони залишаються віч-на-віч з історією.

І хочуть вони лише одного — на прощання випити горілки й якнайшвидше опинитися в новій реальності. Можливо, там почнеться справжнє життя. На відміну від Юра, вони тікають вже не від КГБ, вони втікають від життя без нього.

І в цьому — найбільший песимізм роману Дністрового. Ми всі разом втратили віру. В себе, в кохання, в можливість щось змінити в навколишньому житті. А тому нам залишається пристосовуватись, заробляти, робити кар’єру, мучитися життям усіма можливими засобами, але — не втручатися, не думати, не брати відповідальність за когось на себе.

Ці два романи не вирок, а пропозиція до роздумів, тексти, які колись скажуть більше правди про нашу добу, ніж усі підшивки газет за останні двадцять років. А може й ні, адже в «Темі для медитацій» і «Пациках» немає документів, а є лише сповідь від імені кількох поколінь, а науковці, історики та політики вірять фактам. Відтак залишається тішитися, що в Україні нарешті з’явилася література, що допомагає ліпше збагнути нестерпну демагогію сучасності.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій