преса

Автор: Уляна ГЛІБЧУК
Видання: Дзеркало тижня, газета

Не можна заплющувати очі, бо ніколи не побачиш світла...

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/554/50573/


У літературу Леонід Кононович увійшов як майстер детективного бойовика. А також автор оригінального літературного героя, такого собі Оскара — українського супермена з претензіями денді. Щоправда, ненадовго. Не захотів Кононович іти стопами свого улюбленого детективіста Жерара де Вільє і нескінченно плести стандартний сюжет. Стало нецікаво. Вважає, що в Україні без нього вполюють синю птаху літературної комерції. Кононович же повертається до серйозної прози. «Кальварія» недавно видала його новий роман «Тема для медитації». Нинішнього року книгу висунули на Шевченківську премію.

— Я народився неподалік Черкащини. Там специфічне субкультурне середовище, притаманне правобережній Україні. Земля, де ще живі спогади про гайдамаччину та гайдамацькі скарби. По черзі вчився у двох вузах, звідкіля мене успішно «поперли». Мав неприємності з органами держбезпеки за розповсюдження самвидаву. Просто не вписувався у радянську систему. Тому й не міг отримати вищу освіту. Працював то сторожем, то вантажником. У 1993 році дебютував у журналі «Сучасність». Кримінальний роман «Я — зомбі» став бестселером. Звичайно, не в сенсі продажу, а через те, що збурив читацький ажіотаж. Після того я написав ще кілька кримінальних романів. Мав задум створити серію під назвою «Тартар», об’єднану спільним героєм. Взірцем для мене був письменник Жерар де Вільє. Хто читає детективи, той знає, що Вільє видав близько вісімдесяти книг. Його останній роман про реальний замах на нині діючого Президента України називається «Вбити Ющенка». Все намагаюся вмовити когось із видавців купити права. На цій хвилі міг вийти непоганий комерційний проект. Я б узявся за переклад.

— У літературу ви ввійшли як майстер детективного жанру... Як пояснюєте це специфічне покликання?

— Я хотів створити бойовик, тому що його не було в Україні. Це була така собі «терра інкогніта». Але після того, як у цьому жанрі почали працювати інші літератори, він мене перестав цікавити. Я завжди робив серйозну прозу. Ось «Кальварія» недавно видала речі, які я писав ще у середині вісімдесятих. Я навіть не все подав до друку: шкода було, занадто всього у них пережито... В літературу не можна вкладати багато себе.

— Чому?

— За Кантом, мистецтво складається з праці, гри, фантазії та особистого досвіду. І всього повинно бути потроху. Коли занадто викладаєшся в літературі, то стаєш дуже уразливим перед читачем. Треба гратися. Ось у детективних романах якраз усього порівну.

— Але чи то є мистецтво?

— Детективи бувають різні. Наприклад, «Хрещеного батька» вважаю мистецтвом. Через те, що там багато життя і яскравих образів. Правда, не все так просто. Якщо детективний роман є мистецькою річчю, то це ще не означає, що він популярний. І навпаки. Як ось твори Донцової, Марініної, Куркова. Сюди ж, до не-мистецтва, я зарахував би і твори Коельо. Це як пральний порошок доброї якості. У цієї «якості» є чіткі стандарти. Не вищі, не нижчі. Люди купують стандарт, тому що знають, чого від нього чекати. Так само і ці книжки. Вони не мають нічого спільного з літературою. Просто товар. А до літератури мають такий стосунок, як жаба до космічного корабля.

— Тобто, перефразовуючи вас, такі автори добре знають, що в літературу не варто багато вкладати...

— Тут і питання таке не стоїть. Вони роблять товар, а в товар нічого не треба вкладати. Просто дотримуватися стандарту.

— А ви впевнені, що цього стандарту так легко дотримуватися?

— Ваша правда... Треба мати добрячі здібності ремісника. Чому, власне, моя серія «Тартар» не мала комерційного успіху? Тому що треба було зробити певні стандарти, які в українському суспільстві мали б попит.

— Тобто це взаємозалежний процес?

— Авжеж. Без суспільної потреби такий стандарт неможливо виробити. Те ж саме що камінці у воду... Українське суспільство не потребує жанру бойовика та образу сильної людини. Мій герой, не надто замислюючись, метелить ногою чи цідить в зуби або по шиї... Традиційно у нас питання так не вирішуються. В Росії інакше. Субкультура «мордобитія» у них накопичилась дуже сильна, тому є й попит на товар такого штибу. Він їм рідний. У нас люди більш інтравертні, а тому вирішення проблем саме таким шляхом викликає спротив.

— Дивно... Хіба в нашому суспільстві не популярні трилери? Телебачення ними переповнене, і глядач їх поглинає...

— Ні, кіно — то зовсім інше. На мою думку, до мистецтва воно не має жодного стосунку навіть у кращих своїх зразках. Це відеоряд, який легко зчитується. Перший раз подивишся, а вдруге — вже малоймовірно, незважаючи на силу-силенну «оскарів» чи «ведмедів». Інша річ — книжка. В Росії, до речі, найбільше продається жіночих романів. Далі йдуть детективи Марініної, Донцової... І взагалі, 70% їхнього книжкового ринку тримають жінки... Можливо, через те, що культурніше пишуть. Хоча, звісно, все висмоктують із пальця. Відсотків 15 іде на продаж бойовиків. Звєрєв: серія «Святий», Воронін: серія «Сліпий». Десь уже книжок сорок вийшло. Добре йшов «Скажений». Свого часу я стояв за книжковою яткою, тому добре знаю попит на цю продукцію.

— Ось ви казали, що в Росії за детективну справу беруться жінки, а як можна такі речі писати без досвіду?

— У всіх є якийсь досвід. Будь-який добрий детектив — це яскраві образи та характери. Жінкам не обов’язково описувати технічний бік стрілянини. Вони пишуть про стосунки між людьми. І це правильний підхід. Наприклад, він її покинув, а вона з помсти його «замовила»; він узяв та й втопив її песика, а вона ще більше розлютилася... Все дуже просто. Особливого досвіду не треба.

— Наскільки я зрозуміла, детективний жанр вас трохи розчарував... А що натомість? Чим тепер займаєтесь?

— Перекладаю з французької і пробую перекладати з голландської. В основному філософські праці. Бодріяра, Жерара Мере. Тепер працюю над книжкою Моріса Бланшо «Простір літератури». Дуже глибока і складна річ. Там кожна фраза має різні відтінки.

— А власні речі?

— Три роки тому написав роман «Тема для медитації». Ще на початку дев’яностих він мав вигляд різних начерків. Але я не мав права оформляти їх у самостійний літературний твір. Це роман про епоху. Про тридцять третій рік, про шістдесяті, сімдесяті, правозахисний рух, частково про війну в Югославії. Треба було, щоб минув певний час...

— Це публіцистика?

— Ні, це художня річ. Такого характеру романи періодично з’являються. Як от «Чорний обеліск» Ремарка, інші. Це коли людина розправляється з епохою і підбивають під нею риску. З віддалі часу краще видно містичний бік речей, подій, людей. Основне питання, яке я хотів порушити в романі, — це сплата боргів. Бо народ упав в амнезію. Скінчилася радянська епоха, і всі про все забули. У суспільній свідомості жах «тридцять третього» вже навіть не фігурує як факт. Коли я був дитиною, на селі ще все пам’ятали. Старі розповідали молодим, пам’ять не переривалася. За ці злочини треба ж сплатити! Насамперед — дати чітке визначення радянській системі. Це був просто окупаційний фашистський режим. Назвавши речі своїми іменами, можна апелювати до практичного вирішення. По-перше, люди, які були в партії, не повинні займати ніяких посад. Це принципово. По-друге, треба вести мову про заборону всіх партій лівого спектра. Де закон про люстрацію? Він і так був беззубий, а тепер його взагалі поховали. Кажуть, що не на часі... Але ж у кожному університеті, у кожній групі була людина, котра «стукала» органам. Уявляєте собі цю тьму мерзоти? А слідчі, які судили дисидентів? Це ж, по суті, була гестапівська організація. А ми забули про все це, списали на історію...

— До речі, ви погоджуєтесь із твердженням, що недавно на Майдані творилась історія?

— Думаю, що так. То є велике досягнення. Якщо народ чогось не хоче, він може сказати своє слово. Але якщо вже сказав «а», то треба ж продовжувати.

Але в нас із цим складно... В одного сучасного філософа я прочитав, що будь-які вибори апріорі, за своєю природою несправедливі. Тому що, хочеш не хочеш, під час виборчої лихоманки закон порушується завжди. Знаючи це, не витворюєш собі ілюзій. Як і з приводу інших важливих речей... Слід визнати, що людина сутнісно є самотньою. Ця формула стара як світ. Ще Діоген ходив зі свічкою серед натовпу в білий день, «шукав людину»... Сартр також говорив про абсолютну самотність людини. Ця тема хвилювала і Бердяєва. Цей філософ був у постійному пошуку, тому його погляди часто змінювалися. У праці «Я і світ об’єктів» Бердяєв писав, що, коли створювався світ, не було різниці між об’єктом та суб’єктом. Але сучасна людина сприймає іншу не інакше, як соціальний об’єкт. Тому спілкування в нашому світі неможливе. А справжня любов завжди трагічна...

— А якщо не трагічна — то, отже, не справжня... Так виходить по-вашому?

— Насправді такого висновку дійшов Бердяєв. Щоправда, не зумів пояснити чому... У того ж таки Бердяєва є думка, що Бог створив наш світ не просто визначеним та детермінованим абсолютно. Він створив людину, щоб вона відповідала на творчість Бога своєю творчістю. Свого часу я не стільки зрозумів, скільки відчув причину неприязні між людьми. Заповідь «полюби ближнього, як самого себе», не є простою для розуміння. Не може любити ближнього той, хто не любить себе. У ближньому людина бачить себе. Якщо людина принижує іншого, вона бачить приниженою себе. Вона себе не любить.

— У вашому віці, з життєвим досвідом за плечима, ви відчуваєте різницю між оптимізмом і песимізмом?

— Різниця стирається. На презентації мені казали, що моя книжка дуже депресивна. Навіть вжили такий термін, як маніакально-депресивний психоз. Нічого не вдієш, життя трагічне за своєю суттю, а світ абсурдний. Ми повинні сміливо підійти до цього питання, пропустити крізь себе, переосмислити. З часом, досвідом, віком ми повинні мінятися. Не можна заплющувати очі. Інакше ніколи не побачимо світла...

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій