преса

Автор: Олександр Броньовий
Видання: Голос України, газета ВРУ та інформпортал

Про літературу і «різних Мамардашвілі»

Олександр Броньовий, заслужений працівник освіти, газета «Голос України»
23 листопада 2001



Вважати себе літературним критиком дуже легко. Принаймні, набагато легше, ніж написати повість чи роман. На жаль, цією "нестерпною легкістю" останнім часом багато хто зловживає, паразитуючи на вседозволеності. Прикладом саме такого "літературознавства" стала стаття Михайла Бриниха "Цитатний рай і літературна травматологія" ("ГУ", 16 листопада 2001 р.), присвячена романові Любка Дереша "Культ" ("Четвер", N 13).

Очевидно, Бриних розуміє критику як безперервні кепкування та завуальовані (а часом і неприховані) знущання з текстів, які йому не сподобалися. Втім, усі його випади характеризує насамперед повна відсутність методології та фахового вміння аналізувати художній текст за усталеними літературознавчими нормами. От і виходить така собі суцільна "ненормативність", в якій немає місця для об'єктивності.

Мене особисто дивує, що такі автори, як Михайло Бриних, час од часу друкують свої нігілістичні опуси на сторінках поважних видань, дискредитуючи завдання і покликання літературної критики своїм упертим нерозумінням і небажанням пізнавати істинну таїну творчості. Внаслідок глобальної безвідповідальності такої "критики" простий читач, який звик вірити друкованому слову, замість інформації про цікаву прозову новинку одержує напівпристойну комбінацію з усіма знаної кількості пальців.

Особливо прикро, що це відбувається в наш час, коли скрутне становище українського книговидання, зумовлене відсутністю потужної державної підтримки, призвело до відчуження читача від українського слова. Варто лише поглянути на книжкові ятки, щоб зрозуміти всю глибину духовного занепаду нашого народу. Несмак у яскравих обкладинках заполонив ринок. Це зіпсуте зерно сіється і родиться на наших нивах. Але чомусь критики штибу Михайла Бриниха мовчать про це. Натомість обрушують свій сарказм та недоречну іронію на такі подвижницькі винятки, як, наприклад, журнал молодіжної літератури "Четвер", що вже протягом багатьох років плекає талановиту і національно свідому молодь.

Переконаний, що в Україні знайдуться гідні літературознавці, які не лише високо оцінять роман молодого і перспективного письменника Любка Дереша "Культ", але й правдиво розкажуть про нього якомога ширшій авдиторії. Адже актуальність твору – надзвичайно велика. "Культ" – це прекрасний зразок сучасної молодіжної літератури, створений талановитим автором, який тонко відчуває всі проблеми свого покоління. Завдяки йому й ми можемо краще збагнути всі небезпеки, що чигають на наших дітей та онуків. Дерешу вдалося надзвичайно гостро й без прикрас розповісти про найжахливіші недуги теперішньої доби – наркоманію, сексуальні збочення, відсутність чітких життєвих орієнтирів. І, що найприємніше, без зайвого моралізаторства та прикрас, зрозумілою для молоді мовою.

Головні герої роману, молодий учитель біології Юрко Банзай та його найкраща учениця Дарця Борхес, вступають у боротьбу з темними силами, які через свого адепта, сторожа Корія, прагнуть вивільнитися з вікового полону. Незвичні прізвища героїв – вельми вдалі метафори рішучості та мудрості, що їх належить виявити ще зовсім юним правдолюбцям. Містична лінія твору вражає прописаністю й алегоричністю. Поза сумнівами, в образі Великого Хробака автор зображує ту моторошну загрозу, що таїть у собі наркотична залежність. Звісно, важко боротися з ворогом, не пізнавши його. Тож і Банзай, і Борхес мимоволі провалюються в наркотичне пекло, щоби використати цей досвід для ефективнішої боротьби зі Звіром. Приємно, що автор не наголошує на антинаркотичному пафосі, ретельно вплітаючи його у міцно збудований пригодницький сюжет. Саме тому "Культ" більше впливає на підсвідомому рівні, що свідчить про його неабияку мистецьку вартість.

Бриних у своїй статті воліє ігнорувати це все. Його наче й узагалі не цікавить зміст твору. Принаймні, він не подає конкретних зауважень, обмежуючися поверховими й узагальненими закидами. Зокрема, щосили намагається переконати нас, що роман зшитий виключно з цитат, а тому, мовляв, не видно самого автора.

По-перше, хочу запевнити шановних читачів, що цитата – це не така вже велика проблема, як здається Бринихові. А його іронізування стосовно "двох зовсім різних Мамардашвілі" -не більше, як схоластика для неуків. Освічені люди, попри різні лектурні уподобання, завжди прекрасно порозуміються й жодні цитати їм не завадять. Що ж стосується роману "Культ", то його цитатність, по-перше, дуже тонка й ненав'язлива, а по-друге, цілком підпорядкована темі та ідеї твору, оригінальність яких неможливо поставити під сумнів. Більше того, певні культурні посилання, які дозволяє собі Дереш, надають романові саме тієї вивіреної інтонації та ігрової оболонки, що дозволяє йому ввійти в юнацьке сприйняття не з учительською указкою, а з приятельською посмішкою. Іншими словами, цьому романові молодь повірить більше, ніж сотням лекцій та повчань.

"Культ" – це роман-попередження, в якому автор намагається закликати своє покоління до здорового способу життя, спорту, радісного сексу та інших загальнолюдських ціннот. І не так вже важливо, якими засобами він послуговується: прихованими цитатами чи детальними описами наркотичних галюцинацій. Зрештою, що варто вважати за більшу проблему: дрібні недоліки певного художнього методу чи духовний занепад цілого покоління? Всі ці розмови про естетичну вартість, до яких Бриних вдається вже не вперше, – лише різновид літературознавчого дезертирства. Чомусь нині багато хто соромиться писати про вічні істини, про добро і зло, про любов і обов'язок. А це ж основні літературні теми – були, є і будуть! Незалежно від того, чи ти постмодерніст, чи традиціоналіст. До речі, один із великих здобутків Дереша -це впевнений фінал роману, в якому добро таки перемагає зло, хоч і після смерті. А любов, відповідно, не вмирає.

З-поміж численних перекручень та інсинуацій, до яких вдається Бриних, найбільше мене обурило його блюзнірське бажання зарахувати "Культ" до числа розважальних одноденок і цим, знову ж таки, ввести читача в оману. Крім уже зазначеної проблематики, Любко Дереш у своєму романі гостро й заслужено критикує систему середньої освіти в Україні, яка, що гріха таїти, й справді далека від досконалості. В образі пана Андрія, директора навчального закладу, де відбуваються основні події, прочитується і злочинна байдужість до дітей, і те дешеве загравання, яке нині модно видавати за демократизм, у стосунках з колегами, і зловживання своєю педагогічною владою. Та й інші викладачі у "Культі" – аж ніяк не ті люди, яким можна довірити майбутнє України. Серед них причаїлися амбітні графомани, ненависники тварин, збоченці та маніяки. Таке гіперболізування містить значно більше підтекстів, ніж звичайнісінька нелюбов учня до школи та викладачів. Зрештою, на їхньому тлі вигідно вирізняється вчитель біології Юрко Банзай, якому вдається швидко встановити контакт з авдиторією, завоювати довіру дітей. Це – той ідеальний педагог-друг, до якого можна звернутися за порадою і сподіватися на ефективну допомогу. На жаль, йому доводиться практично самотужки протистояти інертному та зловісному педколективу та почуватися "білою вороною", як це, на жаль, часто трапляється і в житті. Безперечно, роман Любка Дереша можна й треба критикувати. Є в ньому очевидні слабини й недоліки. Трохи ріжуть око грубі слова та, даруйте за каламбур, сцена розрізання ока. І взагалі, насильство наприкінці роману справляє просто моторошне враження. Але це – лише суб'єктивні зауваження, що в цілому не позначаються на цілісному сприйнятті роману. Натомість якщо й має він якусь "найбільшу проблему" – так це різних нездалих інтерпретаторів, для яких уже давно "слова втратили зміст".

Від редакції. Уявляємо, як колеги-освітяни дивитимуться на добродія О. Броньового, котрий осмілився похвалити роман "Культ"! Ах, як шкода, що не можемо подати у нашій газеті бодай уривок з цього роману (бо лексика його юних героїв вельми не схожа на парламентську). Втішає одне: коли роман вийде окремою книжкою (а так воно скоро й станеться), то наші читачі будуть хоч трохи підготовлені до цієї літературної бомби – завдяки добродіям Броньовому та Бриниху.