преса

Автор: Михайло Бриних
Видання: Голос України, газета ВРУ та інформпортал

Цитатний рай і літературна травматологія

16 листопада 2001

Часопис "Четвер", кожне число якого круто називається "проектом", уславився двома штуками: максимальною залежністю змісту від смаків Іздрика (редактора журналу) і незбагненністю літературних уподобань того ж таки Іздрика. Саме тому кожен помітний дебют у феноменальному івано-франківсько-львівському виданні можна затаврувати продакшеном штибу "виготовлено за технологією Good Іzdryk Іnc. & Postmodernіzm Ltd." або ж "wrіte by Chetver". Не варто вважати за виняток і оприлюднений у тринадцятому числі "Четверга" роман Любка Дереша "Культ", що став типу як приємною несподіванкою року і типу як літературним відкриттям. Його варто вважати за публічне проголошення
нового дня в українській прозі, тож журнал, відповідно, вже строго став "П'ятницею".

Кожен, хто прочитує цей роман, неодмінно каже: "Ого!". Дехто вдається до ще екзальтованішого "ого-го!". Такої гучної одностайності не було від древніх часів, коли ще "Сучасність" труїла національну свідомість Андруховичем.

Як модний чувак (чисто в літературному смислі), я теж долучився до "Культу" Дереша. Долучився, значить. Потім, звісно ж, прочитав. Прочитав, а потім узявся осмислювати. І осмислив такі штуки.

Фішка перша. Протягом 90-х років минулого, хоч як важко це вимовити, століття в українській прозі жоден т. зв. дев'яностник нічого резонансного не написав. Наче й не було молодої шпани. А та, що активно була, все віршами народ балувала. Тим часом важка артилерія вісімдесятників подалася в есеїстику або в Америку лекції читать. От і дожилися до того, що просунута та ще й україномовна студентська молодь, яка з кожним роком просувається дедалі глибше, залишилася без модної прози. Цю дірку протягом останніх двох років намагалися завалити всі, кому свербіло. І представники ще тої, нині
лекційної, генерації, і навіть ще досвідченіші, а тому відірваніші від юної субкультури письменники. Найкращі з цих намагань хоч і влучали подеколи в мішень, проте переважно в молоко. А все тому, що не може хоч і кльовий, проте світоглядно портвейновий чувак пролізти крізь мерехтіння синтетичних вушок, які розширюються до вселенських масштабів і звужуються до атомної непомітності у ритмі, в якому тричі обкалявся би самий крутий Паганіні. Іншими словами, покоління, чиї старші брати і сестри обрали пепсі, вже не доганяє проблематику основного масиву найактуальнішої сучукрлітератури.

Фішка друга. Будь-яка субкультура всмоктує кайфи своїх попередниць, проте прагне ще вищої досконалості, ще потужніших задоволень, ще більшої швидкості. Вісімдесятники викайфували вітчизняний постмодернізм. Дев'яностники самозречено його нахвалювали і строчили кандидатські дисертації, досі не прокашлявши, як раніше казали, "свого слова". Дереш, як передтеча "обнуленого" покоління, не пропонує "нового шляху", кладе на шанс промовити "своє слово", натомість дистилює й конденсує вже сформований канон українського постмодернізму. В сенсі концентрації він переплюнув Андруховича & маленьку компанію. Він досягнув 100% насиченості власного тексту іншими текстами, майже дорівнявшись до майстерності автора сценарію "Шалених псів".

Фішка третя. "Культ" – один із дуже небагатьох сучасних романів, які покликані стати популярними протягом найближчого часу. Звісно, у певній, як пишуть міліцейські газети, віковій та соціальній групі. Принаймні прикра доля "інтелектуального бестселера" йому не загрожує.
But... Роман Дереша, попри всі свої безперечні та категоричні чесноти, має один дрібний, як на наш час, недолік. У ньому живе і квітне відсутність автора, себто творця (без жодних великих літер та іншого пафосу). В багатьох інших постмодерних книжках цей нюанс жодним чином не сприкрює сприйняття.
Натомість у "Культі" автора бракує дуже гостро. Є упорядник, є редактор, є компілятор і просто класний хлопець Любко Дереш, який захотів себе потішити та інших розважити. Для цього він злив у один файл кілька десятків авторів, але в останню мить... забув додати витяжку з самого себе. Забув вставити свого міксера в цю мішанину кольорів, смаків, запахів та звуків і збовтати її трохи до утворення однорідної маси. "Культ" – це сумлінний конспект, написаний відмінником. У ньому, крім лекцій поважних викладачів, є чимало власних коментарів, зауважень, реплік та іншої замріяної графіки на полях.

Але це всього лише конспект лекцій. Сучасна культура заперечує мій дивний сум: вона роздає копірайти легко й невимушено.

Втім такого сумного сприйняття новоукраїнської романістики можна легко спекатися, якщо розглядати конструкторську прозу в електронній термінології. Читач "Культу" мимовільно уподібнюється до юзера, що зайшов у якийсь інтернетівський форум чи клуб знайомств. Там висить тєлєга Дереша, в якій він розлого і сумлінно оповідає про власні уподобання. Там таки – адреса його сайту. Варто клікнути – і ти опиняєшся у світі прочитаних ним текстів, переслуханої музики, переглянутих стрічок: всі вони підвішені тут, все можна скачати.

Отже, переказувати зміст "Культу" – однаково що розповідати про наповнення якогось сайту та його дизайн.

Читання цього тексту – це процес упізнавання зашитого в ньому начиння, який для багатьох становить повноцінне задоволення. Ти наче береш участь у програмі "Угадай мелодію". Тільки руками вимахує не Валдіс Пельш. Іншими словами, найбільший кайф цього роману збігається з його найпомітнішою
проблемою. Два в одному. Нині це круто.

"Культ" змушує досвідченого читача остаточно визнати, що цитата як універсальний художній метод – це травматологічна проблема. Почасти вона відкидає нас у тьмутаракань безплідних балачок про естетику і філософію постмодернізму, але наразі й без нього можна обійтися.

Цитатність сучасного світу приголомшує. Дежав'юїзм дедалі частіше змушує нас перелякано витирати піт з чола: десь я це вже чув, десь я це вже бачив, десь я це вже читав – сумніви не лише тривають і помножуються, але й остаточно дискредитують пам'ять, сіють зерна амнезійного світовідчуття. З такими темпами скоро доведеться повірити у теорію перевтілення душ.

Йдеться про дуже просту штукенцію: колись слово мало вартість. Плюс – слово передбачало абсолютну відповідальність. Втрата цих смислів у сьогоднішніх реаліях – запорука успіху зовсім іншої культури, яка задовольняється паразитуванням на втрачених смислах. Ми можемо до безтями паплюжити сучасну
культуру – і в цьому не буде жодного сенсу. Ще менше потреби ми відчуваємо у позитивному обговоренні сучкультури, розсипаної скрізь і, відповідно, ніде. Цитата м'яко викрадає у нас право на оригінальне мислення, ба навіть право вважати своє мислення оригінальним. Але ж і в дев'ятнадцятому столітті любили вислів Еклезіяста про те, що "немає нового", одначе ж це ніяк не заважало творити "нове" ("безцитатне" у теперішньому трактуванні).

Сьогодні страшно роззявити рота – обов'язково висловиш щось висловлене. Звісно, за умови, що поруч знайдеться той, хто тобі на це вкаже. А практика посвідчує, що таких ловців -тьма. Кожен з нас із задоволенням вхопить ближнього за язика.

Спілкування на цитатному рівні зроджує одну химерну перспективу: глобальне поширення надшвидкісних комунікативних схем, в яких основними мовними одиницями стануть цитати. Відповідно, традиційний (панівний поки що) спосіб комунікації легко звинуватити в надуживанні лексичними зусиллями. Така утопія вельми плідна в одному: всі все розумітимуть, "не докладаючи зайвих зусиль". Власне, наближення доби безпросвітного комфорту запевняє, що будь-які зусилля
- зайві.

Анекдот про "Анекдот номер п'ять" вже не викликає сміху – радше постає в сучасності як сумовите пророцтво.

Після того, як відшумів балабановський "Брат-2", один мій товариш розповідав таку історію. Їде він у маршрутці. Водій – наче вискочив із цієї стрічки: ті ж несамовиті монологи та крики-вигуки, адресовані іншим водіям і перехожим, які всуціль "казли і барани". І ось, при виході, один із пасажирів озвучує вже хрестоматійну репліку з того-таки "Брата-2": "А у вас, случайно, нет брата в Москве?" Частина пасажирів слізно регоче і втаємничено перезирається, інша -знизує плечима. Миттю відбулося розшарування народу на якісь "розуміннєві" касти. Власне, щось схоже нині відбувається і в царині
есеїстики та літературної критики: всі балакають різними мовами, бо експлуатують вкрай індивідуалізовані культурні посилання. До того ж цитатний передозняк зумовлений ще й неймовірним нашаруванням безперечних авторитетів, перелік яких кожен формує для себе сам. Тексти аж так рясно нашпиговані підспудними киваннями на "авторитетів", що уповні збагнути, розшукати, встановити автора іноді стає важкувато. Де автор тексту? Що він хотів сказати? Саме він, а не який-небудь Мамардашвілі, уламками чиїх конструкцій засіяне авторове напружене мовчання. Ці запитання все частіше доводиться залишати без відповіді, адже навіть у тому разі, якщо ви можете компетентно подовбатися в спадщині Мамардашвілі, залишається ризик (надзвичайно високий), що у вас і в автора статті – два зовсім різних Мамардашвілі.

Така от біда.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій