преса

Автор: Катерина Холод
Видання: Друг читача, портал

Павутина меланхолії

Олексій Геращенко. Лише секунда: роман. – Л.: Кальварія, 248 с.

Цей роман прагне бути великою притчею, в якій сенс людського буття постає як щось мінливе, примарне і завжди недосяжне. Але очевидно, що фундамент твору «Лише секунда» має бути більш ґрунтовним, аніж лише хвилюючі тумани метафізики. Та ними автор Олексій Геращенко дійсно намагається спокусити читача. Так, в головному герої роману майже кожен з нас може знайти своє відображення. Мешканець великого міста. Середній вік. Роздуми. Є досягнення, є і перемоги. Є бажання, є свідома відмова від нових потрясінь і хвилювань.

Зрештою в «Лише секунді» постійно фігурують роздуми про те, який життєвий вибір ми робимо кожного дня. Бо мабуть тільки суцільно наївна людина вважає, що в цьому світі можлива по-справжньому оригінальна біографія. «Відсотків із дев’яносто дев’ять з того, що ми називаємо життям, люди насправді не живуть. Бо все іде за сценарієм» – бідкається головний герой. Навіть таке поняття як самотність у великому місті він ставить під сумнів: «Раніше було більше можливостей для справжньої самотності. Зараз ти залежиш від усіх: сусідів, ЖЕКу, людей в магазині, людей, які платять тобі гроші, людей, які щось роблять, щоб ти міг увімкнути світло, проїхатися в трамваї і таке інше».

Так, тепер майже неможливо усамітнитися красиво, з рафінованою вишуканістю. Усамітнитися як мрійливий дикун. Навіть коли ти чоловік, що винайняв квартиру в старому будинку на вулиці Гоголівській, як це зробив Андрій, головний герой роману «Лише секунда». Навіть там, у пустому помешканні, тебе наздожене чиясь історія, доля і черговий висновок про примарність нашого буття. У випадку Андрія це був щоденник, який він знайшов у своєму новому житлі. «Це мій щоденник. Моя можливість поговорити чесно з собою. Перший рядок відразу заворожив Андрія, а разом з ним і читачів. Очевидно, що автору було б нецікаво просто оповідати про читання загадкового зошита. Тому він намагався додати до роману традиційний спеціальний ефект: балансування між реальністю і вигадкою.

Завдяки цьому читач неодноразово буде сумніватися, на якому ж боці знаходиться головний герой: реальному чи ілюзорному. Хто справжній автор щоденника? Хто є жіночим ідеалом Андрія (обери з варіантів – Мадонна, Сальма Хайєк, Анджеліна Джолі чи Скарлетт Йоханссон)? Кого мучають думки, які притаманні людям середнього віку? На кшталт цій: «От що я йому скажу? Працюю, одружений, їжджу на кредитній машині за місто на вихідних. Влітку до Криму, взимку у Буковель на лижі. В Туреччину наступного року поїдемо. Приходжу додому і дивлюся реаліті-шоу по телеку. Донька в садочок ходить. І так мені тоскно і сумно стало. Ніби хтось замість мене цей стандарт намалював і продав мені його. А хіба про це ми тоді, сидячи на лавочці в парку Пушкіна, мріяли?» На цих сумнівах і рефлексіях побудований увесь роман, що уособлює собою павутину меланхолії. В неї легко потрапити читачу мрійливому, якого лякають застиглі життєві сценарії.

Джерело