преса

Автор: Микола Княжицький
Видання: Еспресо tv

Ірма Вітовська про спектакль «Оскар і Рожева Пані»

Ірма Вітовська. Мистецтво заради дітей, яких не бачать


Акторка Ірма Вітовська у програмі Еспресо.TV «Вечір з Миколою Княжицьким»
про спектакль «Оскар і Рожева Пані», який поставлено з метою допомоги
хворим дітям, про надважливість привернення уваги до
паліативно-хоспісного руху в Україні та культурну реформу.

Остання вистава, яка вразила Київ і багатьох українців "Оскар і Рожева Пані". Розкажіть про цю виставу: як народилася ця ідея, про що вона і чому народилася?

Я почну з ідеї. В 2011 році я долучилася до руху "Стоп біль", це паліативно-хоспісна допомога, потім я увійшла до правління "Ліги миру". І так я вже стільки років долучаюся до паліативно-хоспісного руху. Це допомога паліативним пацієнтам, а також хоспісним. Це дві різні категорії. Хоспіс – це люди, які мають вже обмежений термін життя, а паліативний – розтягнутий у часі, пацієнту потрібен окремий догляд, який цей час розтягує.

Якщо говорити простіше, то паліативний – це в основному онкологічні хвороби…

Не тільки: ВІЛ-інфіковані, різні хвороби неврологічного складу.

Тобто це хвороби, які не піддаються лікуванню, але людина може якийсь час із цими хворобами жити.

Так. А хоспіс – тут уже ми знаємо, що всі шляхи пройдені і просто вже підтримка терапевтична йде. Я не буду казати причини, в мене є на це свої особисті причини, чому я долучилася.

На жаль, більше половини нашого населення мають свої особисті причини. Тому що кількість смертей від онкології і багатьох інших хвороб величезна. І я це пережив із моїм батьком, з моїми близькими.

Ну в нашому колективі "Оскар і Рожева Пані" в багатьох мабуть така історія. Тому що в Ростислава – режисера – така трагедія в житті, в Єрмоленка така, тобто всі люди, які долучилися, вони не випадкові.

Тому тоді в 2011 році ми робили "Стоп біль", записували на Youtube ці ролики про доступ до знеболювальних українцям взагалі. А далі я, поринувшись в цю проблему, вийшла на велику дитячу трагедію. І це сильно вибило грунт з під моїх ніг. Я не могла вже з цим спокійно жити, знаючи, що такі цифри ми щороку фіксуємо, цих дітей, які не мають доступу до нормальної якості життя.

Я зробила собі таке філософське обгрунтування шляху, що якщо ми не можемо продовжити життя, то полегшити ми зобов’язані, тобто як суспільство.

Мова йде про хворих дітей, яких вилікувати неможливо, але які в цей період продовжують у принципі нормальне життя, просто ця хвороба є в них, і зрозуміло, що вони не проживуть так довго, як усі.

Так. При народженні ми фіксуємо, коли є такі діти, що вони не проживуть середній вік. Є діти, які і до двох років помирають. А що таке знеболення для таких дітей? Що таке біль?

Але проблема не лише в болю. Я так розумію, що ця вистава швидше про психологічне сприйняття життя і смерті.

Смерті. Власне це було пунктом. Мотивація мого долучення – це було довести, що смерті немає і ставитися треба до неї як і до народження. Тому що ми адекватно ставимося до пологових будинків. То чому ми погано ставимося до закладів, де полегшують страждання. І ми повинні не боятися заходити в ці заклади, щоб люди які там, не відчували себе ізольованими.

Я неодноразово була в таких закладах. Перший раз, звичайно, це дуже важко, але це інстинкт спрацьовує в будь-кого з нас, що ти стикаєшся з тим явищем, але потім, коли смерть стає ну, так як до наших хлопців на Сході – вони роблять свою роботу, вам стає легше жити.

Цікаво. Бо ми в більшості своїй - християни, і християнські релігії кажуть, що нібито смерті не повинні боятися.

Так. Це залишок сумнівів, які система залишила нам. Смерть – це сакральне явище, таке саме важливе, яке дано нам, і не треба її боятися. Вона може статися завтра не завдяки хворобі, з будь-яких незрозумілих причин.

Я коли дивився цю виставу, я майже всю виставу проплакав, я себе стримував, і цікаво, як люди її сприймають. Очевидно, що це мистецтво, тому що Ви блискуче граєте і блискуче грають ваші маленькі актори – діти, інші актори. Сучасна режисура, не схожа, можливо, на сучасний український театр. І це дозволяє легше це сприймати. Але чи будуть люди на це йти? Все ж таки, мені здається, наші люди звикли бачити таку просту розвагу в театрі, в шоу. Ну і Ваша героїня, власне, ходить і пропонує всім розваги. Просто вона в житті раптом опиняється в такій ситуації, коли вона змінює себе.

Ми зробили це свідомо. Це Ростислав Держипільський, я вважаю його одним з найпотужніших режисерів свого часу. Я дуже пишаюся, що він є мій друг, мій однокурсник. Для мене його дружба цінна і я дуже рада, що ми зробили цей спільний проект. Я вважаю, що Івано-Франківський театр, я можу це сказати, є одним з найкращих театрів на сьогодні в Україні.

Я дуже раджу подивитися "Енеїду" його. Це надзвичайна вистава, тим більше про АТО. Ростислава два рази подавали на Шевченківську премію. Україна має цю виставу побачити. Це справді нові, потужні технології.

Бо ви знаєте, вся ця архаїчна наша театральна історія на три години, вона дуже не цікава на сьогоднішній час як для нового, інтегрованого в інформаційний простір покоління. Вони не йдуть в театри. Вони йдуть до Богомазова, до Троїцького, до Жеркова, до нових. Я просто сама йду. Бо без культурної реформи стагнація невід’ємна. Ми будемо шукати шляхи інших майданчиків, ми будемо прориватися.

Зараз ми до цього повернемося, хотів ще раз запитати Вас: люди не будуть боятися йти на таку серйозну виставу?

Квитків нема. До 25-го в Франківську, це "сарафанне радіо". Вже не сайтах на 2-ге квитків нема. Тобто це тільки Facebook.

А в Києві?

Ми приїжджаємо 2 числа і граємо в Києві. Граємо 21 грудня. Будемо протягом року грати. Ми все будемо робити, щоб ця вистава тривала.

Ну це ж була Ваша ініціатива? Ви звернулися до режисера?

Ну як – це був шлях такий, дуже цікавий. В 2012 році фонд "Краб" зробили на Лаврській виставку "Діти, яких не існує". І я там була. Дуже мало людей це відвідує. Ну і я в 2013 році запропонувала робити цей проект "Оскар і Рожева Пані". Це найкращий твір, який драматично розкриває тему паліативну про дітей у світі, як на мене. Я запропонувала, отримала добро від фонду "Відродження", потім ми через події в країні відклали це, і в березні цього року я отримала "зелене світло".

Ну і я вже загорілася, почала шукати настрій. Настрій – це звичайно музика, візуалізація. І от у мене був диск всіх концертів "Океану Ельзи", і я прослухала ці концерти, і оця "Ночі і дні" прозвучала для мене інакше. Я натиснула на машині "стоп" і стояла п’ять годин, я кожне слово прокручувала в голові, я знала, що це буде у фіналі, що той момент буде в тому місці. Я не ставила виставу, це не моя парафія, це вже режисер, але я вже відчувала, яка вона хоча б приблизно має бути. Ростислав вже мене відчув, зробив її як конструктор. Йому сподобалася моя ідея фіналу, в мене не було початку, всієї вистави, це все Ростислав Держипільський.

І я поїхала до "Океану Ельзи", вони дуже швидко мені дозволили цю річ.

Ви там головну роль граєте, Ви ще і продюсер.

Виходить організатор скоріше. Бо продюсер – це трошки інше. Отже, в мене є майже бюджет, який мають затвердити. В мене є музика і я. Більше нічого в мене нема. І Ви знаєте, випадково Господь, коли благе діло, він посилає людей. Ми сиділи в компанії з Андрієм Єрмоленком (художником. - Ред.), і він якось так каже, ще ніхто не знав про цей проект, що є в нього мрія зробити якусь таку історію в картинках, хлопчика хворого, до якого нянька ходить… я кажу: давай завтра зустрінемося. Я на завтра йому витягую всі карти, ми сідаємо, і він мені розказує дитячими малюнками. Я кажу: Андрій, ти вирішив концепцію вистави. Світ анімований дитячими малюнками Оскара, що він бачить? Вікно, парк, який змінює ніч, день.

А от сценографію з цими всіма ефектами…

Це Ростислав.

А щось таке ще є в Україні?

Ні. Це вперше в Україні.

Мені так сподобалося, це так сучасно.

Ми вперше в Україні зробили це, і я це не боюся сказати – поєднання двох жанрів на сцені – театру і анімації.

Це така мультимедійність, це не лише анімація.

Так. Ну 21 сторіччя, 20-ті роки. Можна! Якщо є ідея, концепція, тверда група, спайка – все можливо зробити.

Давайте про "Сталкерів" поговоримо. Для Вас дуже важливо було, щоб Ваші знайомі, друзі теж подивилися цю виставу, і це теж соціальна вистава. Це таке Ваше амплуа чи покликання, якось у Вас це прокинулося? Ну глядачі Вас пам’ятають з "Лесі і Роми"…

Ну це культовий і хороший продукт, я пишаюся ним.

Прекрасний серіал, і Вам скажу, що все, що знімається після цього – не є кращим…

Я Вам кажу - команда. Команда, яка буде втілювати продукт. Дуже важливо носії мови. Не можна україномовний продукт запускати не з носіями, які навіть не мовчать українською в кадрі. У Ларинкова була проблема, але які він зробив над собою кроки! Він просто кожного дня вивчав все це, те, що не є в тексті.

Слухайте, ну чесно, не пам’ятаю жодного українського ситкому, який би зрівнявся.

Ну я не можу такого казати.

Давайте повернемося до "Сталкерів". Павло Ар’є, драматург, за твором якого це було поставлено. Ви теж хотіли якийсь меседж донести? Для Вас теж була знаковою вистава?

Ви знаєте, що акторська професія дуже залежна від розподілення, від бачення тебе тут так чи інакше. Я не можу жалкувати про ті роботи, які в мене, в "Четвертій сестрі", "Маринований аристократ". Але це все очікуване від мене, це все я вмію робити. Я ніколи не вмію просити, мені ніколи чомусь не давали український архетип. Ну європейський якийсь там давали. І коли мені Стас Жирков приніс п’єсу, я, прочитавши її, зрозуміла, що це є той матеріал, на який я, може, чекала. Звичайно, я не думала, що це буде такий вік… Але тут мені підсвідомість сказала: Ірма, це ще акторський здобуток – зіграти 86-річну без гриму на камерній сцені.

Усе ж таки "Сталкери" - це така дуже соціальна річ про наше сучасне життя, про Чорнобильську зону…

І я зрозуміла, що тут можна сказати, про цю зону, оцю зону, яку ми поміщені. Трагедія Чорнобиля розростається в трагедію цілої нації. Це зона, в якій ми опинилися, "домайданний період", скажімо так, з якої ми ще не вийшли. Так, ми ще колупаємо ці всі проходи, але треба ще це все розривати. Це дуже філософський твір, тут дуже багато пластів, тут метафізика українська, жінка українська, тут трагедія історична.

А такої хорошої сучасної української драматургії багато?

Ні.

Чому?

Мало імен ще, на жаль. Немає мотивації. Без культурної реформи не з’явиться драматургія, не з’явиться багато потужних режисерів. Будемо втрачати культурну молодь…

Що таке культурна реформа? Я знаю, що Ви є ідеологом прийняття закону про меценатство і залучення меценатських коштів…

Так, але цього мало. По-перше, я проти штатних театрів, а за майданчики.

Але ж є суспільство, де співіснує і перше, і друге...

Є, але це не означає, що це повально все. Тобто це має бути якийсь один. Але я проти штатного розкладу, за усунення митця від влади, бо будь-який митець – це амбіції, за його здатність конкурувати. Поставити такі умови, щоб конкуренція була як правила гри. Ми повинні змінити цей наш "постколоніальний синдромчик", тобто "бути квіткою на полонині" я називаю це. Це дуже нам заважає рости. Мій конкурент – це не той, хто хоче зробити мені погано, це моя сходинка, я повинна сидіти і казати: ну зробіть мене хтось, о, є, фух, молодець, круто, ось куди я маю піднятися і піти далі. А у нас тяжіння йде до того, що "Хто це? А! Вбити!". Ну це комплекси, рабство. От Америка працює за конкуренцією, подобається тобі це чи ні.

"Сталкери" для Вас знакова вистава і "Оскар та Рожева Пані" знакова?

Ну вона вийшла знаковою, я туди вкладала інші меседжі. Для мене було головне – пробити законодавство для цих дітей, вплинути, відпрацювати, емоційно зробити виставу.

Це такий принцип лобіювання через виставу, скажу я Вам.

Ну так.

Яке законодавство ви хочете пробити?

Паліативно-хоспісним дітям. Дати право офіційно реєструвати дитячі знеболювальні – пластирі і сиропи, які не виготовляють у нас. Це перше. Друге – це виїзні бригади, волонтерський, філософський підхід.

Ну одна справа – зміна психологічного ставлення до цих дітей, інша – зміна законодавства.

Звичайно. Потрібно це підтримати на державному рівні, я думаю.

Ви собі вже намітили наступний такий крок, який би був для Вас знаковим, як для актриси?

Є в мене одна ідея, ми зараз над нею працюємо. Дуже потрібна ідея, ми хочемо зробити один проект. Я не буду казати, бо Україна, на жаль, ще не готова до конкуренції, тому я не буду казати. Це театральний проект.

Ви відмовилися зніматися в російських серіалах.

Так. Я допускаю, що я можу зніматися в російськомовному форматі, але в повністю нашому, який ми можемо продавати. Є ринки, Казахстан наприклад, які можуть купляти російськомовну продукцію. Це моя позиція – жодного росіянина, який себе дискредитував, моєї ноги там не буде. Хай вибачають мене ті росіяни, які, на жаль, потерпають і морально нас підтримують.



Джерело: http://espreso.tv/article/2015/10/17/irma_vitovska_mystectvo_zarady_ditey_yakykh_ne_bachat

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій