що таке "кальварія"?преса
Автор: Євгенія КононенкоВидання: Ізборник
Співоча душа України (Маруся Чурай, Леся Українка, Ліна Костенко)
Перш ніж говорити про нечисленних героїнь в українській культурі, погляньмо, які жінки взагалі потрапляють до числа героїнь. Це перш за все (якщо розглядати проблему хронологічно) біблійні героїні-спокусниці (Юдиф, Есфір), що прислужилися своєму народові, так чи інакше використовуючи свої жіночі чари. . Це християнські святі-великомучениці (Варвара, Катерина та багато інших святих осіб). Це жінки-правительки (Елизавета Англійська, Марія Стюарт, російська імператриця Катерина II). Це жінки-воїни — від легендарної Лесбії та історичної Жанни д’Арк — до телевізійної «Ксени — принцеси воїнів». Чимало культур має за національних героїнь жінок-дружин, тобто таких, що прославилися героїчною відданістю своєму чоловікові і його справі.А які жінки увійшли до українського культурного іконостасу? Українська державність як «Військо запорізьке», на відміну від спадкової монархії в інших державах, виключала появу жінок-правительок як таких. Щоправда, робилися спроби героїзації мудрої київської княгині Ольги — Ігоревої вдови. Та в українській масовій свідомості ця жінка існує як видатна і відома, але не улюблена героїня. Не створила українська культура й образу Прекрасної Дами, такої собі Лаури чи Беатріче. Важко пригадати й образ жінки — героїчної дружини, такої собі «княгині Волконської’». Невеличка множина правдивих українських героїнь, яких любить і шанує український народ, входить до більшої множини «м’ятежних інтелігентів», до якої, з огляду на сакральність літератури як головного українського культурного медіума, належать переважно поети та письменники.
Втім, твердити, що жінка в українській культурі — героїчна, і, відповідно, узагальнена українка хоч трохи, а героїня, не зовсім вірно. За народницькою ідеологічною традицією жінка — це покритка, безталанна, наймичка, бурлачка, і такий імідж простої українки, творимий українською літературою, настільки стійкий, що його рецидиви присутні в культурі й досі. «Доки буде жити Україна... доти йтиме полем Катерина» (головна Шевченкова покритка) — писав поет 60-х pp. Леонід Кисельов.
А за Євгеном Маланюком, Україна взагалі є ґвалтованою-перегвалтованою полонянкою, яка ніяк не дасть лоно законному чоловікові. І на противагу таким уявленням про жінку, як істоту нещасну й несамостійну за визначенням, у жіночій творчості кінця XIX — початку XX століття, а особливо — в творчості Лесі Українки, активно постає образ жінки — /235/ правдивої героїні. Власне, саме тоді сформувався імідж українки, яка є не лише дружиною, матір’ю, берегинею домашнього вогнища.
В українській культурі сакральна не лише література (а особливо поезія), сакральна її «праматір» — народна пісня. Україна — пісенна нація. Душа українського народу — то його пісня. Мова українська — пісенна, «солов’їна». «Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине». Українські пісні лунають в усьому світі. Співучі голоси України — то є гордість рідної землі. Список подібних штампів «пісенної» тематики, що стійко увійшли до повсякденного вжитку, можна продовжувати. «Пісенна Україна» — то є стійка метафора, яка перетворилася на стійкий стереотип. Цілком природно, що однією з нечисленних народних героїнь України є легендарна авторка народних пісень Маруся Чурай.
Не є встановленим історичним фактом, що на вкраїнській землі в першій половині XVII століття жила народна поетеса і «піснетворка» Маруся, яка палко любила Гриця, а потім отруїла коханого, коли той посватався до іншої дівчини. Але беззаперечним є той факт, що український народ сприйняв Марусю як цілком реальну особу. Про своє життя Маруся розповіла у піснях, що їх сама склала, або в тих, що їй приписують. Найвідомішою з цих пісень є «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», де й оповідається історія нещасливого кохання Марусі та Гриця. Ця пісня протягом сторіч співається українським народом. Кожен, хто знає українську мову, обізнаний зі словами та мелодією народної пісні «Ой, не ходи, Грицю», яку можна вважати первинною міфічною нарацією про Марусю Чурай.
Наукових досліджень про Марусю Чурай нема. Про неї пишуть письменники і поети, а не історики, які звикли спиратися на документи, а не на емоції й народні перекази. У 1967 році видано масову брошуру (наклад 40,000) «Дівчина з легенди. Маруся Чурай», де вміщено зібрання народних пісень, що приписуються нашій піснетворці. В коротенькому передньому слові до збірки Михайло Стельмах писав: «Три віки ходить пісня Марусі Чурай по нашій землі, три віки любові вже подарувала дівчина людям. А попереду — вічність, бо велика любов і велика творчість — невмирущі». В розлогій післямові упорядника Леоніда Кауфмана робиться спроба наукоподібного осмислення постаті героїні. Але саме з цього тексту стає зрозумілим, що документів, які свідчили б про існування Марусі, взагалі немає. Є тільки народні перекази, (які, втім, також не зафіксовані фольклористами) і самі пісні. Але, як вважає Л. Кауфман, народ вкладав у фольклор всю свою душу, і тому нехтувати усними переказами не можна.
Такі легендарні герої, як Маруся Чурай, належать до числа тих, про кого кажуть: якби їх навіть не було, їх би неодмінно вигадали, настільки повно в їхньому образі сконцентрувалися певні народні уявлення. Існує /236/ розповідь (хоча й не відомо, звідки вона взялася) про подальшу долю Марусі. Ця історія береться за основу письменниками й поетами при розробці їхніх версій життя Марусі. Дівчина не тримала в таємниці свій злочин. Намагалася втопитися, її врятовано. Потім Марусю притягнули до суду, який визнав винною й засудив до страти. Але за наказом мудрого гетьмана Богдана Хмельницького дівчину помилувано, зважаючи на ратні подвиги її батька Гордія Чурая, про які складено народні думи й пісні. Л.Кауфман навіть наводить «реконструйований» ним самим Універсал Б. Хмельницького про помилування М.Чурай, компілюючи його текст з двох «поважних» історичних джерел — повісті А.Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо» (1839) та повісті А.Шкляревського «Маруся Чурай» (1877): «В розумі ніхто не губить, хто щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, в пам’ять історичної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала».
Але серед відомих історикам універсалів Богдана Хмельницького нічого подібного нема. Можливо, як пише той самий Л.Кауфман, то був не офіційний наказ, а приватне розпорядження гетьмана. Якби такий документ існував, він би зберігався в канцелярії полтавського суду. Але «оскільки фонди Полтавського обласного архіву в період «Великої Вітчизняної війни і тимчасової окупації Полтави гітлерівськими загарбниками були значною мірою знищені, зараз немає жодної можливості відновити втрачені матеріали».
У 1972 році книжку «Маруся Чурай. Дівчина з легенди» перевидано, при цьому післямова Л.Кауфмана зазнала деяких змін. Вилучено згадку про сумнівний універсал, який, мабуть деякі простодушні читачі сприймали, як історичний документ...
Зате додано буцімто нещодавно записану самим Л.Кауфманом раніш невідому народну баладу, схожу за сюжетом на «Ой не ходи, Грицю», — як іще один доказ реального існування Марусі.
Втім, народній пам’яті не потрібні історичні документи. Це відзначають історики Ю.Мицик, С.Плохій, І.Стороженко на сторінках своєї книги «Як козаки воювали»: «Нерідко в селянській хаті XVII-XVIII століття поряд з картиною народного захисника козака Мамая [тобто особи стовідсотково міфічної — Є.К.] висів символ жіночої цнотливості, чистоти, вірності й гідності — портрет Марусі Чурай. Найчистіші криниці народ до цього часу називає «сльозою Чураївни», її ім’ям називають найкрасивіші витвори природи і людських рук». А на наступній сторінці: «Історія не залишила нам портретного зображення Марусі Чурай, але це ніколи нікого не хвилювало, бо її риси в меншій чи більшій мірі мала кожна /237/ козачка. Тож не дивно, що народні художники зображували і зображують Марусю Чурай згідно зі своєю уявою та з конкретними рисами облич місцевих дівчат» [Мицик, Плохій, Стороженко].
Кожна історична епоха по-своєму переосмислює героїв — як історичних, так і міфологічних. Хоч би які були причини зародження міфу, та для того, щоб міфічне життя героя тривало, треба, щоб він не лише не вмирав, але і відроджувався. Протягом XIX століття зворушливу історію нещасливого кохання Марусі Чурай переповідано багато разів — не лише в усній народній творчості, але й багатьма літераторами. Це й класичні твори української літератури, названі рядками з пісні Марусі: драма Старицького «Ой, не ходи Грицю...», повість Ольги Кобилянської на мотиви історії Марусі Чурай «У неділю рано зілля копала». До історії Марусі Чурай також зверталися нині забуті російськомовні літератори Г.Бораковський (драма «Маруся Чурай, українська піснетворка»), Є.Озерська-Нельговська (історична поема «Маруся Чураївна»), вже згаданий О.Шаховський (повість «Маруся — малоросійська Сафо»).
Наприкінці XIX століття під впливом розвитку національної свідомості почав формуватися дещо інший імідж героїчної української жінки. Це вже мала бути не палка кохана, а жінка, що бореться за Україну, або принаймні піднімає на боротьбу. У світлі цих ідей із зрадженої коханої, що перелила свою тугу в ліричні балади, Маруся перетворилася на авторку героїчних пісень, які піднімали український народ на боротьбу з гнобителями (як-от «Засвіт встали козаченьки»). По-іншому почали трактуватися причини помилування засудженої до страти Марусі. Так, за нарисом О.Шкляревського «Маруся Чурай, малороссийская певунья», основну роль у цьому відіграли не заслуги героїчного батька, а заслуги перед Україною самої Марусі (тобто складені нею пісні, що їх співає славне українське військо).
Основною, так би мовити, «програмною» піснею Марусі Чурай стала вже не «Ой, не ходи, Грицю», а «Засвіт встали козаченьки». Цю тему використано в опері М.Лисенка «Тарас Бульба». Варто зауважити, що цю тему ввів до популярної та багатостраждальної опери не сам основоположник української класичної музики Лисенко. То вже наприкінці тридцятих років, у редакції Ревуцького-Лятошинського з’явився в переробленій багато разів опері, бойовий мотив «Засвіт встали козаченьки», без якого народна опера буцімто існувати не могла.
До образу Марусі Чурай зверталося багато українських радянських літераторів — Іван Микитенко, Любов Забашта, Ліна Костенко та інші. Адже то була мало не «офіційна» народна героїня, авторка пісень, які піднімали український народ на боротьбу з гнобителями, яка отруїла негідного її зрадливого боягуза Гриця (вочевидь «ворога народу»). Серед усіх /238/ цих творів провідне місце посідає, безперечно, віршований роман Л.Костенко, написаний у 70-ті роки й удостоєний Шевченківської премії 1987 року.
Віршований роман «Маруся Чурай» переповідає у віршах сюжетні колізії художнього твору Шаховського, але, звичайно, авторка надає власного тлумачення описуваним подіям. Ліна Костенко не просто пише історичний роман, вона впевнено творить свою версію легенди про вкраїнську героїню — жінку, яка живе не самою любов’ю, а й служить Батьківщині. До коханого чоловіка в неї максималістські вимоги. Як і в літературних версіях російських попередників Ліни Костенко, поруч із Марусею в романі з’являється позитивний герой — козак Іван Іскра, який регулярно рятує її. Він такий шляхетний, яким реальний мужчина бути не може, хіба що герой-коханець із популярних дамських романів. Одначе, переживши трагедію із зрадливим Грицем, Маруся не єднає своєї долі з Іваном Іскрою, бо українська героїчна жінка кохає тільки раз.
Але й таке трактування образу Марусі Чурай не задовольняє деяких українських патріоток. На думку Галини Гордасевич, Маруся Ліни Костенко має занадто вузькі інтереси, страждаючи од того, що зрадливий Гриць посватався до іншої. Адже Маруся, чия любов «чолом торкала неба», за визначенням не могла бути щасливою із Грицем, «який ходив ногами по землі». За Гордасевич, героїчна натура, поетеса, чиї пісні співає весь народ, не повинна шукати банального людського щастя з пересічним Грицем.
Цікавим є інтерпретація авторками XX століття причин отруєння зрадливого Гриця справедливою Марусею. Ясно, що вбивати без суду навіть недостойну людину не можна. Це не до лиця героїчній жінці. Стосовно героїв давнини історичний підхід не завжди спрацьовує, адже вся складність буття — не для міфічних героїв, для їхнього житія потрібні простіші «позачасові» схеми. У Ліни Костенко Маруся дає Грицеві пити зілля, звареного не як отрута, а як напій для загоювання душевних ран, тобто транквілізатор. Але зрадливого Гриця те зілля отруїло! Отже, Гриця карає не Маруся, — його, як і Лукаша з п’єси Лесі Українки «Лісова пісня», карає сама природа. А Маруся з поеми Любові Забашти (твору значно слабшого літературно, ніж роман Ліни Костенко) труїть Гриця, коли дізнається, що той зрадив не лише її, але й Україну. А над таким самосуд уже є морально виправданим.
Так само героїчною особою, чия творчість і особистий приклад піднімають народ України на боротьбу (проти панів за кращу долю, проти чужинців за нашу Вкраїну, а якщо треба, проти чоловіків за жіночу гідність) є не легендарна, а цілком реальна українська поетеса Леся Українка. Творчий доробок великої української поетеси, без сумніву, є скарбом /239/ світової літератури, до якого звертатимуться наступні покоління. Але в свідомість кожного українця Леся Українка, канонізована як українським радянським офізіозом, так і емігрантськими «буржуазно-націоналістичними» колами, увійшла як мужня жінка, чиє слово «тверде, як криця», яка «без надії таки сподівається», і яка жива і вічно буде жити, «бо в серці має те, що не вмирає». Ці хрестоматійні цитати пішли в народ; усі знали, що то рядки з творів Лесі Українки. Щоправда мало хто знав, що слова «Ні, я жива, я вічно буду жити...», які прикрашають портрети поетеси на сцені під час святкування її роковин, сказала про себе не сама Леся Українка, а Мавка, міфічний персонаж Лесиної п’єси «Лісова пісня».
Біографія Лесі Українки небагата на героїчні події. її не засилали до Сибіру, не кидали до в’язниці, як поета з «Давньої казки», хрестоматійної в радянські часи Лесиної поеми. Можливо, тому біографи зосереджували основну увагу на тяжкій хворобі, з якою поетеса мужньо боролася протягом усього життя. Учительки української літератури неодмінно переповідали учням на уроці, як Лесі робили операцію на кістках у Берліні без наркозу, і як вона усе те витерпіла. Саме тяжка хвороба Лесі Українки, від якої вона страждала все життя, причислила її до числа українських героїнь-великомучениць, стала метафорою мучеництва за Україну, без якої Лесина героїчність була б неповною. Біографію Лесі Українки знають у загальних рисах мільйони українців — так само, як і біографію Шевченка; як у радянські часи всі знали біографію Леніна.
Було створено й канонічний візуальний образ Лесі. Якщо Маруся в народній свідомості постає стереотипною українською красунею з неодмінними карими очима й чорними бровами у вишиваній сорочці, з косою до пояса, то доросла Леся вже зняла вишиванку і дівочу стрічку й одягла строгу сукню (без декольте), зробила скромну зачіску з вузликом на потилиці й сумно, замріяно і незламно глядить з портретів і п’єдесталів, символізуючи собою поетичну душу, моральну чистоту, незламну волю та нелегку долю вкраїнського народу.
Візуальний образ Лесі Українки було засвоєно не лише Україною, а й усіма народами СРСР, подібно до образу автора «Витязя в тигровій шкурі» або узагальненого східного поета-просвітника в чалмі, такого собі Нізамі-Навої-Рудакі. Поставлений в 70-му році пам’ятник Крупській на Сретенському бульварі в Москві, де Надія Костянтинівна була зображена не старою безформною тіткою, а, несподівано для радянських, людей, стрункою, суворою і скромною дівчиною в закритій сукні із вузликом на потилиці, багатьма москвичами й гостями столиці сприймався як пам’ятник Лесі Українці.
А в Україні в радянські часи було споруджено декілька пам’ятників та паркових скульптур Лесі. Діяло шість музеїв славетної поетеси. Майже /240/ в кожному населеному пункті України є вулиця Лесі Українки. З нагоди роковин Лесі Українки влаштовувалися урочисті збори з виступами керівників партії та уряду. Про неї говорилося з високих і не дуже трибун гумовою офіціозною радянською мовою. От що, наприклад, промовляв Олесь Гончар при відкритті пам’ятника Лесі Українці 3 вересня 1973 року: «Знаємо, що радість нашого нинішнього свята поділяють з нами всі народи багатонаціонального Радянського Союзу — спільної нашої батьківщини, бо Леся, співачка досвітніх вогнів, співачка дружби й братерства, давно вже стала близькою і рідною для мільйонів радянських людей». Цей мотив підхопили інші мовці, зокрема, Юрій Косач, представник прогресивних українців за кордоном та О.Ф.Матвіюк, головний зоотехнік колгоспу імені Лесі Українки Волинської області.
Але офіціоз не вбивав народної любові до «нашої Лесі». Лесю Українку рекомендували любити «згори», та люди любили її й без рекомендацій. Портрети Лесі не були такими частими в українських домівках, як портрети «батька Тараса», але в деяких інтелігентних домах можна було побачити Лесю з дерева чи гіпсу. Ім’я «Леся», інфантильний псевдонім поетеси, зі скороченого стало повним, його люблять давати своїм донькам в родинах патріотів та співчуваючих.
Але офіційний іконостас радянських та визнаних режимом «народних» героїв усе-таки не міг повністю задовольняти потреби пересічних українця та українки в героїчному. їм були потрібні й невизнані офіціозом герої. Це місце посіла поетеса Ліна Костенко. Заявивши про себе наприкінці 50-х років збіркою «Вітрила», обдарована поетеса швидко привернула до себе увагу. Невідомо, чи була б популярність Ліни Костенко такою, якою вона була в брежнєвський період, якби не її напівзабороненість. Серед української інтелігенції, хто так чи інакше наважувався висловлювати своє незадоволення радянською дійсністю, було чимало поетів. Але саме Ліна Костенко здобула неофіційну славу «другої Лесі Українки». Звичайно, тут свою роль відіграла дохідлива поетика віршів Л.Костенко, її одночасно темпераментна і цнотлива інтимна лірика, зверненість до історичного минулого України. Але йдеться не про поетичну популярність Ліни Костенко, як таку, а про те, що вона, складаючи пристрасні вірші, як легендарна Маруся, як тендітна Леся, «боронила честь і гідність України» та символізувала її поетичну душу.
Канонічної нарації-легенди про життя й діяння Ліни Костенко не сформувалося (лише в наш час з’явилися перші «агіографічні» тексти, про що — трохи далі), міф творився за її життя, яке триває. Переповідалися окремі символічні епізоди: як розгнівана Ліна Василівна демонстративно залишала чергові офіційні зібрання, як відмовлялася друкуватися у березневих номерах часописів (до «Жіночого свята»), як брала участь у /241/ похоронних процесіях вночі при світлі смолоскипів (імовірно, йшлося про похорон художниці Алли Горської); як не з’являлася на власні творчі вечори, тим самим обмежуючи свій візуальний образ чи не єдиною відомою широким верствам світлиною, яка фігурувала в усіх виданнях її творів протягом дуже тривалого періоду. З цих деталей, як із коштовних смальт, складався імпресіоністичний образ жінки із сильним характером, дещо екзальтованої, проте, без сумніву, героїчної.
Які суспільні кола за радянської доби творили і підтримували легенду Ліни Костенко — поетеси-героїні? Не самі лише вузькі кола активно незадоволених брежнєвською дійсністю інтелігентів-гуманітаріїв. Не зважаючи на мізерні за тодішніми мірками наклади її поетичних збірок, і навіть вилучення деяких її видань із великих бібліотек, їх читали і списували в зошити. Вірші Ліни Костенко подобалися українцю з вищою освітою, але й обивателю також, який, як це добре відомо, не любить яскравих особистостей у своєму під’їзді, одначе шанує їх на відстані.
Три постаті української культури, три різні долі, три різних творчих доробки, а міфологічні іміджі в них, з певними відмінностями, подібні. А в основі кожного з них — міф про героїчну жінку України. Власне, всі три описані тут міфи, за Леві Стросом, можна вважати лише окремими варіантами базового національного міфа про українку, яка своєю героїчною творчістю, силою духу, а також силою впливу на маси зрівнялася з чоловіком, одначе при тому зберегла ніжну вразливу жіночу душу, відкриту до кохання. Маруся Чурай склала пісні, які співає козацьке військо, йдучи на бій з ворогами, але в стосунках із Грицем поводиться, як звичайна закохана жінка. Леся Українка, яка писала: «Зброє моя ти єдиная, слово...», їде до смертельно хворого на сухоти Сергія Мержинського, нехтуючи суворими моральними законами свого часу, йдучи на тяжкий конфлікт зі своєю владолюбною матінкою Оленою Пчілкою. А Ліна Костенко, поезія якої у брежнєвську добу для багатьох символізувала останній рубіж оборони національної гідності, чиї поезії «Доля», «Іма Сумак», «Усе на світі треба пережити», здавалося, хоч на крихту робили борцями з режимом і тих, хто їх захоплено читав, дивує й зачаровує своїх шанувальників полум’яними ліричними рядками на кшталт: «Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі!»
Тут не можна не відзначити, що третя героїня нашого ряду і сама неодноразово заявляла про свою духовну спорідненість зі славетними посестрами. «Себе читаю у її очах» — зворушливо пише Л.Костенко на сторінках «Марусі Чурай». Свій розлогий матеріал про Лесю Українку, що друкувався на шпальтах «Літературної України» в перші роки незалежності, Ліна Василівна назвала «Геній в заблокованій культурі». «Другій Лесі» жилося в заблокованій більшовицькою Москвою культурі не легше, /242/ ніж першій. Але й вона не пішла служити культурі-гнобительці, яка б уже давно, мабуть, принесла їй світову славу, а героїчно бореться за рідне вкраїнське слово.
Отже, героїчна українка — горда незалежна жінка, якій незатишно в патріархальному світі, або у світі, де ще наявні стійкі залишки патріархальної свідомості. І навіть більше того, узагальнена українська героїня — то великою мірою жінка, яка перебрала на себе чоловічі функції у світі нездарних мужчин. Недарма загальновідомою фразою про Лесю Українку, яку хоча й не дослівно, але засвоїв кожен український школяр, стали слова Івана Франка про «хвору дівчину, що є чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну». І самим українським жінкам, не героїням, подобається почуватися такими собі мужніми й незламними на житейському фронті. Тому на запитання, чиїм героєм є наші героїні, можна відповісти: то є героїні українського жіноцтва.
Але не тільки. Ті з українських чоловіків, котрі сповнені патріотичного почуття, вважають, що український нарід чимось усе-таки кращий за інші (принаймні, за великий сусідній північний) серед інших доказів назвуть традиційну повагу до жінки на Вкраїні. Неодмінно буде згадано про українську загальну письменність серед жінок у XVII столітті й тотальну їхню неграмотність у 1913 році. Українським чоловікам також подобаються українки, що стали гордістю нації. Але немає сумніву, що героїні України в першу чергу є улюбленицями наших жінок.
А ще українські героїні — дуже порядні жінки. Так, Маруся Чурай, як твердять численні розробники її міфу, була «невінчаною жоною» коханого Гриця. Якщо справді є велика любов, то нешлюбний інтимний зв’язок обиватель (або ж народ) вибачає. Біографи Лесі Українки не впевнені, що поетеса була близька із коханим Сергієм Мержинським, але, немає сумніву, Леся була готова до цього, «бо любила». Згодом, значно пізніше Леся одружилася з Климентієм Квіткою, отже, мала протягом життя не більше двох чоловіків, що пересічний українець порядній жінці дозволяє. Для даного дослідження абсолютно не має значення, чи справді мало місце те одностатеве кохання до О.Кобилянської (про яке зараз багато пишуть), у житті реальної жінки Лариси Косач. Але в житії української культурної героїні Лесі Українки нічого подібного не було і бути не могло! Всенародне обурення з приводу натяків на лесбіянство Лесі Українки має дві основні причини. Перша — це вищезгадана святість нашої Лесі. Про алкоголізм Шевченка чи про імовірний сифіліс Франка пошепки, але говорити можна. Але про Лесю... Ніхто з українських «громадянських святих» не є таким апріорно недоторканим, таким безгрішним, як вона, Викрита в тому самому «гріху» російська поетеса Марина Цвєтаєва сприймається середнім російським інтелігентом, як особа достатньо /243/ екстравагантна і трохи зіпсута, тому й звинувачення в лесбіянстві не виглядає таким кричущим. Друга причина народного обурення полягає, очевидно, в традиційному різко негативному ставленні до всіх форм гомосексуалізму в українській культурі. Це все одно, що звинуватити Лесю в тому, що вона крала! У письменниці Маргерит Юрсенар, першої «безсмертної жінки» французької Академії, «те саме» є фактом біографії, а не припущенням, і французький народ сприймає це достатньо спокійно.
Але облишмо содомські гріхи і європейську традицію, повернімося до вкраїнської традиційної героїчної порядності. Ліна Василівна Костенко також надзвичайно порядна жінка. Поетесу Ліну Костенко, мабуть, потішила би слава не тільки «другої Лесі», а й «української Ахматової», але, якби на Ліну Василівну знайшовся свій Жданов, то в нього не було б найменшої підстави назвати її «альковною поетесою». Ліна Костенко прийшла у цей світ в тяжкі для нації часи не лише для того, щоб поетичною мовою заговорити про честь і гідність України, але й щоб нагадати українським жінкам і дівчатам, що є на світі велике кохання, за яке варто й умерти.
Однією з особливостей видатних постатей є їхня придатність для ілюстрування та підтвердження різноманітних концепцій. Ми вже говорили про те, як видозмінився імідж Марусі Чурай, коли того стала вимагати нова епоха. Так само Леся Українка в радянські часи була соціал-демократкою, «співачкою досвітніх вогнів». Але в ті ж роки в передачах «Голосу Америки» можна було почути «націоналістичне» трактування Лесі — авторки віршу «І ти колись боролась, мов Ізраель, Україно моя» та п’єси «Бояриня», які перебували під забороною в «підсовєтській» Україні. Після проголошення незалежності та переоцінки багатьох культурних цінностей «співачка досвітніх огнів» стала «співачкою українського Рісорджіменто», як охрестив її Д.Донцов, який писав про поетесу багато цікавого, — зокрема, що вона померла не від сухот, а від внутрішнього вогню любові до нації, а закінчив свій нарис словами: «Нація, певне, хоча би й пізно, але визнає як одну з своїх вождів ту слабку жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед пробудженням народу вказував йому страшну й величну путь безумства й слави. Тоді останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону — збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і так безумно любила...» До хрестоматій тепер введено саме ту націоналістичну «Бояриню», п’єсу, де ставиться проблема місця жінки в українській та московській родинах, а заодно й суспільствах. Про Лесю — «соціал-демократку» тепер усі вже забули.
І Маруся Чурай продовжує кар’єру улюбленої героїні українського народу, особливо українських дівчат. Кіностудія «Берегиня» має намір /244/ здійснити постановку художнього фільму «Маруся Чурай». У 1998 році на сторінках часопису «Українська культура», який став інформаційним спонсором цього проекту, було оголошено конкурс на виконавицю головної ролі — співучої Марусі, яку Михайло Стельмах назвав «калиною на полях українського мелосу». З усіх регіонів України прийшло чимало зворушливих листів від українських дівчат, які мріють створити екранну Марусю Чурай. Ось що, наприклад, писала двадцятип’ятилітня Валентина Галицька з Дніпродзержинська: «Маруся в кіноверсії обов’язково повинна бути українкою в ментальній своїй будові, органічною у піснях, любові, житті. Бо це людина духовного максималізму, з драматичним світовідчуттям, для якої честь, обов’язок, щирість, непідкупність є світоглядними. Це сильна духом, але слабка своєю жіночістю, ліризмом, романтичним сприйняттям дійсності дівчина». На сторінка того ж часопису режисер Городько розповів, що фільм було задумано ще в 70-х роках, але в радянські часи здійснити цей проект не було можливості. Творчу групу перевели зі студії ім.Довженка на Одеську кіностудію, що було гарантованим провалом проекту і «наругою над українською духовністю». В ті далекі часи з учасників творчої групи сміялися: мовляв, нехай ваша Маруся опановує мотиви одеського Привозу замість вкраїнських пісень. Але тепер є надія, що фільм про Марусю таки буде. Проект подано на розгляд експертній комісії Мінкультури з метою отримання державних коштів.
Нову хвилю інтересу до Лесі Українки нещодавно викликало вже згадане припущення щодо одностатевого кохання поетеси з іншою видатною українською літераторкою — Ольгою Кобилянською. Широкі кола читачів не звернули б уваги на серйозну наукову працю Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі», з якої все почалося, якби не відгуки на цю книжку в популярній пресі, розроблені тим дискурсом, який ніби тільки для того й існує, щоб викликати в певних колах «гнівну відсіч». І гнівні відсічі в кращих українських традиціях звичайно, з’явилися.
Але не тільки певна скандальність пожвавила інтерес до великої постаті. Лесю Українку й без того не забувають. І далі святкуються її роковини, присуджується почесна літературна премія її імені, продовжують стояти її статуетки в українських домівках, а народні умільці й далі різьблять на дерев’яних тарілках її лик. Український театр ще не доріс до складних п’єс Лесі Українки. Проте на вкраїнських сценах успішно йдуть п’єси про саму Лесю (наприклад, п’єса Катерини Демчук «Зачароване коло», п’єса Неди Нежданої «І все-таки я тебе зраджу»). Хореограф Юлія Русанова готує до постановки балет на музику Романа Гриньківа «Мій осінній хтось» (про складні стосунки Лесі Українки і Ольги Кобилянської). Отже, життя Лесі привертає не меншу, а то й більшу увагу, ніж її складна багатовимірна філософська творчість. А тим часом драматургія Лесі Українки /245/ перебуває не лише в очікуванні театру, а й в очікуванні читача. Пересічні українці мають уявлення тільки про «Лісову пісню», і мимоволі ототожнюють Лесю з Мавкою. Спрощену рецепцію творів Лесі Українки на масовому рівні відзначають численні українські літературознавці, зокрема Я. Полішук у дослідженні «Драма вздемин письменника й читача», де слушно відзначається: «Письменниця залишається «чтимою», але не «читомою», шанованою (особливо — принагідно в дні пам’яті та ювілеїв!), але незрозумілою, а якщо й осмисленою, то лише у площині Мавки, а не Касандри чи Дон Жуана, Одержимої чи Річарда Айрона; частіше ж, власне, не в літературній творчості, а в біографічній тотожності, мученицькому образі пожиттєвого борця» [СіЧ, 1996, №8-9]. В такому стані справ автор дослідження звинувачує українське літературознавство, як народницьке, так і радянське, які мало чим відрізняються одне від одного. Але в руслі нашого дослідження відразу виникає запитання: невже в країнах з докорінно іншими літературознавчими традиціями генії прочитані достатньо глибоко найширшими масами? Адже витворювати «житіє» знаменитих осіб, замість того, щоб засадити широкі верстви за вивчення їхнього спадку та біографії — то риса, притаманна не тільки посттоталітарним культурам.
Нова епоха ввела до хрестоматій «нерекомендовану» раніше Ліну Костенко. В радянську добу офіційні критики й літературознавці про неї переважно мовчали. Тепер навперебій заговорили. Раніше Ліна Костенко була героїнею неофіційною, яку любили саме за неофіційність, «напівзабороненість». А тепер іде процес канонізації поетеси на рівні шкільних і вузівських підручників, рекомендованих Міністерством освіти України. Прикладом такого потрактування життя і творчості Ліни Костенко є навчальний посібник-хрестоматія «Ліна Костенко» (1999), ідея якого, а також упорядкування та інтерпретація творів належать докторові філологічних наук Григорію Клочекові. Тут ми бачимо яскравий приклад причислення поетеси до лику вкраїнських святих. Розпочинається хрестоматія-посібник біографічним нарисом «Нескорена», який має всі ознаки канонічного «житія»: народження в маленькому містечку, що назавжди лишилося в житті і творчості поетеси, поневіряння в часи воєнного лихоліття, навчання в Літературному інституті, де найвпливовіші тогочасні московські літератори пророкують поетесі з України велике майбутнє; приєднання до «руху шістдесятництва» як єдино можливий гідний шлях чесного митця; творче піднесення, результатом якого стали ненадруковані збірки, яких чекала і так і не дочекалася стоталітаризована Україна; підтримка Ліною Костенко братів-шістдесятників, над якими почалися ганебні судилища; вимушене довге мовчання поетеси, її принициповість і непоступливість на догоду добі; цькування поетеси «прислужниками режиму»; з’ява роману «Маруся Чурай», як головного твору життя /246/ нескореної поетеси; спорідненість «Нескореної» з українськими геніями минулих часів. Після наведених текстів у хрестоматії наводиться розбір та аналіз творів Ліни Костенко. Роман «Маруся Чурай» названо «перлиною української літератури XX століття» та «енциклопедією українського життя XVII століття» (вочевидь, маючи на увазі, що цей роман повинен посісти в українській літературі таке місце, яке в російській посів «Євгеній Онє гін», а в польській — «Пан Тадеуш»).
Але з’являються друком матеріали, де Ліні Костенко не співається осанна, а навпаки, відзначається надмірна доступність її поетичної мови, її непотрібна впевненість у тому, що література повинна виконувати якусь соціальну функцію. В радянські часи здавалося, що про Ліну Костенко немолитовне слово може сказати або той, хто нічого не чув про неї, або ідеолог режиму. А сьогодні стосовно великої постаті нашої літератури уживаються і піднесено-житійні, і критичні тексти. Що ж, поява перших «іконоборців» — це ніби «знак якості культу».
А народний інтерес до Ліни Василівни Костенко дещо видозмінився, «деполітизувався». І нині її постать оточена численими міфами. Розповідають, що Ліна Костенко, як і легендарна Маруся Чурай, знає чари і вміє ворожити, і цій силі, принаймні у письменницькому середовищі, опиратися вміє лише Валерій Шевчук. Також розповідають, що Ліна Василівна більшість свого часу проводить у Чорнобильській зоні, їсть і п’є з людьми, що мешкають на заражених територіях (репортаж про це вмістив популярний журнал «ПІК»). Існування та поширення цих та інших легенд є ознакою безсумнівної непересічності постаті. Але якщо вже мова зайшла про механізм творення міфів, варто зауважити, що Ліна Костенко й сама активно займалася і займається автоміфологізацією, створюючи таємниці навколо одних моментів своєї біографії та вносячи в колективну свідомість інші.
А ще — всі три наші героїні, особливо Леся Українка, активно використовуються в тендерних студіях. Коли на побутовому рівні виникають суперечки між чоловіками та жінками, хто з них краще, Леся Українка поруч із Софією Ковалевською і Склодовською-Кюрі є козирною картою проти тверджень про тотальну маскулінність людської цивілізації. Слабка і квола Леся є достатньо могутньою каріатидою для підтримки багатьох теоретичних побудов. Досить згадати, що одних з трьох китів української класики (за дотепним зауваженням Г. Грабовича, це «Кобзар, Каменяр і Дочка Прометея») — жіночого роду. Отже 33,3% української геніальності майже автоматично фемінізується. М’ятежні героїні Лесі Українки є ніби уособленням гордого жіночого духу, героїчності, а не м’якотілості жіночого начала як такого, категоричним спростуванням міфічної концепції про Україну — покритку, повію, безталанну наймичку. /247/
Сьогодні жінки активно входять у суспільне життя, світ поступово стає біархальним, тож і українки заявляють про себе достатньо гучно, а то й галасливо. Їм уже не треба долати такого опору чоловіків, як у давніші часи (так і хочеться сказати, пародіюючи певний дискурс: а проклали їм дорогу до рівноправного майбутнього пісні Марусі Чурай і вірші Лесі Українки!). Створилися об’єктивні передумови для з’яви значно більшого числа героїнь на вкраїнських культурних обширах. Якими ж будуть ті героїні і якими будуть причини їхньої появи? Хоча практика культури чи не в усіх сферах життя сьогодні давно вже не така, як у часи Марусі Чурай, та й у часи Лесі Українки, але вимоги до культурних героїнь не дуже різняться від тих, що були в ті далекі цнотливі часи. Зайвим підтвердженням цього є такий культурний феномен, як Оксана Забужко. Ця науковиця й письменниця, авторка нашумілого твору «Польові дослідження з українського сексу», доклала чимало зусиль, щоб, сучасною мовою, «розкрутити» себе як героїню нового типу, інтелектуальну й розкуту, для якої самореалізуватися важливіше, аніж зберегти найбожевільніше кохання. В результаті своїх зусиль Оксана Забужко таки стала достатньо відомою навіть у далеких від літератури колах, але дивяляться на неї скоріше як на антигероїню сучасної України. Тобто, культурну традицію на сьогодні пані О. Забужко змінити не вдалося.
До числа українських героїнь, трапляється, зараховують і «наївних» художниць Катерину Білокур, Марію Приймаченко. Тьмяно мріє образ убитої за загадкових обставин художниці Алли Горської. Лунає золотий голос Ніни Матвієнко, який, за зізнанням Ліни Костенко, був для поетеси прототипом голосу Марусі Чурай. Але з’являються на культурній карті України нові героїні — політичні діячки — елегантні й не дуже, розумні й не дуже — на будь-який смак. Цікаво зазначити, що у формуванні іміджів таких політичних знаменитостей, як Н. Вітренко чи Ю. Тимошенко, елементи «сімейних цінностей» практично не використовуються — чи нема потреби? Між іншим, сам тип political lady, як новий тип культурної героїні майбутнього пророкується в усьому світі після остаточного занепаду явища топ-моделей. Чи з’явиться на нашому культурному Олімпі українська Індіра Ганді чи Маргарет Тетчер — покаже майбутнє. Але можна з достатньою певністю твердити, що вони не витіснять на звалище історії ні Марусі, ні Лесі.
Література
Борковський Г. Збірник драматичних творів. — Львів, 1888, т. 1
Гордасевич Г. Жіночі портрети. — К.: 1989.
Дівчина з легенди. Маруся Чурай. Переднє слово М. Стельмаха. Післямова Л. Кауфмана. — К.: 1967 (1 вид.), 1972 (2 вид.). /248/
Костенко Л. Маруся Чурай. — К.: 1982.
Ліна Костенко: Навчальний посібник-хрестоматія (ідея, упорядкування, інтерпретація творів — Г. Клочека). — Кіровоград: Степова Еллада, 1999.
Мицик Ю., Плохій С, Стороженко І. Як козаки воювали. — Дніпропетровськ: Промінь, 1990. «Ні, я жива! Я вічно буду жити!» Фотонарис про вшанування Лесі Українки трудящими Країни Рад. — К.: 1973.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь, 1997.
Слово і час, №8-9, 1996 (Феміністичний спецвипуск).
Українська культура, №1-12, 1998.
Українська мова та література. Спецвипуск «Леся Українка — далека принцеса», рік не зазначено.
Шаховской О. Маруся — малороссийская Сафо. — СПб., 1839.
Шкляревський А. Маруся Чурай (Малороссийская певунья) // Пчела, 1877.
[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 234-248.]
