преса

Автор: Микола СКИБА
Видання: Дзеркало тижня, газета

ВИПЛАВИТИ БОДАЙ КРАПЛИНКУ ПАРКЕРІВСЬКОГО ЗОЛОТА

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/592/53051/

«Протокол» дослівно перекладається з грецької як «перша склейка». Первинне значення цього слова — спеціальний аркуш, який прикріплювався на початку сувою для зазначення його автора і дати. У сучасному розумінні — це запис усього, що відбувалося. Що саме, ким, коли і для кого зафіксовано у Протоколах рибного дня, означених як персональна справа Лії Шеви (вона ж київський театрознавець і культуролог Наталія Шевченко)? З датою ніби зрозуміло, текст (власне — компендіум текстів) nota bene марковано 1999 — 2002 роками. Але ця часова прив’язка може й допомогти, й ускладнити ознайомлення з матеріалами «справи», що складається із щоденникових записів, подорожніх нотаток, мемуарів, епістолярії, п’єси-вставки — особливо з огляду на іронічні, метафоричні і символічні конотації хронотопу «рибний день» і означник «персональна».

Наталія Шевченко, дистанціюючись від читачів (чи самої себе?) екстравагантним псевдо, дає волю фантазіям і… щирості, розбирається із власною екзистенційною кризою і по ходу справи оприлюднює маловідомі сторінки історії популярного часопису «Четвер». Це хроніка її внутрішньої (у всіх відношеннях) еміграції: з Києва до Львова, з конкретної і добре впорядкованої квартири в дім снів і дитячих спогадів, є тут і рефлексії з приводу еміграції зовнішньої. Це досвід асоціальності та самотності, але водночас не такий уже поширений в українській літературі зразок діалогійної прози — хай навіть і загорнутий у рафінований монологічний простір. У персональній справі сумлінно запротокольовано цілісний перебіг життєвої кризи із дещо складними для читання подробицями. Однак сама книжка як певна цілісність, зрештою, резюмує подоланість такого штибу життєвих криз.

Лія-Наталія в цьому романі починає з того, чим інші підсумовують (або кульмінують) — з «публічних шахтарсько-археологічних штудій власної підсвідомості, вже на смерть переляканої перспективою психоаналітичного оголення…» Втім, замість роздягання на сцені, відбувається низка перевтілень і перевдягань — травестійних, буфонадних, елегійних, відвертих. Але для кого і перед ким авторка здійснює такі процедури, хто є потенційним читачем Протоколів? Власне, на початку тексту вона сама ставить собі сакраментальне запитання: «Навіщо я це все пишу… кому?» Так і не дочекавшись вичерпної відповіді, плутаючись у жанрах і видах цього-не-знаю-що (чи навмисне заплутуючи їх) вона починає якусь дивовижну шахову партію з невідомістю. З викликом невідомості як множиною альтернатив. То своєрідні шахи, де на відміну від звичайних «ходять» чорним по білому.

Як читач, котрий погодився грати за цими правилами, я зауважив одну суттєву деталь: між Лією Шевою і «паспортною» Наталією Шевченко дистанція виникає, чи радше стає помітною в ході сеансу. Відсвіт, який звідти падає на «шахову дошку» сторінок, спонукає згадати одну концепцію з філософської системи веданта: Сутр-атма, дух — сувій, або дух — адепти згаданої школи тлумачать категорію духу як подих Творця в Людині, який можна уявити у вигляді своєрідної енергетичної ниті, на яку нанизуються окремі втілення і життєві ролі тієї чи іншої людини. Ось звідки той містичний жах, який, за словами Лії, відомий лише справжнім акторам «коли з душі спадає одна маска, а друга ще не одягнена… і тільки Людина знає, що в цій оголеності і є порятунок».

Цей атмічний протяг у тексті проявляється передусім як внутрішній зір — той, який живе в «анфіладі рухливих поверхонь для світлотіньових танців душі». В Анфіладах можна здибати і найнесподіваніших візаві, і добре знайомих (чи принаймні прогнозованих) персонажів. Наприклад, родинне коло авторки — від мами і тата, до баби-Захарихи, яка, казали односельці з хутора Високий Камінь, була відьмою. Вона, бач, у голодівку робила якісь узвари, завдяки чому ніхто з її дітей не помер). Тут можна зненацька перетнутися з гостями одного делятинського будиночка (про історію якого — увага, підказка — можна докладно дізнатися з текстів Тараса Прохаська). Можна прокинутися у поїзді, що по-шаманському клацає вікнами на поворотах і підйомах гірської залізниці, незчувшись, як твоїми випадковими попутниками стали гуцули. Час від часу у полі внутрішнього зору ліричної (?) героїні з’являється добре відомий читацькій аудиторії Іздрик, який значиться співавтором п’єси, вмонтованої у архітектуру книжки. Кожному з них (а згадав я далеко не всіх) авторка адресує розлогий і щирий монолог, часом переходячи на короткі діалоги. Вібрація авторової екзистенції, вибірковість внутрішнього зору — це, до речі, єдине, що їх утримує в межах одного тексту. Магнетичне поле творчого «я», своєю чергою, створює смисловий контур для їх симультанного існування в текстуальній реальності. Книжка Лії Шеви, зрештою, про цей феномен, про можливість спілкуватися вібраціями, натяками, алюзіями, відсвітами і відскоками. Найперше вона адресована тим, хто може оцінити такий тип взаємин. Тобто, Протоколи призначені таки для досить невеликого кола літературних екстремалів, які здатні спалити ці тексти у вогні щирого зацікавлення або незадоволення, щоби виплавити «бодай краплинку паркерівського золота».

Але потенційних (і здебільшого необережних) золотошукачів, тобто читачів, слід попередити: занурюючись у цей матеріал, ви ризикуєте заблукати в Анфіладах. За кожним вашим рухом, як і всіх інших відвідувачів цієї текстуальної штольні, стежить внутрішній зір Протоколіста. Поверхні внутрішнього зору, виопуклються, дзеркально множаться, з них, мов у Бібліотеці з «Імені троянди» Умберто Еко, сходять і фантомні постаті, і автентичні. Вгадати хто є хто — це вірний спосіб виблукати із хитро влаштованої Анфілади.

Прогулюючись Анфіладою, не зайве згадати і про течію часу, тобто звернути увагу на темпоритм розгортання сувою оповіді. Хоча б з огляду на те, що пора шукати вихід, а для цього слід, нарешті зорієнтуватися. Те, що при веденні Протоколу не дотримано хронологічного принципу, стає очевидним відразу. Авторці найменше йшлося про лінійний, тобто — історичний час. Темпоральна течія книжки то провалюється в западини пауз, то намотує петлі спогадів, то закручується спіраллю снів. Тобто циклічним таке часомислення і висловлювання теж не назвеш. Темпоритм тексту, як на мене, живиться з двох джерел: варійованої на різні лади ідеї «вічного повернення» та концепції «звільнення». Це такий собі приватний «осьовий час» особистої історії, в якому гостро означується потреба Іншого. Досвід наближення-відштохування до Нього і допомагає авторовому alter ego долати зацикленість як форму приреченості. Ні, це все-таки хитрий і тактовно вірний прийом увійти в літературу таким текстом, в якому поєднуються суто жіночі хитрощі і андрогінність. Недарма ж серцевиною цього-як-його — протоколів, є вставка-п’єса, написана нібито двома авторами.

Прочитавши цей сувій, виблукавши на світ Божий із Анфілади, чіткіше усвідомлюєш безсенсовість автобіографій, в яких автор-ментор вивищується над своїм (Богом даним життям), над усім божественним Життям, часткою якого він є, і оцінюєш тактовність тих, хто здатен перетворювати емпіричний досвід на ігровий текст, текст-гру, а подекуди і — текст-містерію, який криє в собі великі принади і водночас великі ризики — і для читача, і для автора. Такі способи писання можна розглядати як літературу для літератури, літературу поза літпроцесом, літературу як спосіб рахунків з літературою, але краще, справді, не перейматись усіма тими дефініціями і спробувати виплавити і з цього всього «бодай краплинку паркерівського золота».

Шева Лія. Протоколи рибного дня. — Львів: Кальварія, 2005.



Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій