преса

Автор: Олена ГУТИК
Видання: «Українське слово»

«ШВИДКА СЛАВА ДАЄ МОЖЛИВІСТЬ...»

«ШВИДКА СЛАВА ДАЄ МОЖЛИВІСТЬ ЗЛОВЖИВАТИ ПРИХИЛЬНІСТЮ ПРОТИЛЕЖНОЇ СТАТІ»
20.12.2013

Завдяки ранній славі до письменника Любка Дереша прийшло звання «вундеркінда української літератури». Проте 29-річному літератору стало тісно в межах цього означення, і після п’ятирічної «тиші» Любко кинувся долати стереотипи щодо власної персони. Минулоріч вийшов роман Дереша «Голова Якова», і одразу стало зрозуміло – перед читачем вже не творець підліткових романів. А дві цьогорічні книги з «Синайського циклу» підтвердили, що в житті та творчості письменника відбулися кардинальні зміни. Про подорожі та пошуки себе, літературні та життєві романи Любко Дереш розповів кореспонденту.

- Любку, письменницька популярність прийшла до вас у 18 років. У ранньому літературному старті – суцільний позитив чи є й негативні моменти?
- Беззаперечний позитив у тому, що професійна визначеність у тебе з’являється рано і знаєш, у якому напрямі розвиватись. Я мав певну «фору» перед старшим поколінням письменників: в такому віці мені прощалися огріхи, до мене ставились поблажливо… А головне, мав у запасі достатньо часу, аби розібратись у собі і у своїй майбутній професії. До негативів відніс би розмитість мети – для чого тобі потрібна літературна діяльність і усі ті спокуси, які підстерігають юного письменника. Швидка слава п’янить, змушує прагнути її все більше і, звичайно, дає можливість зловживати прихильністю протилежної статі. Хибні стратегії рано чи пізно призводять до деградації та творчого занепаду. Але найпоширенішою небезпекою раннього літературного старту є розчарування: стикаєшся з однією-двома поразками і не знаходиш у собі сил переступити через це. Дорослий тим і відрізняється від дитини, що спокійно сприймає як поразки, так і перемоги, бо живе чимось іншим, що поза ними.
- Ваше п’ятирічне «мовчання» пов’язане з таким розчаруванням?
- Не знаю, чи те, що було зі мною, – розчарування… Швидше було відчуття вичерпаності старих моделей та форм творчості. Були теми, що буквально нав’язли на зубах: наркотики, важкі підлітки і проблеми, що їх супроводжують, маргінальні компанії, граничні психічні стани… Потрібен був ковток свіжого повітря. Мабуть, я розчарувався у сценах насильства, брутальності і лайливих висловлюваннях. Відмовився від прямолінійних ефектів. Зрозумів, що це примітивний спосіб передати якісь емоції чи певний стан, адже існують тонші інструменти, щоб передати той самий посил.
- Окрім «прямолінійних ефектів», у ранніх творах ви зображали місця та людей, які вас оточували. Як зараз з описуванням навколишньої дійсності?
- Письменник складається зі свого досвіду, каже Андрій Курков. Схильний йому вірити, бо хочу цього чи ні, а оточення впливає на мою творчість. Наприклад, у «Миротворці» (нова книга Дереша з «Синайського циклу», куди увійшло дві повісті та одне оповідання – О. Г.) деякі реалії взяті з мого проживання в Єгипті. У новому романі «Остання любов Асури Махараджа» на вигаданому, міфологічному тлі з’являються реальні переживання, як-от почуття кохання. Тобто для мене повністю відір¬ватись від дійсності неможливо.
- А себе у творах зображаєте?
- Приречений писати про себе, як і будь-який письменник (сміється. – О. Г.). Пропускаю крізь себе якісь вчення, певну літературу, нові відчуття і пишу про усе це. Вершина майстерності - описати це так, щоб «тебе» у творі видно не було. Мені, звичайно, далеко до цього. Усі твори просякнуті мною.
- Не страшно виносити інтимні переживання на загал?
- Переживання, описані в книгах, перестають бути інтимними. Це якісь «відживні» речі, які уже пережив і хочеться поділитись ними із загалом. А моє інтимне назав¬жди залишається сокровенним, ніколи ним не ділюся.
- Торішній роман «Голова Якова» викликав значний резонанс. Вас моментально перенесли з розряду юних письменників у ряди «зрілих». Відчуваєте цю письменницьку зрілість?
- Відчуваю її відносно себе попереднього. Бачу перед собою значний простір, куди потрібно розвиватися далі. З’являється і посилюється відчуття відповідальності за написане. Замислююсь над завданнями письменника. Розумію, як мало ще знаю про літературу, але уже немає можливості сховатись у вежі зі слонової кості, поїхати на Сінай для медитації – потрібно тримати удар. Можливо, в таких речах і виявляється «зрілість».
- А як щодо вашого читача, він став зрілим?
- На читання приходять ті ж таки студенти по 17-20 років. Але й приходять 30-літні, котрі виросли разом зі мною і продовжують читати мої книги. Підозрюю, що це люди, котрі не розчарувалися в житті… Мій читач - не банальний споживач. Пишу книги для ідеалістів, що шукають сенсу в житті.
- Кажуть, у період становлення «літературної зрілості» ви встигли одружитися?
- Ще не закінчивши «Голову Якова», відчув необхідність змінити місце проживання і багато інших речей у житті. Поїхав у Єгипет, де думав залишитись на тиждень, а залишився на рік. Благополучно одружився там… Після чого не менш благополучно розлучився і повернувся в Україну. Попри це, людина, з якою одружився, справила на мене цілющий вплив, посприяла тому, аби дописав книгу. Власне там, на Синайщині, я почав писати щось зовсім нове.
- Ваше життя багате на мандрівки…
- У них черпаю натхнення: нові враження, цікаві історії, неординарні люди. Часом й не сподіваєшся, куди тебе потягне поїхати... Це усе доля, ми повністю їй належимо. Впродовж останніх років мандрував Єгиптом, Індією, їздив у Калмикію на південь Росії, Киргизстан. Зараз оселився у Києві, з ним пов’язана моя літературна діяльність, але подорожі тривають: мандрую Європою. Наприклад, навесні цього року мав нагоду побувати на Паризькому літературному салоні. Зовсім недавно були з Андрієм Курковим, Марією Матіос і Танею Малярчук в Інсбруку (Австрія).
- Правда, що після мандрів екзотичними країнами ви стали вегетаріанцем?
- Ні, бо й до того ним був.
- А як щодо інших “джерел натхнення”?
- Психологічні милиці у вигляді різних додаткових стимуляторів не можуть бути опорою для розвитку культури чи літератури. Такі «розширювачі свідомості», як алкоголь чи наркотики, лише вичерпують потенціал. Це не мій шлях до натхнення.
- Чому новий роман «Остання любов Асури Махараджа» вирішили присвятити темі кохання?
- Переосмислив це почуття. Більше схиляюсь до думки, що любов виникає як результат віддачі, а не отримання. Це простежується у моїх творах. Наприклад, у «Голові Якова» композитор Яків жадібно чекає, що його будуть любити, тоді як Асура Махарадж дає любов і не чекає нічого у відповідь. Його почуття безкорисливе. Для мене любов - це здатність пожертвувати собою, своїми інтересами заради інших. Бажання вициганити щось для себе, корисливі помисли пов’язані з потребами матеріального світу. Любов же підносить людину вище цього.
Олена ГУТИК


ДОСЬЄ
Любко Дереш народився 3 липня 1984 р. у м. Пустомитах Львівської обл. Навчався у середній школі Пустомитів, закінчив Львівський фізико-математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету ім. І. Франка (спеціальність «Облік і аудит»). Перший роман «Культ» вийшов у часописі «Четвер» 2002 р. і приніс шалену славу 18-річному автору. Потім світ побачили не менш резонансні романи «Поклоніння ящірці» (2002 р.), «Архе» (2005 р.), «Намір!» (2006 р.), «Трохи пітьми» (2007 р.). Після п’ятирічної перерви з’являється роман «Голова Якова» (2012 р.), що викликав чимало дискусій у літературних колах. У 2013 році на ювілейному ХХ Форумі видавців у Львові письменник презентує одразу дві книги: збірку повістей «Миротворець» та роман «Остання любов Асури Махараджа». Навесні 2014 року автор планує видати третю книгу з «Синайського циклу». Твори Дереша перекладено німецькою, польською, італійською, фран¬цузькою, сербською...

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій