преса

Автор: Дмитро Дроздовський
Видання: Друг читача, портал

Форум видавців. P.S.

Гаврилів Тимофій. У шатах вересня. Оповідання. – Л. : Кальварія, 2013. – 112 с.
26.12.2013

«У шатах вересня» – книжка з 5 оповідань, об’єднаних безневинною назвою. Тимофій Гаврилів написав її нібито пост-скриптум до львівського Форуму видавців. «Ярмарок – не просто собі країна, а справжня імпе рія, яка <…> має добре організоване військо найманців-волонтерів, які якщо і вбивають, то ввічливістю й готовністю допомогти…». (С. 14). Форум як топос, безперечно, наявний у цьому художньому просторі, проте часом він відходить на другий план або й зовсім розчиняється в письмі. Участь «папочки-професора» зі своєю щойно виданою науковою монографією на форумі – лише кінцевий епізод, якому передує значно цікавіша історія про персонажа, який, можливо, є збірним образом сучасних «науковців без науки». В оповіданнях на першому плані – персонажі, які постають модифікаціями, якщо так можна сказати, вельми специфічних «архетипних літературних образів» або архетипних персонажів того дискурсу (pardon!), який породжує Форум видавців; зрештою, це нові герої нашого часу: злодюжки, хулігани, шахраї, божевільні науковці – такі собі «форумні соціопати».

Книжка Т. Гавриліва має особливу динаміку: перед нами медитативне письмо, доволі складне, в ньому можна загрузнути, якщо чітко дотримуватися синтаксичних рамок і йти за кожним періодом, кожною частиною складнопідрядного речення. Але водночас тут захований дивний механізм, що інтенсифікує оповідну манеру, робить її цікавою, а описуване стає непересічним. Найперше це можливе завдяки «наративній масці» Тимофія Гавриліва. По-друге, прозаїк удається до прийомів очуднення, виставляючи відоме у новому світлі, оприявнюючи нові грані Форуму та його пришелепуватих «мешканців». По-третє, в оповіданнях складний «філософський» пост-вітґенштайнівський синтаксис (це природно з огляду на те, що автор – професійний літературознавець-германіст) доповнюється іронічністю до описуваної реальності. Персонажі оповідок Т. Гавриліва – архетипні, але також і дуже живі, кожен із них має свій «пунктик», свої хенебери. Все це сукупно створює ефект відчуження читача від зображуваного простору; читач уявляє себе ніби в театрі, а перед ним на кону різні маски. Книжці притаманна своєрідна патріархальна архаїчність гоголівського штибу: ретельна виписаність кожного образу, психологічна підставовість сюжетів, заглибленість оповідача в те, про що він розповідає. Коли читаєш ці історії, навколишній час зупиняється. А це вже майстерність.

У збірці «У шатах вересня» є особлива дивність. У ній, як на мене, можна виокремити два важливих герої: це сама нарація (як потік спогадів-пригадувань, рефлексій-медитацій) і оповідач, який володіє особливою здатністю розчиняти і матеріалізувати людей, події, час. Усі п’ять оповідань сукупно витворюють особливу фігуру гротеску – своєрідно метафоризуючи якийсь сегмент нашого часу. Хоча іронічність і дотепність оповідача, особливість його «мовної позиції» ніби формують дистанцію між теперішнім і тим, про що йдеться в оповіданнях.

Перед нами – міні-вар’єте, в якому беруть участь «мертві душі». І чиновник-поет Кіндрат Дем’янович Лопух, і пройдисвіти, і «професор-Папочка», і Гість-Злодюжка – це не просто персонажі львівського форуму видавців, це маски, за якими сховано нашу реальність. Щось у цих масках є «українсько-архетипне». Персонажі, по суті, не мають імен (Кіндрат Дем’янович Лопух – це, радше, не ім’я, а прізвисько для театрального персонажа), вони безтілесні, безликі, надзвичайно узагальнені і вкрай точні водночас. Особлива мова цих історій – «дім буття» наших героїв. Нібито немає нічого дивного, що всі оповідання та їхні герої «живуть» у мові, але у випадку із Т. Гаврилівим цей момент потребує особливого прояснення. Мова цих творів – «надзвичайо-мовна», велемовна, вона представлена складними синтаксичними конструкціями, які зупиняють читацький час. І ось оповідання, написане на 30 сторінках, перетворюється на міні-виставу. З цього й породжується особлива дивність цих текстів, а, крім того ж, ультра-медитативність письма Тимофія Гавриліва, який, здається, часом створює не замальовку реальності, а «Логіко-філософський трактат», у центрі якого – лише почасти форум видавців, як вершечок айсберга. А на споді – вулкан божевілля та абсурді нашого навколо літературного життя, в якому майже немає письменників, але так багато амбітних, графоманних, скандальних, хитрих «продуцентів письма».