преса

Автор: Діана Клочко
Видання: Обозреватель, ежеминутная интернет-газета

Євгенія Кононенко: довкола повно сюжетів

http://obozrevatel.com/interview/98563-vgeniya-kononenko-dovkola-povno-syuzhetiv.htm

Ми любимо Євгенію Кононенко за її проникливу майстерну прозу, за чуйність, за велику душу. Але талант Євгенії Кононенко є багатовимірним, що дозволяє читачу насолодитися не тільки власними творами пані Євгенії, а й перекладами, що вийшли з-під її пера. Однією з останніх її робіт став переклад роману ірландця Гюго Гамільтона «Люди, мічені веснянками».

- Женя, Ви живете кількома паралельними життями – письменницьким, журналістським, дослідницьким, перекладацьким. А якби сказали грізно: “вибирайте лише одне, усім будете забезпечені” – яким би був Ваш вибір?
- Я усвідомлюю всю нереальність такої ситуації, але, мабуть, найсуттєвішою сферою моєї самореалізації є писання прози. Це те, що приносить найменше прибутку, вимагає найбільших енергетичних витрат, але те, що я все одно час від часу роблю.
Хоча, з іншого боку, для написання художньої прози потрібен досвід, а його дають і інші види робіт, зокрема, і переклад, і журналістика. Дуже добре, коли озвучується якийсь несподіваний досвід, хоча, добрий письменник може писати й про те, чого не пережив… Ви знаєте, мені б не хотілось, щоб мене аж так грізно обмежували одним родом заняття.
Я починала свою літературну діяльність як перекладачка поезії, тобто перекладала вірші без замовлення якогось видавництва, робила це, як інші пишуть вірші, просто, тому, що приходило натхнення. Вірші я теж колись писала, видала маленьку збірочку. Але саме переклади поезії обмежили мою оригінальну поезію. Хочу нагадати слова Григорія Кочура: «Добрі вірші всі написані, лишається їх лише перекладати».
Був час, коли я перекладала поезію багато й успішно. Але на це зараз зовсім немає попиту, надрукувати якогось перекладного поета не візьметься жодне видавництво, бо це погано продається. А перекладати без змоги надрукувати я не стала. Є моя проза, хоча й з того не можна жити, але це охоче друкують, є читачі, є якийсь зворотній зв’язок. А переклади поезії – дуже хотілося б одного дня до них повернутись.

- Французька була мовою, з якою Вам завжди перекладалось добре. Але з’явилась і англійська. Чому?
- Я завжди знала англійську, вивчила її раніше, ніж французьку. Але замовляли більше переклади з французької, бо французьку менше знають, а з англійської беруться перекладати мало не всі. Я також дещо перекладала з англійської на замовлення для заробітку. Але англомовний ірландський автор Гюго Гамільтон –то вже мій проект, я прочитала цю книгу й шукала видавця, бо дуже захотілось її перекласти.

- Сучасний ірландський письменник – що ж тут Вас зачіпає? І чи відчутно, що в глибині цієї прози бовваніє тінь великого Джойса?
- На Джойса Гюго Гамільтон абсолютно не схожий, мінімалістична стилістика, короткі речення, немає розлогих описів, нескінченних авторських рефлексій. Крім того, Джойс, хоч і писав англійською («Ми говоримо англійською краще за англійців», казав мені один знайомий ірландець), але був патріотом Ірландії.
А мій Гамільтон сприйняв ірландський світ зовсім по-іншому, як нещастя, яке йому нав’язував тупуватий батько-патріот, від якого в нього були самі травми, бо з їхньої родини сміялися англомовні ірландці, плюс іще й мама була німкеня, а справа була невдовзі після закінчення другої світової, то ж їх дражнили нацистами. Батько був щасливий одружитись з німкенею, бо свідомої ірландки не знайшов, то ж аби не з британкою.
Це книга для розумних людей. Національне питання – річ багатолика, багатовимірна, унікальна для кожної країни, для кожної родини. Національне почуття дуже складне, пробудити позитивні почуття до загроженої культури не завжди просто. Це чесна книга, тим вона й привабила мене. Хоча багатьом патріотично налаштованим українцям вона не сподобається.

- Чи відчуваєте взагалі якісь національні відмінності на письмі сучасних письменників різних країн? Чи, може, важливішою за мовні та історико-літературні є все ж таки індивідуальні висловлювання? У чому вони – сюжет, фабула, стильові особливості?
- Я не настільки знаю світовий літературний процес і його національні прояви, щоб виводити національні сумарні вектори. Але, все-таки, мені здається, що в період глобалізації, коли і у світі високої літератури панують і, так би мовити, задають тон англомовні літературні бестселери, національна своєрідність як метод подачі матеріалу зникає.
Інша справа, національне питання може бути темою літературного твору, як мого Гамільтона. А далі, чи стверджує автор національні ідеї, чи розповідає про травми, які приносить патріотичне виховання, – то вже його справа, аби не було фальшу.

- Чи кортить Вам нині перекладати любовні сонети?
- Про переклади я вже трохи говорила. Можливо, не обов’язково, любовні, бо ж навіть тоді, коли я переклала досить багато для ймовірної антології французького сонету, обирала сонети філософського звучання, а не любовні. Так, я б хотіла, щоб на переклад класичної поезії було бодай якесь замовлення.
Бо ж вийшло так, що на сьогодні школу поетичного перекладу, яка була на високому рівні в застійний період, в незалежній Україні практично втрачено. Прозу перекладають, і не просто перекладають, а сперечаються, як саме це робити, іноді відбуваються круглі столи на цю тему, тоді як переклад поезій, мені здається, вже й оцінити ніхто б не зміг.
Критики перекладу дуже люблять відшукувати неточності перекладу, ніколи не помічаючи перекладацьких перемог. А переклад поезій – це суцільні неточності, якщо розглядати переклад того ж таки сонету буквалістично. Якщо в перекладі прози важливі і дух, і літера, то в перекладі поезії однозначно дух важливіший за літеру.

- Ви не цураєтесь “малих жанрів” – оповідань, новел, есеїв, навітьдитячих повістей. Однак роман залишається чи не головним жанром світової літератури. У чому тут річ?
- Щодо дитячої літератури, то я вдячна, що свого часу з’явилося замовлення, яке активізувало мої пасивні напрацювання. Оповідання писала завжди, я люблю цей жанр і вважаю, що видавці і критики мали б більше його любити.
Моя остання книга оповідань «Книгарня шок» нібито сподобалась читачам, але ніде не розглядалась як претендент на щось в якихось серйозних рейтингах, бо оповідання – це щось другорядне. Добре, що про це не знали ні О’Генрі, ні Мопассан, ні Чехов. В США, до речі, є премія О’Генрі саме за оповідання. Як на мене, саме оповідання привертають до читання людей, які перестали читати – або ще не починали.

- Чи є у нинішньому Києві сюжети, не пов’язані з політикою і руйнуванням історичного ландшафту міста, які Вас цікавлять як потенційну основу для літератури?
- В будь-якому місті, навіть абсолютно безликому, є повно сюжетів, повно пристрастей, повно справджених, а ще більше не справджених доль, повно таємниць, повно перемог і поразок. Оскільки я росла в історичній частині міста, в якому досі живу, то зруйновані будинки і знищені сквери завжди будуть хай не головними дійовими особами моїх текстів, але присутні в них будуть завжди.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій